Чудово розумів, що це вибух, – автор першої карти рівнів радіації та фото блоку ЧАЕС

Квітень-86

Пане Михайло, розкажіть про себе. Ким ви працювали в 1986 році та де жили з родиною? Скільки вам було років на момент Чорнобильської трагедії?

Рівно за місяць до виникнення цієї світової та страшної катастрофи мені виповнилося 29 років. На той час я працював старшим інженером відділу Державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Київської області. Ми були у погонах і у військовій формі. Я мав звання капітана внутрішньої служби. Жив у Києві, на Оболоні. А наше управління знаходилося на вулиці Межигірська, 8 на Подолі. З Оболоні мені було рукою подати.

Важливо Як Чорнобильська катастрофа вплинула на геном українців

Як вас пов'язало із Чорнобильською АЕС? До катастрофи бували там?

Після закінчення школи я поступив в Черкаське пожежно-технічне училище МВС СРСР. В 1977 році мене направили в Київський столичний гарнізон пожежної охорони. Я там прослужив до листопада 1982 року, після чого був переведений в Київський обласний гарнізон пожежної охорони. Коли я туди перейшов, одне із моїх перших відряджень було якраз на Чорнобильську АЕС. Я приїхав туди в другій половині січня 1983 року.

Підполковник Михайло Святненко – ліквідатор аварії на ЧАЕС / Фото з особистого архіву

Працював я тоді старшим інспектором у відділенні організаційно-стройової роботи, фактично, це кадрова штабна робота. Тоді по всьому СРСР велася робота по зміцненню дисципліни серед особового складу органів МВС. Друга воєнізована пожежна частина охороняла Чорнобильську АЕС імені Володимира Леніна, як тоді вона і називалася. А саме місто енергетиків – Прип'ять охороняла шоста воєнізована пожежна частина.

Капітан Святненко з колегами за місяць до катастрофи на ЧАЕС / Фото з архіву Михайла Святненка

Ми приїхали і зібрали всіх офіцерів в адміністративній будівлі Чорнобильської АЕС, яка розташована прямо на території станції. Тоді я вперше і побачив станцію. Під час зустрічі я вперше почув про "брудний", радіоактивний викид від молодих лейтенантів з 2-Ї ВПЧ по охороні ЧАЕС.

Під час несення служби на блоках їх неодноразово змушували міняти взуття та форменні штани, оскільки дозиметричний контроль після неодноразової дезактивації вони не проходили… Строки носіння одягу ще не вийшли і їм приходилося купувати його за власні кошти. Тоді при мені на зустрічі вони й ставили запитання перед керівництвом управління – як бути дальше? Це було перед аварією.

Читайте також Держава хоче розвивати Чорнобиль: що побудують

Як ви пам'ятаєте ніч 26 квітня 1986 року?

В 1985 році мене перевели у відділ Державного пожежного нагляду. Напередодні трагедії о 20:00 я з заступником начальника обласного управління пожежної охорони Володимиром Рубцовим мали заплановану телепередачу в студії Головної редакції телебачення на Київ та область. Ми проводили заходи по пожежній безпеці у весняно-літній пожеженебезпечний період. Оскільки я відповідав також і за зв’язки із засобами масової інформації, то готував виступ Рубцову. Після передачі ми з телевізійною групою, яка була задіяна в цій програмі, поїхали на вечерю. Роз’їхалися пізно.

Мене водій завіз додому близько 00:40 26 квітня. Я, фактично і не відпочив, тільки заснув, як не минуло і години й задзвонив домашній телефон. І диспетчер Центрального пункту пожежного зв’язку повідомив про пожежу на Чорнобильській АЕС. По тривозі було піднято весь начальницький склад управління.

Чи знали ви вже тоді, що радіація потрапила в навколишнє середовище?

Коли мені прийшло повідомлення про пожежу, я в диспетчера ще тоді перепитав додатково: "Що трапилося? Вибух?". Хоч так запитувати не можна було, ви ж знаєте, все було засекречене. Органи державної безпеки дбали про те, щоб не було витоку інформації і паніки, і ця трагедія була не для широкого розголошення.

Вам повідомили, що стався вибух чи пожежа?

Всім казали, що пожежа. Але я прекрасно розумів, що це вибух. Якщо вже був пошкоджений блок, то це автоматично для спеціалістів зрозуміло було, що був витік радіації. До свого управління я добирався на таксі, так як метро вночі вже не працювало. По тривозі першими виїхали на станцію лейтенант Володимир Правик з караулом та лейтенант Віктор Кібенок з караулом з міської частини Прип'яті. Це два лейтенанти, які безпосередньо керували гасінням пожежі на покрівлі машзалі після вибуху.

Мене і 5 офіцерів включили до групи дозиметристів, яку я і очолив. Мені доручили на складі цивільної оборони управління отримати дозиметричний прилад ДП-63-А. Це був перший прилад зі шкалою, яка була розрахована на 50 рентгенів. Ми з офіцерами пройшли прискорений відновлювальний курс напрацювання на цьому приладі.

Чи видали вам захисні костюми?

Всі ми отримали загальновійськові захисні комплекти: гумові штани з бахілами, куртки з капюшонами, протигази, тривожні валізи. Після цього ми очікували команду виїжджати на станцію. Більшість машин вже тоді із районів були направлені до місця надзвичайної події в Прип'яті. У цьому також були задіяні гарнізони із селищ міського типу Іванків, Поліське, з міст Бородянка, Вишгород, Білої Церкви, Броварів.

Ми знали, що загроза вже пішла і на третій блок, пожежа була затяжна. Різні підрозділи їхали на допомогу, бо людей і техніку треба було міняти. Оскільки наш підрозділ охороняв станцію, ми вже знали з чим це пов'язано. Чорнобильська АЕС була особливо важливим об’єктом номер один серед усіх об’єктів народного господарства в області. По важливості і по безпеці.

Яке у вас стояло першочергове завдання? Чому вас відправили на станцію?

Нас підготували і ми виїхали вже під ранок на неділю 27 квітня. Нам поставили конкретне завдання – провести радіаційну розвідку території станції і міста Прип'ять.

У мене є намальована схема, по яким точкам ми їздили та робили заміри. Коли ми в'їжджали в Прип'ять, на шляхопроводі я вперше ввімкнув дозиметричний прилад, його шкала неодноразово вдарялася у крайнє положення. Випромінювання настільки було потужне, що прилад зразу вийшов із ладу.

Ми поїхали до міської пожежної частини Прип’яті. Саме тут я і отримав завдання від урядової комісії фотографувати пошкоджений енергоблок ЧАЕС. Там же нам і видали новіший прилад, з яким ми кожні дві години по черзі виїжджали і робили заміри радіації. Також на базі міської частини я від руки складав першу карту з нанесенням рівнів радіації на прилеглій території до станції і в місті.

Карта перебування Святненка у Чорнобильській зоні у квітні 1986 року / Фото Аліни Туришин

А де ця карта зараз?

Вона знаходиться в Головному управлінні державної служби з надзвичайних ситуацій в Київській області. Це на Подолі, де я і працював. Я за неї забув, вже пройшло багато років і тільки, коли я звернувся за довідкою для себе, головний спеціаліст відділу Сергій Гоздіковський мені показав її та нагадав. Вона там зберігається, бо тоді ця карта була таємна.

Де ви харчувались?

У кафе біля міськкому партії. Їли і на вулицю виходили, зокрема, коли військові гелікоптери в перші дні скидали суміш піску, свинцю та бору над реактором. Робітники ЧАЕС вантажили ці мішки з піском на річці Прип'ять. Я пам'ятаю, як ми тут обідали і дивились на це. І коли суміш скидали з гвинтокрилів, деякі мішки розривалися у повітрі від теплового потоку, а вітер зносив все в сторону.

Фото У Чорнобильській зоні живуть неймовірні коні Пржевальського

Як було зроблено історичні фото

Ви є першим автором фотографій зруйнованого реактора ЧАЕС, бо професійний фотограф відмовився їхати. Розкажіть, як це було.

Нас вишикували і підходить до нас полковник Станіслав Антонович Грипас – справжній бойовий офіцер, з яким я, фактично, там і подружився. На той час він був заступником республіканського управління пожежної охорони МВС Української РСР. Підійшов і каже до нашого майора, старшого групи Василя Давидова: "Хто буде фотографувати на станції?". Старшому групи Давидову, який на той час був начальником випробовувальної пожежної лабораторії, ще перед виїздом у Прип'ять поставили це завдання.

Фото Михайла Святненка зруйнованого енергоблоку ЧАЕС та карта опромінення:

На ЧАЕС мав їхати фотограф. Коли ми тільки мали виїжджати з Києва, цей фотограф був біля машини з сумкою і з трьома фотоапаратами. Але коли ми сідали у машину, він почав відмовлятися їхати з нами. Дослівно він сказав наступне: "Василь Леонідович, вибач, але я не поїду. Ви в погонах, а я – людина цивільна. У мене троє дітей". Виходить, він знав, що це завдання пов'язане з виконанням в умовах підвищеного радіоактивного випромінювання. Я стояв без задньої думки, а Давидов каже: "а хто ж буде фотографувати?". А фотограф коситься на мене і каже: "капітан Святненко, він же ж фотографувати вміє".

Ви вміли фотографувати?

Я не був професійним фотографом, але будучи старшим інженером відділу Держпожнагляду, в моїх функціях були зв'язки з засобами масової інформації. Коли я виїжджав, мені доводилося робити знімки з великих пожеж, які періодично подавав у ЗМІ. Після одруження, батьки дружини Тетяни подарували нам фотоапарат ФЕД -3. Тоді тесть мене навчив і я почав захоплюватися.

Михайло Святненко / Фото Аліни Туришин

Вони знали, що я цим займаюся. Я подумав, що вони поговорять і на цьому мова закінчиться. Однак, виявилось, що у машину майор Давидов поставив сумку, а сам фотограф не сів. Я його частково розумію, але оскільки це була народна біда, можливо, це було не порядно з його сторони. Потім ще виявилося, що з сумки він забрав хороші дві фотокамери.

Так ось, Грипас звернувся до Давидова з запитанням: "Хто буде фотографувати?". Давидов вказав на мене. Я на нього глянув і думаю, жарти жартами, але яке знімати? Я Давидову тоді сказав: "А хто буде нести відповідальність? В умовах підвищеної радіації плівка засвітиться. Я не гарантую, чи вийдуть ці знімки якісними".

З ким і як ви добиралися до зруйнованого реактором блоку?

Зробити ці знімки дав вказівку перший голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Борис Щербина, якого прислали з Москви. Треба було сфотографувати зруйнований четвертий енергоблок та представити потім ці знімки членам урядової комісії. На станцію з Прип'яті виїхали полковник Грипас, майор Давидов, я і водій.

Одягнений я був у повсякденний військовий одяг. З Києва ми прибули на одній машині, а до станції їхали на іншій. Загальновійськові комплекти і протигази залишились у першій машині, в якій прибули з Києва. Це, як то кажуть, був поспіх і халатність, безпосередньо, наших командирів. Це ж була наша безпечність. І коли ми тільки стартанули їхати, я тут же спохватився і кажу: "Вася, а ми ж костюми забули. Хоча б протигази взяли б. Ми ж виїжджаємо на об'єкт після вибуху".

Але, знаєте, це був такий дивний час, в машині ж полковник сидів. Треба було просто зупинитися і повернутися, але ми не могли цього зробити – керівництво ж. А я думав, як я маю знімати? Через скло машини – не можу, треба було ж виходити і шукати ракурс. І тоді я майору Давидову сказав, жартуючи: "Якщо я буду падати – будеш мене підтримувати". Я обурювався, але подіяти ніяк не міг.

Які у вас були перші емоції, коли ви побачили зруйнований енергоблок?

Такого переляку не було, але я б назвав це "бардаком". Це, фактично, була людська недбалість. Все, що зв'язано з ядерною безпекою, має мати високий ступінь відповідальності і дисципліни. Це дуже висока відповідальність перед людьми. Це ж загроза перш за все здоров'ю. Я подивився на це все і подумав, що саме по собі воно не могло виникнути.

Знаєте, я багато читав технічної літератури і за цей реактор теж. На той час він вважався найбезпечнішим і мав потрійний захист. У ті часи діяв лозунг "прискорення" для розвитку економіки. Але в ядерній сфері цей лозунг був недоречним. В цілому хочу сказати, що у практиці таких експериментів не проводили, і це взагалі "нонсенс" з такими об’єктами. Це був об’єкт номер один.

Представлення до нагородження Святненка медаллю "За відвагу" / Фото Аліни Туришин

Я виходив сам і фотографував сам. Треба було б звісно мати захисну марлеву маску, а тим більше респіратор. Вже потім, як почали приїжджати журналісти та кореспонденти, то вони фотографували ліквідаторів і всіх, хто був задіяний, вже в респіраторах і білих захисних костюмах.

Мені дивно, коли показують фотографії і кажуть, що захисні респіратори були в перші дні. Я ж там був, нам не давали їх. В нас їх просто не було, були протигази, але ми їх не використовували. Якби були, то можна було б хоч якось захистити органи дихання і очі. Радіоактивне випромінювання – це одне, а радіоактивний пил – це інше, він весь після вибуху був у повітрі.

Що потім зробили з фотографіями? Куди відправляли?

Фотоапарат був заряджений плівкою на 36 кадрів, які я повністю використав. Для того, щоб вийшли ці знімки і не засвітилися, треба було постійно змінювати діафрагму і витримку. Все робилося на око. Більшість кадрів були засвічені. Коли ми повернулися, нам сказали проявити плівку і роздрукувати світлини в той же ж день. Ми поїхали з майором Давидовим у Чорнобиль. Там вже нас чекали, була домовленість з урядовою комісією, що нас зустріне начальник Чорнобильського райвідділу внутрішніх справ і надасть всі послуги. Проявляв плівку слідчий-криміналіст. Нам вдалося витягнути чотири якісні знімки, які не були засвічені. Потім ми передали всі ці фото урядовій комісії для Щербини.

Наші всі ці знімки передали разом зі службовою кореспонденцією з Борисполя в Москву для керівництва СРСР. На той час на центральному телебаченні йшла інформаційна програма "Врємя", де показали ці фото. Спочатку в газетах на останніх сторінках писали, що нічого не загрожує, що все під контролем, проводяться заходи з ліквідації. Це вже потім почали знімати гриф таємності, коли радіація дійшла до скандинавських країн.

Кілька фотографій мені вдалося вивезти за пазухою, ми зробили тоді й копії собі на пам'ять. Після повернення в Київ, коли я знаходився на лікарняному, майор Давидов сказав, що мене розшукували КДБ. Шукали через негатив плівки, щоб інформація не поширилась. А, фактично, плівку з Прип'яті вивіз Давидов. Коли запитували, він сказав, що в мене.

Вам заплатили щось за ці знімки? Можливо, зарплату підняли у дні ліквідації?

Це вже після мене працівники, які працювали вахтовим методом і були задіяні в 30-кілометровій зоні, мали вищі зарплати. А я був в погонах, мене підняли по тривозі. Члени профспілки отримали підвищену ставку за роботу у вихідні і за святкові дні. А ми нічого не отримали, бо ми давали присягу. Пізніше нам виплатили вже невелику суму за знаходження на Чорнобильській АЕС. Вже коли я їздив просто у відрядження до 1994 року до 30-кілометрової зони ЧАЕС, то платили вдвічі більше.

"Я знав, що катастрофа – масштабна"

Яка атмосфера панувала серед ліквідаторів?

Я був у своїй рідній стихії. У нас завжди була присутня організованість. У нашій службі паніка не вітається, бо служба "01". В нас навпаки є правило – не допускати паніки на пожежі та при інших надзвичайних ситуаціях. І так само діяли у зоні ліквідації аварії. Ми не допускали проявів паніки. У мене часто питали – чи ви мали страх. Було просто відчуття невизначеності. Я розумів, що це не дні і не місяці. Я відчував, що це затягнеться надовго і знав, що катастрофа – масштабна. Ми знали, що кришки реактора вже немає, що він відкритий.

Полковник Станіслав Грипас літав над реактором на вертольоті і запросив вас, щоб ви пофотографували з висоти, але ви відмовилися. Чому?

У ніч на 1 травня нас перебазували із Прип'яті в Чорнобиль, там нас вперше помили і переодягли. Тоді Грипас підійшов до мене і каже: "Капітан, може полетимо і ти ще на вертольоті пофотографуєш?". Я відмовився тоді, бо свою місію я вже виконав. Я залишився виконувати своє основне завдання – дозиметричні заміри. Я ще ж на евакуації тоді був і заміряв техніку, якою вивозили людей. Може це мені і зберегло життя, бо я міг би отримати і більшу дозу радіації.

Святненко розповів про свою родину у день катастрофи / Фото Аліни Туришин

Я вже принципово не захотів летіти ще й тому, що я намагався подзвонити з пожежної частини додому в Київ, щоб попередити свою дружину, щоб вона з дітьми не їхала до озера в Пущі-Водиці на травневі свята. Ми запланували ще до аварії поїхати відпочити і вони могли поїхати без мене, а я їх не попередив за аварію з радіацією. Я неодноразово дзвонив, але всі дзвінки блокували, щоб не було витоку таємниці. Я так і не додзвонився і не попередив, а дружина з дітьми поїхали. Якраз в цей час роза вітрів змінилася, і вся радіація пішла в сторону Києва. У мене таке недобре відчуття тоді було, наче нас за людей не сприймали. Тоді моєму старшому синові виповнилося тільки 6 років, а молодшому 2,5 роки.

Фото Для Чорнобильської зони відчуження створили офіційний бренд

Радіація якось позначилася на здоров'ї ваших дітей?

Так, діти хворіли, у них була збільшена щитоподібна залоза. Вік був маленький, вони беззахисні були ще. На травневі свята не відмінили демонстрацію до Міжнародного дня праці. Вони поїхали на цілий день, гуляли під сонцем. У Прип'яті хоч і пізно, але сказали закрити вікна і не виходити, а ми свої родини так і не змогли попередити. За це б вже судили. Чому людей не попередили?

А з полковником Станіславом Грипасом що трапилось?

Після ліквідації я його зустрів в Пущі-Водиці. Там був відкритий Всесоюзний науковий радіаційний центр медицини. Коли вдруге я приїхав, пам'ятаю, що був світлий сонячний день. Я йду по доріжці, а назустріч мені йде похилого віку чоловік. Я не знав, що це він, Грипас був по життю підтягнутим бравим офіцером. Я прохожу повз нього, а він до мене каже: "Капітан, ти що мене не впізнаєш?". Ми обійнялися, бо вже на той час з'явилося, як то кажуть, братство ліквідаторів. Через деякий час я дізнався, що він пішов з життя через значне опромінення. Мені розказували, що він разом з дружиною їхали з дачі в автобусі, Грипас поклав свою голову їй на плече і більше не прокинувся.

Ви бачили евакуацію людей. Розкажіть, яка атмосфера панувала серед мешканців?

Стурбованість у людей була, але явної паніки я не бачив. Було все організовано. Евакуацією займалося управління внутрішніх справ Київської області. Була подана велика кількість автобусів. Як зараз пам'ятаю, що міліціонери були біля кожного під'їзду. Треба було швидко й організовано вивезти людей. Мабуть, паніки не було, бо людям сказали, що вони покидають місто, буквально, на три дні. Їм сказали взяти документи, цінні речі, якийсь одяг і продукти. Люди їхали і більшість була впевнена, що повернеться.

Який ваш найяскравіший спогад чи емоція з Чорнобиля?

У нашій службі присутні солідарність та братство. Це люди вогняної професії, які проходять, як кажуть у народі "вогонь, воду і мідні труби". Це ми дійсно пройшли. Я згадую не лише Чорнобиль, а й інші пожежі. Наприклад, на одній із таких, яка тривала три доби, де ми, навіть, спали під відкритим небом.

Фото Аліни Туришин

Ви застали в Прип'яті пожежників, які гасили на станції вогонь відразу після вибуху реактора в ніч на 26 квітня. Ви знали, що їх опромінених відправили в лікарню Москви?

Коли ми приїхали, їх одразу відправили в медико-санітарну частину №26 станції. Там їм надали першу допомогу. Потім я був присутнім, коли їх з Чорнобиля відправляли автобусом Ikarus на Бориспіль. Там був рейс на Москву у відому клініку №6. Там лікували всіх, хто отримав опромінення, чи то на атомних підприємствах чи на атомних підводних човнах. Ця клініка була напівзакрита. Тут же і померли наші хлопці з першого ешелону, які гасили пожежу: лейтенант Володимир Правик, лейтенант Віктор Кібенок, сержанти Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Володимир Тішура, Микола Титенок. Вони померли протягом травня. Коли я повернувся із лікарняного, мені прийшлося приймати дзвінки з Москви про ці траурні повідомлення, що помирали наші хлопці. Потім я мав сповістити це їх родини.

Почесна грамота від Київської облради / Фото Аліни Туришин

Як ви це повідомляли родинам?

Це було дуже болісно для мене. Адже в них була 4 стадія опромінення, що не було сумісно з життям.

Що вам сказали у лікарні? Ви знали про такі страшні наслідки катастрофи?

Дослівно нам не казали. Ми знали, що лежать вони у дуже важкому стані. Чому тоді їх туди і перевезли. Вони були в окремих закритих боксах. Їх обслуговували лікарі, як зараз при коронавірусі. З лікарні надавали суху інформацію – констатацію смерті. Тіла заборонили забирати з Москви і хоронити на батьківщині. В них було дуже високе випромінювання. Їх хоронили в закритих домовинах на спеціальному Мітинському кладовищі.

А ви отримували прямий наказ не розповідати те, що ви знали?

Як то кажуть, ми тримали ніс за вітром. Ми ж були офіцерами. Ми розуміли, що розголос службової таємниці – неможливий. Ми все розуміли. Ми ж бачили повідомлення у засобах масової інформації, які були з подвійним сенсом. Все було секретно. У перші дні на Чорнобильську АЕС не пускали з преси абсолютно нікого. Перших кореспондентів почали пускати на початку травня.

Життя після трагедії

В одному з інтерв'ю ви розповідали, що не хотіли говорити про Чорнобильську катастрофу перші 20 років після аварії. Чому?

Дуже багато до людей було несправедливості. Я на собі це бачив і відчував. І коли його подають у зовсім іншому ракурсі – мене це дратувало. Зі мною колись працювали психологи-американці, ось вони завжди підводили до того, чи мав я страх, чи злякався я. Ні, у мене був великий осад і я був пригнічений, але страху не було. А пригнічений був через цю людську недбалість. І це не сталося просто, це не природна катастрофа, це людський фактор. До ліквідаторів було нехтування. У мене була довідка, де медики написали "протипоказано направляти в зону". А мене направляли, включно по 1994 рік.

Пригадую, як я поїхав на ліквідацію 27 квітня, а пропав на цілий тиждень для сім'ї. Вже хтось із хлопців повертався, їх госпіталізовували, а мене не відпускали. Моя дружина Тетяна переживала, дзвонила в управління і запитувала: "Де мій чоловік? Чому його не міняють?". Там відповідали, що "йому немає заміни". В мене напрошується запитання – я був настільки незамінний? Я був такий же ж у погонах, з таким же фахом із таким же досвідом. Більше того, коли я приїхав додому 3 травня, то пішов на огляд в поліклініку.

Я думав, що мене госпіталізують, а мені сказали, що немає місць і мене оприділили на амбулаторне лікування. Тобто, я приходив, здавав аналізи, так і ходив. Я був обурений. Тільки через пів року мене вперше після аварії госпіталізували.

А чому до 1994 року їздили у Чорнобиль?

Так, дійсно, мене неодноразово відправляли у відрядження, включно до 1994 року. Я в цей час був призначений старшим інспектором групи кадрів загону з охорони 30-кілометрової зони ЧАЕС. Я займався організацією і комплектуванням особовим складом підрозділів пожежної охорони 30-кілометрової зони ЧАЕС вахтовим методом.

Як радіація вплинула на ваше здоров'я?

Коли я приїхав з ліквідації, мої органи дихання, зокрема, носоглотка була вся в язвах. В мене брали мазки, відправляли кудись на дослідження. Я мав радіоактивні опіки від пилу. В організмі я мав більше одиниці цезію. Нас возили тоді в 25 лікарню і перевіряли. Пройшов деякий час і в мене взагалі з відомчої поліклініки МВС пропала ще й амбулаторна карточка. Тому що там були записи, які свідчили, що було велике переопромінення. Стаціонар весь був заповнений, а я був два тижня на амбулаторному лікуванні. У мене взяли аналізи на кров, я мав захворювання крові. Потім протягом 5 років у мене була порушена формула крові. По лінії медицини тоді все секретили і не показували, що у нас така велика кількість людей мають наслідки після радіації. А вже в 1990 році на експертній раді мені заочно по документам винесли, що в 1986 році я перехворів гострою променевою хворобою І ступеня.

Була вказівка не показувати опромінення особового складу. Мені тричі переглядали дозу опромінення. Не всі документи враховували.

Дивились серіал HBO "Чорнобиль" зі Стелланом Скарсгардом, Джессі Баклі та Джаредом Гаррісом?

Фільми, які зняті про Чорнобиль, принципово не дивлюся. Бо там допускається вимисел і спотворюються факти. З наших ліквідаторів багато хто образився, що з ними не говорили і не питалися.

Зараз держава якось помагає вам, як ліквідатору?

Ні, я як і всі інші рядові наші ліквідатори отримуємо те, що отримуємо. З кожним роком пільги все скорочуються. За фотографії зруйнованого реактора нас пообіцяли представити до Ордену Червоної Зірки. Це державна бойова нагорода, яку дають під час війни та за особливі заслуги військовослужбовцям. Орден так і не дали, нас представили до медалі "За відвагу", нагородний лист якої пролежав під сукном 5 років в республіканському управлінні пожежної охорони.

Цікаво Мандруй Україною: відео про Чорнобиль

Яким є головний урок Чорнобиля, на вашу думку?

З цієї страшної трагедії треба було зробити серйозні висновки. Таких катастроф в світі не було. Мені боляче про це говорити. Але я можу сказати – належні висновки з цієї катастрофи з усіх боків не зроблені: ні в екології ні в медицині.

Чим зараз займаєтеся?

5 років тому мене запросили працювати в кінокомпанію StarMedia начальником відділу охорони праці, техніки та пожежної безпеки. Працюю по скороченій робочій неділі, так як маю інвалідність. Робота мене тримає, перш за все, морально. Серед творчих людей і, не дивлячись на відповідальну роботу, кіновиробництво зацікавлює.

Чорнобильська катастрофа: як це було – дивіться відео