24 канал розповідає історію колиски Донбасу – українського міста Лисичанськ і сподівається, що незабаром воно знову стане вільним.

Читайте Історія України: що читати, дивитись та слухати

Давня історія

Поселення на березі Сіверського Донця на території сучасного Лисичанська відомі з часів Бронзового віку – то були представники так званої катакомбної культури. Ці давні скотарі облюбовали місцеві долини-балки, вони були високого зросту та, схоже, першими почали робити великі кам'яні скульптури, нині відомі під загальною назвою "половецькі баби", хоча до появи самих половців ще було 3000 років.

Катакомбників змінили племена зрубної культури, пізніше тут мешкали кочовики – кіммерійці, скіфи, сармати, алани.

У середні віки землі навколо сучасного Лисичанська були частиною великого "Дикого поля" – фронтиру, де зустрілися інтереси запорозьких козаків, їх донських колег і кримських татар. З 16 століття територія опинилася під впливом і владою московитів (але не тільки – Кримське ханство вважало території сучасної Донеччини та Луганщини своїми), проте, минуло майже 200 років, щоб "Дике поле" перетворилося з валізи без ручки на щось цінне.

Слобожанщина

У 17 столітті на території сучасного Лисичанська виникли кілька поселень-зимівників запорожців. Один з них – Лисичий Байрак або Лисича Балка – дав назву майбутньому місту. Чому балка (байрак) – зрозуміло, друга частина назви – визнання великої кількості лисиць у цій місцевості.

Офіційна історія Лисичанська починається 1710 року, коли тут було засновано слободу українських козаків. Хоча повідомлення про селище Лисича Балка зустрічаються в джерелах й раніше. Насправді, до сучасного Лисичанська вони мають мало стосунку, проте, хто ж не любить додати собі зайвих років, згадаймо, наприклад, Київ, який у 1982 році відсвяткував своє "1500-річчя", взявши дату заснування просто з повітря. Натомість у випадку Лисичого Байраку маємо письмові згадки й навіть документи.

У слободі почали активно селити донських козаків, щоб асимілювати з лояльними до московитів українськими козаками, сюди ж переселялися українські селяни, а також тікали мешканці Московії. Згодом слободи на сході України перетворяться на воєнні поселення, а більша частина їх мешканців втратять свободу.

До теми Історія Слов'янська: сіль, козаки та вакцина від "русского міра"

У середині 18 століття тут з'являться колонії переселенців з Балкан – сербів, греків, болгар, хорватів і інших народів, що прибули на запрошення царів з Османської імперії. Вони сформують "Слов'яносербію" та стануть основою Бахмутського гусарського полку, а їх поселення або шанці отримають назву Перша, Друга, Третя, Четверта, П'ята Роти (про Третю Роту, але про пізніші події, напише свій відомий роман Володимир Сосюра) – за місцем розміщення підрозділів та їх господарств (всього в полку їх було 16).

Початок Донбасу

Майбутній Лисичанськ став одним з перших поселень власне Донбасу, адже тут почали промисловим способом видобувати кам'яне вугілля, що згодом стало основою економіки Донецького вугільного басейну.

Саме у Лисичій Балці чи, може, у сусідньому Привіллі у 1695 або в 1696 році зупинявся Петро Перший, коли повертався з Азовського походу, та промовив легендарну, але навряд реальну фразу про цінність вугілля.

Сей минерал, если не нам, то потомкам нашим зело полезен будет, – Петро Перший або хтось від його імені програмує історію Донбасу на кілька століть наперед.

У 1721 в районі сучасного Лисичанська виявлено поклади кам'яного вугілля. Про нього було відомо й раніше, адже вугілля просто виходило з землі в чисельних балках Сіверського Дінця, але відтоді питання набуло "державної ваги".

Промисловий видобуток почався у 1795 році, адже з появою ливарних заводів виникла необхідність власне у вугіллі. Опікувався процесом шотландець французького походження Карл (Чарльз) Гаскойн, прізвище якого багато що скаже фанатам романів Дюма (ще він відомий своїм масонством та вважається засновником Луганська).

Саме в Лисичанську вперше в російській імперії було запущено процес коксування кам'яного вугілля для плавки руди та чавуну на Луганському ливарному заводі. Кілька років Лисичанський кам'яновугільний рудник був єдиним вугледобувним районом імперії, а до 30-х років 19 століття тут видобувалося три чверті всього вугілля на Донбасі.

