Від столиці української Луганщини до "бантустана": сторінки історії Луганська

Луганщина до заснування Луганська

Луганськ з'явився не на порожньому місці –  тут здавна мешкали різні народи. Про деякі з них знаємо лише завдяки археології, про інші – розповідають писемні джерела.

Читайте також Жертва "дружби народів": історія Сєвєродонецька

У часи давньої Київської держави ці землі належали тюркомовним кочовикам і були частиною великого Половецького Поля або Кипчацького Степу. Пізніше стали Диким полем –  це були небезпечні землі, проте, вони ніколи не були безлюдні.

Наприкінці 16 столітті починається активна українська колонізація Луганщини. Запорожці кидають виклик татарам і засновують тут власні поселення-зимівники, а також ставлять свої сторожі та бекети.

Власне, перші відомі з писемних джерел постійні поселення на території сучасного Луганська мають назви українського походження. Це й Вергунка (від імені зимівника козака Семена Вергуна), маєтність Веселенька, Кам'яний Брід, Красний Яр (так, "красний" –  це теж українське слово і ніякий не суржик, це рідко вживаний нині синонім прикметників "гарний" чи "прекрасний"). У 18 столітті вони стануть частиною Кальміуської паланки Запорізької Січі. Це були досить великі поселення, що мали власні церкви, наприклад, у Кам'яному Броді у 1761 році було освячено Петропавлівську церкву, а у звітах московитських чиновників вказувалось, що тут здавна живе "малоросійський народ".

На другу половину 18 століття припадає остаточне підкорення російською імперією української козацької держави –  рештки автономії було ліквідовано, Січ зруйновано, українську еліту –  русифіковано, а місцеве населення перетворено на рабів. Так вільні козаки на Луганщині стали так званими "військовими поселенцями".

У цей же період московити проводять соціальний експеримент і створюють тут Слов'яносербію. Вона починалась теж як військові поселення –  на землях українських козаків було розміщено гусарський полк, сформований з вихідців з Балкан і сучасної Молдови.

Нові адміністративні одиниці отримали назву шанців або рот, наприклад Вергунський шанець він же –  Друга рота. Також пізніше тут було розміщено Луганський пікінерний полк, "пікінерами" були колишні українські козаки, а командував ними майбутній герой війни 1812 року Михайло Кутузов.

Велика плутанина

У 1795 році в на березі річки Лугань у районі сучасного Луганська за наказом цариці Катерини Другої починають будувати чавуноливарний (а насправді –  гарматний) завод. Саме дату наказу цариці більшість сучасних істориків називають часом заснування Луганська. І, звісно, помиляються.

Фальсифікатор історії Де, як і чому Путін набрехав у скандальній статті

На плутанину звернув увагу місцевий краєзнавець Валерій Снєгірьов. По-перше, день міста Луганська святкують у другу суботу вересня, проте, наказ було підписано 14 листопада 1795 року. Крім того, це так званий "старий стиль", тобто насправді 27 листопада 1795 року.

Ще один нюанс –  будівництво заводу почалося лише у наступному році, а поселення виникне лише за три роки, до того будівельники жили у Кам'яному Броді та Вергунці. Ну, й зовсім невеликий штрих: у наказі цариці ніде не мовить про заснування міста, лише –  про завод. Так, поруч із заводом буде функціонувати робітниче поселення, яке так і називатиметься Луганський завод, проте, це зовсім не місто.

Справжньою ж датою заснування Луганська є 3 вересня 1882 року, коли наказом праправнука Катерини царя Алєксандра Третього у єдине місто об'єднаються поселення по різні боку річки Лугань –  Кам'яний Брід і Луганський Ливарний Завод.

Новоутворене містечко, яке населяли понад 10 000 людей, стало новим центром Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії.

Гаскойн і завод

Опікувався будівництвом ливарного заводу шотландець з французьким корінням Карл (Чарльз) Гаскойн. Завдяки цій людині, власне, й починається історія промислового Донбасу, адже під його керівництвом були розвідані заново поклади залізних руд і кам'яного вугілля (Гаскойн, звісно, не був тут піонером, проте, саме він є організатором промислового виробництва як такого).

Перша домна на Луганському ливарно-гарматному заводі видала чавун 4 жовтня 1800. Це була перша доменна піч в Україні.

Першими інженерами на заводі стали британці, а робітниками   місцеві українці з навколишніх сіл Фащівки, Оріхового, Петропавлового і Городища, а також завезені з московщини працівники олонецьких і липецьких металургійних заводів. Серед перших робітників заводу було чимало поляків –  їх звозили сюди фактично замість каторги.

Читайте також Історія Краматорська: життя міста, Україна та швейцарський "хрещений батько"

Завод Гаскойна став головним постачальником царської армії, чимало гармат московитів у війні 1812 року була саме з луганського заводу. Щоправда, перемогли Наполеона не гармати Гаскойна, а зима та територія, але бути найкращим серед найгірших у тогочасній імперії було почесно та фінансово вигідно.

Крім згаданого чавуноливарного заводу, тут бурхливо розвивалася торгівля, відкривалися нові виробництва, школи й училища. Після відкриття залізниці "Луганськ –  Дебальцеве" у 1870-х процес прискорився. Під кінець століття Луганське було важливим промисловим центром, де мешкали майже 20 тисяч людей. На початку 20 століття у Луганську був власний театр і футбольна команда, що грала у футбольній лізі Донбасу.

Луганськ на початку 20 століття / Архівне фото

Головним підприємством міста став паровозобудівний завод Гартмана, власне, на базі заводського "Товариства розумних розваг" і виникла у 1908 році перша в місті футбольна команда. У 20 та 21 століттях це підприємство було відомо під назвою "Луганськтепловоз". На жаль, його більше не існує –  російські окупанти вивезли завод до Ростова-на-Дону, а частково порізали не метал.

Донбас чи не Донбас

Згідно з науковим визначенням, Донбас –  це землі, що лежать на території Донецького вугільного басейну, власне, Донбас –  це скорочення, яке отримало широкого вжитку у 20 столітті. Це більша частина Луганської та Донецької областей. Назва ця штучна й ніде не закріплена в офіційних документах, звісно, немає ніякого "народу Донбасу.

Самі луганці (як і мешканці Лисичанська та Сєвєродонецька) не дуже люблять, коли їх називають частиною Донбасу. Й не тому, що в межах міста є лише одна шахта – "Ювілейна", а промислову славу Луганська кували зовсім інші підприємства, хоча торт "Шахтарський" придумали саме тут.

За часи Незалежності назву "Донбас" узурпував собі так званий "донецький клан" на чолі з Ахметовим, Колесніковим і Януковичем, у Луганську була "своя банда", що воліла самостійно вирішувати справи. Це Віктор Тихонов, Олександр Єфремов та інші. Вони підтримували "донецьких", проте, завжди мали "особливу думку" щодо "дерибану" ресурсів у себе вдома.

Позиція луганських еліт трансформувалася та стала частиною світогляду луганців. З цим фактом навіть не боролись російські окупанти, які влаштували на українському сході два "бантустани" з центрами в Луганську і Донецьку, розділивши ці квазіутворення кордоном і митницею. Ба більше, вже у дні великого російського вторгнення 2022 року "мобікі" з так званої "лнр" почали масово відмовлятися вмирати за псевдореспубліку на Донеччині, натякаючи, що це зовсім інші "народи".

Луганськ чи Луганське

Спочатку місто отримало російську назву "Луганскъ", адже це була єдина державна мова імперії. Втім, також широкого вжитку набула українська назва –  "Луганське". На мапах часів української революції його часто позначають за назвою річку –  Лугань.

У 1933 році більшовики відредагували назву відповідно до нового правопису української мови, що мав наблизити українську до російської, подекуди просто механічно. Так "Луганське" стало "Луганськом".

Нова назва

Вже за два роки місто знову змінює назву. У 1935 році Луганськ було перейменовано на честь Климентія Охрімовича Ворошилова –  русифікованого українця (його батька звали Охрім Ворошило, але старанням московитів він став Єфремом Ворошиловим) й уродженця селища Верхнє (нині –  частина Лисичанська, але це не точно).

Ворошилов був кадровим більшовиком і одним з організаторів більшовицького перевороту, його діяльність в роки революції оповита легендами та викликає чимало питань. Він мав лише 2 класи освіти й був не великого розуму, проте, був вправним у інтригах, не боявся забруднити руки в крові (сам страчував людей –  своїх і чужих), при цьому не претендував на верховне лідерство і завжди обирав бік сталіна.

Пам'ятник Ворошилову у Луганську

Остання "суперсила" багато разів рятувала Ворошилову життя, а також дозволила стати частиною культу сталіна на правах молодшого партнера. Завдяки своїй лояльності Ворошилов на багато років став "першим червоним офіцером" і "видатним полководцем", а ще отримав ще за життя іменні міста, серед них –  Ворошиловград.

Не місто, а саме міста. Першим таке нещастя мав Алчевськ, який з 1926 по 1961 роки носив назву Ворошиловське, а згодом на російський манер стало Ворошиловськом. Також з 1935 по 1943 роки Ворошиловськом було російське місто Ставрополь, а російське місто Уссурійськ з 1935 по 1957 роки мало назву Ворошилов. Між іншим, більшість населення Уссурійська є етнічними українцями, а саме місто –  центром так званого Зеленого Клину.

Після смерті свого патрона сталіна позиції Ворошилова номінально посилились –  він став головою радянського парламенту (формально –  перша людина в ієрархії СРСР), але реальної влади не мав, зосередившись на бенкетах та алкоголі (в сучасній росії цю роль нині виконує дмітрій медвєдєв).

Важливо Окупований, але не скорений: історія Лисичанська

У 1957 році тодішній реальний керівник СРСР –  Микита Хрущьов –  провів зачистку старої еліти, Ворошилова оголосили частиною "антипартійної групи" Малєнкова (що це таке, схоже, не знали й самі її учасники –  Малєнков, Молотов, Каганович, Ворошилов та, звісно, "прімкнувший к нім Шепілов"), проте, залишили на церемоніальній посаді та не стали руйнувати міф про "маршала Ворошилова". Втім, зміни на кремлівському олімпі відбилися й на географії –  Ворошиловград знову став Луганськом й був ним з 1958 по 1970-й роки.

Ворошилов помер у 1969-му році, його ховали з почестями й тоді Луганськ знову перейменують. Місто носитиме ім'я кривавого ката до 1990-го року, коли 4 травня указом Верховної Ради тоді ще УРСР Луганську повернуть історичну назву.

Українське місто

Поширеним міфом стосовно Луганська є те, що це нібито російське місто, в якому живуть росіяни, але яке якимось дивом опинилося в складі України. Це, звісно, не так.

Цей міф породили дані перепису населення російської імперії 1897 року. Згідно з ними, у Луганську мешкали 13 907 носіїв російської мови та лише 3902 –   української. Загальна чисельність міста становила 18 525 осіб. Втім, треба розглядати ці цифри не окремо, а в комплексі, враховувати фактор русифікації та фактичної заборони української мови. У цих умовах українці переходили на російську мову, а Ворошили ставали Ворошиловими.

Вже наступний перепис 1926 року дає паритет –  називає українцями 43,5% містян і 43,7% росіян, а перепис 1939 року вважає, що 58,7% населення Луганська є саме українцями й лише третина –   росіянами. При цьому станом на 1935 рік з 25 шкіл міста 22 були українськими, у 1993 у майже півмільйонному місті залишиться лише одна українська школа,

Що ж відбулося? Після повалення царизму в питомих українських землях відбувається процес усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. Колишні "малороси" і "хохли" побачили свою силу та зрозуміли, що їх мова не є "нарєчієм", а їх традиції –  не є ознаками хуторянства, а частиною великої культури.

Цей процес був настільки потужним, що його тривалий час не могли зламати навіть більшовики, ба більше, українські комуністи самі очолили процес українізації. Він був розчавлений терором і втоплений у крові мільйонів лише у 1930-і, проте, не міг не залишити по собі глибокого коріння.

Після Другої світової війни процес русифікації в Україні спалахнув з новою силою. Не оминув він і Луганськ. До міста для роботи було завезено чимало етнічних росіян, які згодом пустять тут своє коріння, а їх нащадки будуть розповідати казки про "руське місто".

Українцем на Донбасі стало бути "не модно", тому в переписах населення знову спочатку з'являється паритет між українцями і росіянами, а згодом росіян, щоправда, з українськими прізвищами та українськими дідами, стає більше.

Перед самим розвалом СРСР перепис 1989 року зафіксував у Луганську 52,4% (насправді –  в більшості своїй русифікованих, хоча у місті дійсно жило чимало етнічних росіян або вихідців з росії).

Втім, Незалежність багатьом відкрила очі й "раптово" українців у Луганську знову стає більше. У 2001 році 50% луганців вважали себе українцями.

Гордість Луганська

Історично головною м'якою силою Луганська були фірмовий торт і місцевий футбольний клуб "Зоря". "Зоря" 1972 року встановила унікальне досягнення та стала першою в історії СРСР командою з обласного центру, що стала чемпіоном вищого дивізіону. До цього у Вищій лізі перемагали лише команди зі столиці радянської імперії –  Москви, або радянських республік –  Києва та Тбілісі.

До теми Історія Слов'янська: сіль, козаки та вакцина від "руського міру"

Головним творцем футбольного дива став місцевий партійний бос Володимир Шевченко. Уродженець українського Таганрогу (нині –  місто в Росії) був палким фанатом футболу та вправним партійним функціонером. Він зумів стати для "Зорі" луганським аналогом Сантьяго Бернабеу та створив умови для місцевого футбольного дива.

"Зоря" – чемпіон СРСР 1972 року / Архівне фото  

Шевченко знайшов під команду фінансування (на той час, формально всі спортсмени в СРСР були аматорами й не мали права отримувати гонорари, а тому їх записували робітниками на підприємства та призначали шалені по тих часах премії за зарплати), запросив тренера-новатора Германа Зоніна, що мав репутацію невизнаного генія.

Разом з Зоніним Шевченко запросив правдами й неправдами до Ворошиловграда талановитих футболістів, які відповідали тренерському баченню, готові були витримувати надвеликі навантаження та деспотичну манеру нового керманича-візіонера. Муштра Зоніна та його тактичні задумки, разом з грошима Шевченка "вистрілили" саме у 1972 році.

Важливу роль зіграла й погода, тоді була аномальна спека, яка в умовах луганських степів була просто нестерпною для гостей. Господарі ж натомість були тут як риба у воді – "Зоря" яскраво взяла старт та одразу почала громити основних суперників. Її типовий матч починався з пресингу суперника та ставки на швидкі голи, коли ж суперник нарешті призвичаювався до +40, на табло ще могло бути 0:2 і справу було зроблено. Втім, це ніяк не принижує успіху "Зорі" – грошей у Москві чи Києві було більше, а іншими перевагами ще потрібно було вміти скористатись.  

Перемога "Зорі" у чемпіонаті СРСР стала шоком і приводом для заздрощів. Нехитру схему фінансування спортивних успіхів з обкому було показово викрито –  Шевченко у 1973 році втратив посаду та вплив, а менеджери меншого рівня, зокрема, волейбольні тренери місцевих команд потрапили за грати (так "Зорі" передали привіт). Відчуваючи запах смаленого з команди пішов Герман Зонін та основні гравці. "Зоря" ще добряче "пошуміла" (команда двічі поспіль грала у фіналі кубка СРСР), проте, великі успіхи були позаду. У 1979-му році "Зоря" вилетіла з еліти, хоча й надалі інколи гучно нагадувала про себе.

У часи Незалежності "Зоря" тривалий час мала репутацію міцного середняка, але зуміла позбутися старих кліше та заявити про себе, як "третю силу" в українському футболі поруч з "Динамо" і "Шахтарем". Пов'язаний цей етап з тренером Юрієм Вернидубом. Він очолив команду в 2011 році та зумів створити конкурентний колектив, основу якого становили не легіонери, а саме українці.

"Зоря" Вернидуба та його наступника Віктора Скрипника сповідувала яскравий футбол, який подобався уболівальникам і давав результат. На жаль, російське вторгнення змусило команду залишити рідне місто, три бронзові нагороди чемпіонату України "Зоря" здобувала вже у статусі команди-біженця.

Випробування

Життя у Луганську ніколи не було легким. Це промислове місто, більшість населення якого працювали на заводах і небезпечних виробництвах. У 1991 році рухнув СРСР, економічні зв'язки почали руйнуватися ще раніше, як і потужна економічна криза. Значна частина луганців працювала на оборонних підприємствах   в умовах так званої "конверсії" вони опинилися без роботи.

У 90-і Луганськ познайомився з "диким капіталізмом" без правил. Саме про ці часи пише у своєму культовому "Ворошиловграді" Жадан. Письменник підкреслює у романі нотки ностальгії місцевих за "Совком", адже тоді не було безробіття, заводи забезпечували ілюзію світлого майбутнього (воно здебільшого мало чіткі обриси у вигляді нового кольорового телевізора чи пральної машинки вкупі з ковбасою то "пломбіром"), бандити ще не стали впливою силою, адже монополію на терор зберігала держава.

Ностальгія ця була просякнута інфантилізмом і розгубленістю, тому російська пропаганда лягла у добрий грунт. Вона змістила акцент й пропонувала винити у всьому не місцевих корумпованих політиків і ненажерливих багатіїв (здебільшого з російським паспортом), а далекий Київ.

Варто визнати, що Києву не завжди було діло до Луганська, регіон був таким собі анклавом (навіть у мирний час потяг зі столиці України до обласного центра їхав майже 20 годин), втім, це не значило, так було завжди. У 21 столітті місто почало "оживати" – в Луганську працювали понад 80 великих промислових підприємств, місто було потужним науковим центром і славилося своїми вишами.

Хроніки боїв за Луганськ – дивіться відео:

 

Подальший розвиток Луганська перервала війна. Навесні 2014 року Луганськ став одним з епіцентрів "руської вєсни". Владу в Луганську за мовчазної згоди місцевої влади захопили російські диверсанти та їх проксі з місцевих зрадників, незабаром вони проголосили свій "бантустан" під назвою "лнр".

Україна спробувала звільнити місто –  бої у так званому "Секторі А" з самого початку виявилися вкрай складними для захисників України, які зазнали важких втрат, У червні –  липні 2014 року намітився перелам на користь ЗСУ, у серпні місто було оточено й бої йшли вже на вулицях Луганська. У росії цього допустити не могли, адже наступ українців фактично ставив крапку у їх авантюрі на Донбасі.

Батальйон "Луганськ" – історія українських добровольців:

 

У серпні 2014 року росія після серії поразок своїх проксі та диверсантів вдерлася до України силами своєї регулярної армії. ЗСУ й українські добровольці тоді зазнали болючої поразки під Іловайськом. Внаслідок цих подій ініціатива перейшла до росіян і сепаратистів, ЗСУ довелося зняти блокаду Луганська та відступати з боями. 1 вересня 2014 року сили АТО залишили свій ключовий опорний пункт – Луганський аеропорт.

Бантустан

З весни 2014 року Луганськ перебуває в руках терористів. Номінально містом і околицями "керують" сепаратисти (спочатку Болотов, потім зовсім карикатурний Плотницький, потім Пасічник), проте, насправді всі важелі впливу в руках росіян. Останні часто про це нагадували чи то серцевим нападом "народного губернатора", чи то "грубною смертю" батьків своєї маріонетки.

Саме під егідою російських окупантів у місті здійснюються соціальні експерименти, яким би позаздрили криваві автори "воєнного комунізму" та інших збочень.

Про життя у окупованому Луганську детально розповідає цикл дописів блогера 24 каналу Ольги Черненко. Вона стала живим свідком деградації та депопуляції міста, перетворення Луганська на територію нових "темних віків" і кіберпанку.

Росія прийшла сюди під гаслами захисту "народу Донбасу", проте, сама влаштувала тут справжній геноцид місцевого населення. У 2022 році Луганськ став ареною полювання на людей –  нещасних мешканців міста чоловічою статті відловлювали та слали на вірну смерть на фронт. Собі ж російські окупанти відвели роль сталінських загороджувальних загонів. Нині в Луганську залишаються лише жінки, діти та окупанти. Така страшна ціна знайомства з "руським міром".

Як росія захопила Луганськ – дивіться відео: