Курков: Я був патологічним оптимістом, завдяки цьому я вистояв

Чому став письменником, скільки років довелось чекати, поки надрукували першу книгу, і як стати успішним у своїй справі – 24 Каналу розповідає Андрій Курков.

Ви багато подорожуєте, виступаєте, зустрічаєтесь із читачами. Як знаходите час для роботи?

Я дуже добре пишу в готелях, поїздах, в кафе прекрасно пишеться. Ось цей роман ("Шенгенська історія") наполовину написаний в кафе.

А вам потрібні якісь умови, щоб зосередитися, почати писати?

Я маю бути в матеріалі, всередині історії. Важко починати, але якщо почав і подобається самому, то пишеться легко.

Ви зараз, мабуть, найбільш знаний письменник в Україні і за кордоном. Все склалося так, як Ви хотіли?

Коли я розпочинав, я взагалі не уявляв, що я зможу стати письменником, тому що розпочинав писати за радянських часів. Розпочинав з поезії, з віршиків дитячих. Коли мені було 6 років, тоді про письменництво мова взагалі не йшла. Коли мені було років 13-14 хтось мені сказав, що радянські письменники не ходять на роботу і це мені страшно сподобалось. Я так помріяв, що виросту і стану письменником. Я почав писати те, що не подобалось справжнім радянським письменникам або подобалось, але вони розуміли, що це не та література, яка може бути виданою. І мені, я пам’ятаю, довелося познайомитися з редактором видавництва "Радянський письменник" Олегом Чорногузом. Через 2 тижні я прийшов і він мені сказав: "Я так сміявся, мені так сподобався твій твір, але це не радянська література, це ніхто не видасть".

Я зрозумів, що можу стати письменником, коли розвалився Радянський Союз. Зникло все і прийшла та свобода, яку можна було використати. У нас можна стати тим, ким ти хочеш.

А звідки виникло бажання стати письменником?

Я думаю, що це було бажання висловити якісь емоції. Бо в дитинстві я почав писати, коли у мене загинуло двоє з трьох ховрашків. І перший вірш був про трагедію ховрашка, який втратив своїх друзів. Потім я написав про Леніна, тому що знав, що він теж помер, потім написав щось сумне, потім щось веселе. І це була така розвага. Це було таке хобі. Мені подобалося складати риму, потім почав вигадувати анекдоти, потім перейшов до чорного гумору і став писати у стилі Даниїла Хармса, коли відкрив для себе Хармса. І так поступово дійшов до прози.

Коли я став студентом у 1979 році, я продовжував писати. Я знав, що мене ніколи не надрукують в Радянському Союзі. Почав через друзів шукати видавця за кордоном. 18 років я розсилав свої тексти, передавав, отримував відмови з усього світу на польську адресу моєї подруги. Мені потім контрабандно ці відмови перевозили. Я почав їх колекціонувати. І, насправді, підписав перший контракт аж в 1997 році. Видавництво "Діогенес" в Цюріху вирішило видати німецькою мовою мій роман "Пікнік на льоду". Книжка вийшла в травні 1997 року, а в червні вона стала бестселером у Швейцарії, потім в Австрії, потім в Німеччині. І тоді швейцарці купили в мене права на мої книжки.

Історія пригод в пострадянському Києві безробітного журналіста і бездомного пінгвіна пройшлася по світу – від Бразилії до Японії. Вона стала культовою і після цього мене продовжують читати в 25-ти країнах. І тепер друкують книжки, які я писав ще в радянські часи.

Що стоїть за цим образом успішного письменника?

Для мене не важлива характеристика успішного. Для мене важливо, що я професійний письменник. Я живу за рахунок гонорарів, мене годують мої читачі. Я знаю, для кого я пишу. Я пишу не для себе, але я пишу те, що сам хочу. Я знаю яка книжка піде легко, яка піде до частини читачів, а інші скажуть, що це щось не схоже на попередню книжку. Що стоїть? Власний почерк, власний голос автора. Тому що текст – це голос автора, за яким читач, якщо йому цей голос подобається, слідкує, допоки не розчарується. А розчарувати читача дуже легко. Тому що якщо я хочу написати не так, як раніше, – обов’язково будуть розчаровані читачі. І це нормально.

Фінансова стабільність важливіша за фінансовий успіх. Голодний письменник стає політиком, він починає ображатися. Успіх – це коли тебе запрошують з інших країн маленькі книгарні, великі бібліотеки, запрошують театри. Це – успіх, коли тебе знає культурна еліта тих країн, які тебе видають, тебе знають читачі, які приходять в театр, до книгарні підписувати книжки, ставити запитання, чекати твою розповідь про наступну книжку, яку ти ще не закінчив.

Вам подобається виступати перед читачами?

Я люблю виступати перед своїми читачами. Тут легше виступати, ніж в Ісландії чи Об’єднаних Арабських Еміратах, бо тут люди з тим самим життєвим досвідом. Вони читають трохи по-іншому мої книжки саме тому, що в них інший досвід. І тут є небезпека їх розчарувати. А раптом я розкажу не те, що вони прочитали. Таке часто буває і тут. Письменник пише, а читачі звертають увагу на історію, яку він не помітив. але теж записав. Вона другорядна, але для когось стає більш важливою, ніж головна історія.

Ви стежите за сучасним літературним процесом? У Вас є автори, які подобаються?

Є книжки, які мене приємно дивують. І якщо автора я знаю, то передаю йому привітання з успіхом. Я виростав на літературі авторів, які вже давно померли. Мені подобалась література 20-30-х років: Борис Пільняк, Андрій Платонов, Даниїл Хармс, молодий Булгаков, Максим Горький. Зараз стежу за сучасною українською літературою. Є свої улюблені книжки. Це "Танго смерті" Юрка Винничука, "Солодка Даруся" Марії Матіос, молодий письменник Олег Шинкаренко, який всіх дивує. Пише складно і незвичайно. Його роман "Кагарлик" мені дуже сподобався.

Ви амбітна людина?

Що таке амбітна людина? Премії? Я себе нікуди не подаю. Премії мені не важливі, хоча час від часу я їх десь отримую. Моя амбіція була стати професійним письменником. Вона вже досягнута. Це була моя мрія, мій план. Коли він відбувся – тепер я можу сховатися на 2 роки. Потім вийде нова книжка – я знову повернусь. Тобто я є, книжки є. Які ще можуть бути амбіції? Думаю, Нобелівську премію мені не дадуть. У будь-якому випадку, вважаю, що це не нормально, коли письменник думає про премію. Будь-який успіх має бути сюрпризом. Якщо він буде сюрпризом – буде натуральна реакція.

В одному з інтерв’ю Ви якось сказали, що вже написали два своїх основні романи. Що далі?

Я написав більше, видав 20 романів. Написав трилогію "Географія одиночного пострілу". Дев’ять років роботи витратив на цю книжку. Потім вона вийшла в трьох томах, бо дуже великий роман. Так, це один з моїх головних романів.

І другий роман, який я закінчив у 1989 році, – "Бікфордів світ". Це другий роман, який я вважаю дуже важливим, і я знаю, що таких романів я більше не напишу, бо такі романи пишуться, коли людину не видають, коли у неї є час, коли вона не поспішає, коли вона, скоріше за все, впевнена, що нічого не вийде з цього. Але робить все дуже щиро і просто хоче створити власний світ, власні питання реалізувати у вигляді великого тексту. Мені пощастило, що цей текст виданий.

Я знаю щонайменше двох письменників, які також поклали частину життя на написання великих творів, були видані і непомічені. Тож я щаслива людина. А що я буду писати далі – я не знаю. Я от щойно написав книжку, яка зовсім не схожа на попередні. Там чорного гумору нема. Сюрреалізму майже немає. Вперше немає українських чи російських персонажів. Головні герої – литовці, інші всі – англійці, французи, боснійці і так далі. І це вихід за межі мого матеріалу. Мій матеріал – це Україна чи пострадянський простір. А тут я вийшов у Європу.

Зараз повернусь до України, напишу роман про Україну. Але він теж не буде схожим на інші романи. Тепер мені хочеться з кожною книжкою брати новий акорд, дивувати себе, дивувати читачів. Сподіваюсь не розчаровувати їх, тому що це все одно мій голос, але інші сюжети, стилістично інші тексти.

Як Ви відпочиваєте?

Люблю готувати їжу. Коли я готую – я відпочиваю завжди.

А які страви готуєте?

Людина, яка пише романи, повинна любити м’ясо, бо в романі багато м’яса, багато реального. Тому я багато готую європейської, східної кухні з м’ясом. Полюбляю ягнятину.

Якщо повернутись на 20 років назад і подивитись на себе – наскільки Ви змінились за цей час?

Всі міняються. Думки, частково погляди можуть змінитися. Була інша країна. Я став старшим, почуття гумору змінилося – перетворилося на самоіронію. Може, я став менше реагувати на соціальні чи політичні виклики, мабуть, втомився від українських політичних традицій, бо вони не є чистою політикою. У нас дуже багато гри. Все інше, слава Богу, не змінилося. Ті яблуні, які давали яблука в мене в саду, – вони ще не засохли, я з них ще збираю плоди. Добре, що мої друзі, які були в мене в 30 років, – вони є, ми йдемо поряд.

Що потрібно щоб стати успішним письменником?

Займатися улюбленою справою, помічати, що те, що ти робиш, комусь подобається, ну, і в принципі отримувати постійно зворотній зв’язок – фідбек.

Універсального правила немає, бо кожна людина унікальна, у неї своє ставлення до свого улюбленого заняття. І якщо вона віддана своїй роботі, хобі, заняттю, то вона досягне того успіху, якого я досягнув, тому що я не кидав писати ніколи. Навіть коли отримував п’ятисоту відмову від видавця. Просто, я думаю, формула – це віра в свої сили. Звичайно, поруч повинні бути близькі люди, які будуть допомагати тобі вірити у свої сили, тому що іти і не втомитись – неможливо. Іти без успіху, так, щоб не з’явилися сумніви, – теж неможливо. Тому повинні бути поруч люди, які допоможуть забути про сумніви і йти своєю дорогою.

Які потрібно мати якості?

Я був патологічним оптимістом. Зараз оптимізму поменшало чомусь. Але я на відмову дивився з двох боків. З одного боку як на відмову, а з іншого – я читав її як літературний твір, дивився чи добре вона написана чи погано. Тобто в якийсь момент я забував, що це черговий хрест на моєму бажанні видати чергову повість чи роман. Думаю, оце перемикання з негативного імпульсу на позитивний мені допомагало швидко впоратися з сумнівами, завдяки цьому я вистояв. Треба бути самоіронічним, тому що все це гра, як в лотерею.

Може бути геніальний письменник, якого навіть видадуть, і ніхто не помітить або швидко забудуть, на жаль. Те що у мене успіх – це не означає, що я найкращий письменник України. Це неправда. Я певен, що є кращі. Просто в цій лотереї сьогодні я переміг – завтра вони переможуть в іншій лотереї. В принципі, література – це смаки, смаки читача, актуальність чи неактуальність тексту, історії. Це глибина або навпаки поверховість. Інколи книжка випадково вистрибує нагору і стає знаменитою на тиждень чи на рік. І всі її читають і хочуть продовження. Якщо я скажу, що "50 відтінків сірого" не тільки я не вважаю літературою, але ж це успішна книжка, успішна письменниця.

Чи бували у Вас помилки? Як Ви з ними справлялися?

Були ситуації, коли через 4-5 років після виходу книги я відчував, що вона якось неправильно написана, і тоді я сідав і переписував, і вона виходила вже в новому варіанті. У мене є кілька романів, які існують у двох варіантах. Найбільше переписаний роман – це "Гра у відрізаний палець". Це у мене єдиний шпигунський роман, який я написав у 1997 році, одразу він був виданий і через 10 чи 8 років переписав, бо відчував, що завинив перед читачами, що щось там не доробив. А потім переписав і заспокоївся. Тепер у нього до мене як до автора, претензій нема. І, до речі, друга версія викликала дуже позитивну реакцію читачів, хоча у мене самого до цього роману ставлення іронічне.