Першими шахтарями Донбасу стали місцеві селяни, крім того, сюди завезли переселенців з Олонецьких і Липецьких заводів Московщини, а також рекрути та заслані. З часом, коли потреба у робітниках зростала, на них насильно перетворювали селян навколишніх сіл. Нагадаємо, з кінця 18 століття українські селяни стали кріпаками, тобто рабами – мовою того часу їх називали "неодмінними робітниками" або приписними селянами.

Робота на шахті є надзвичайно складною та небезпечною й в наші часи, що ж говорити про 18 чи 19 століття. Фактично, це був "квиток в один бік". Скільки загинуло нещасний людей в шахтах та померло внаслідок хвороб, отриманих на копальнях, не скаже ніхто. Ось такою страшною стала ціна промислового перевороту в російській імперії.

Лисичанська Бельгія

В середині 19 століття Лисича Балка поступово зникає з документів і перетворюється на село Лисичанське, яке стає визнаним промисловим центром, в 1879 році селище з'єднали з "великою землею" залізницею.

Після невдалих експериментів з побудовою у Лисичанську чавуноливарного заводу, які коштували імперії мільйон рублів, росіяни вирішили довіритись професіоналам й запросили розбудовувати Донбас кмітливих іноземців.

Лисичанськ з різницею в 100+ років / Фото gromadaskhid.com.ua

Також з'ясувалося, що у Лисичанському крім вугілля ще є чимало корисних копалин. У 1892 році на гроші бельгійця Ернеста Сольве та його компаньйонів тут збудували Донецький (від назви річки, а не міста Донецьк) содовий завод ("Донсода"), що став найкращим в імперії (в часи Януковича завод "порізали на метал" його нові російські власники – так завершилась понад сторічна історія підприємства).

​Лисичанськ як "Десята провінція Бельгії" – дивіться відео:

Ернест Сольве був винахідником промислового способу видобутку соди й заробив на цьому чималі статки, його підприємство у Лисичанську фактично було монополістом у російській імперії, а содові підприємства Сольве в інших країнах давали йому світову монополію.

Після революції Сольве втратив свої активи у колишній імперії, але оскільки мав достатньо розуму не тримати усі яйця у одному кошику, доволі легко цю втрати переніс. Фірма, заснована ним, існує й нині під назвою Solvay S.A., – її капіталізація становить мільярди євро та є серед лідерів хімічної промисловості не лише Бельгії, а й всього світу.

Читайте також Фальсифікатор історії: де, як і чому Путін набрехав у скандальній статті

З бельгійцями у Лисичанську пов'язано немало. Крім заводу, це й церква, лікарня, гімназія та житлові будинки. На жаль, більшість з цього спадку, що відомий в світі як "Лисичанська Бельгія" та є пам'ятками архітектури, або зруйновані, або перебувають у жалюгідному стані – "русский мір" в купі з недбальством не жаліють нікого.

Знищена росіянами унікальна будівля гімназії в Лисичанську / Фото Луганська ОДА:

Фінальним акордом стало знищення росіянами 2 травня 2022 року унікальної будівлі гімназії. Споруда, що отримала почесну відзнаку "Бельгійська спадщина за кордоном", згоріла після чергового обстрілу росіян.

Червона доба

Після поразки УНР і перемоги більшовиків радянська влада воліла стерти пам'ять про "Лисичанську Бельгію", а всі успіхи індустріалізації приписати собі. Зроблено було дійсно чимало, але ціною тисяч людських життів. До початку Другої світової в Лисичанську працювали 11 шахт, було збудовано Лисичанську ГРЕС, відновлено інші стратегічні підприємства, зокрема "Донсоду" та склозавод (колишній скляний завод колишнього Лівенгофського товариства).

Важливо пам'ятати Як Москва нищила Україну та українців

У 1920 році селище Лисичанське стало повітовим центром Донецької губернії, за 5 років поселення отримало статус селища міського типу, а в 1938 році Лисичанськ став містом новоутвореної Луганської області.

Після завершення Другої світової Лисичанськ продовжив розвиватись як промисловий центр Сходу України. Місто стало частиною великої промислової агломерації – разом з Сєвєродонецьком, Верхнім і Рубіжним. У 1976 році в Лисичанську збудували нафтопереробний завод (НПЗ).

Російський пряник

90-і роки минулого століття стали великим випробуванням для міста – економічні зв'язки були розірвані, нові власники великих підприємств бажали мати за краще синицю в руках, а тому або "різали заводи на метал", або продавали росіянам.

Легендарна канатна дорога в Лисичанську на "Донсоді", найбільша транспортна канатна дорога в Європі. У часи Януковича російські власники заводу її "порізали на метал" / Фото Валерія Снєгірьова

Північні сусіди масово скупляли місцеві активи й всіма силами намагалися замкнути економіку міста та області на себе. російською власністю стали "Донсода", Лисичанський НПЗ, багато місцевих шахт тощо.

Дарувати райське життя місцевим мешканцям росіяни не поспішали, натомість прагнули викачати якомога більше грошей і ресурсів, взамін місцевим запропонували російське телебачення та пропаганду, яка у всіх бідах звинувачувала Київ.

Друга окупація

У 2014 році Лисичанськ вперше з 1943 року опинився в окупації.

З лютого у місті фактично було безвладдя, місцева влада самоусунулась або перейшла на бік ворога, там з'явилися російські терористи під орудою місцевих колаборантів Дрьомова та Мозгового, які стали фактичними господарями міста. 11 травня 2014 року сепаратисти провели у Лисичанську фейковий "референдум" проголосили місто та всю агломерацію, в якій тоді жило понад 400 000 людей, частиною фейкової псевдореспубліки на Луганщині.

Перші спроби української влади вибити терористів завершились завершились фіаско та коштували багатьох життів наших захисників. Лише після того як сили АТО накопичили достатньо сил і ресурсів, 1 липня 2014 року українці перейшли у контрнаступ на Донбасі, в результаті якого утворився великий виступ, на горі якого був трикутник Рубіжне – Сєвєродонецьк – Лисичанськ.

Важливо Звільнення Сєвєродонецька 2014 – як це було

19 липня сили АТО почали велику наступальну операцію на Донбасі, яка отримала назву "Лисичанська операція". Українцям протистояли бойовики Мозгового та Дрьомова, батальйон "Август" Олександра Костіна, найманці з Північного Кавказу (загальна кількість – до 1500 осіб).

Ворог мав легку бронетехніку, міномети, кілька гаубиць, а також багато протитанкового озброєння. Це не була російська регулярна армія, а тому влаштувати організований спротив ворог не зумів. Спротив "сєпарів" зломили українська "арта" та РСЗО, а бронетехніка та піхота довершили справу – ворог швидко залишив Рубіжне та Сєвєродонецьк й був блокований у Лисичанську. Лідери бойовиків – Костін, Дрьомов і Мозговий – втекли, а спроби надіслати підкріплення були припинені українськими артилеристами.

23 липня 2014 розпочався штурм Лисичанська: з півночі до міста зайшла БТГр 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, зі сходу, з боку Сєвєродонецька – БТГр 51-ї бригади та 21-ша бригада Нацгвардії, з півдня – БТГр 95-ї бригади, з заходу – БТГр 24-ї бригади та дві штурмові роти добробату "Донбас".

Вмирати за Лисичанськ "сєпари" не захотіли, а тому почали тікати з міста через поля на вкрадених у місцевих автівках. 24 липня у місці тривала зачистка, а вже о 22:20 за Києвом над Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор.

Історичні кадри липня 2014 року – звільнення Лисичанська від окупантів:

За визволення Лисичанська від російських найманців віддали життя командир військової частини 3011 Нацгвардії України генерал-майор Олександр Радієвський (загинув від кулі снайпера), полковник Павло Сницар, солдат Ігор Коцяр, герої 24 окремої механізованої бригади – майор медичної служби Сергій Рокіцький, солдат Павло Лейба та підполковник, начальник протиповітряної оборони 51 окремої механізованої бригади Василь Спасьонов.

Третя окупація

Лисичанськ було звільнено 24 липня 2014 року й він отримав майже 8 років відносно мирного життя. Воно перервалося 24 лютого 2022 року.

Навесні та в червні Лисичанськ став місцем важких боїв – росіяни, не маючи хисту до цивілізованої війни, використовували нелюдську тактику – квартал за кварталом знищували Лисичанськ за допомогою своєї артилерії, а потім знову й знову гнали в лобові атаки нещасних "мобіків" – фактично своїх заручників.

Переселенка з Лисичанська про обстріли і виїзд з міста – дивіться відео:

На початку липня 2022 року місто довелось залишити – Лисичанськ втретє за останні 100 років опинився в окупації.

Наразі в Лисичанську залишилось трохи більше як 10 000 мешканців, понад 60% міста зруйновано, централізовані комунікації знищені, як і цілі квартали, місто поділене ворогом на сектори фільтрації, росіяни та їх проксі грабують і мародерять все, що вціліло в обстрілах.

Місто не стало тилом для ворога, немає жодного місця у Лисичанську, де б росіяни почували себе у безпеці. ЗСУ зовсім поруч і місто неодмінно буде звільнено від окупантів.

Лисичанськ буде жити, адже Лисичанськ – це Україна.

ЗСУ залишили Лисичанськ після важких боїв – дивіться відео: