Витончена поліцейська про зброю, вбивства і Одесу після 2 травня

Сайт "24" продовжує серію публікацій про тих офіцерів поліції, які після роботи перетворюються на дівчат. Вони не просто роблять селфі і прикрашають українські вулиці. Вони успішно справляються з тим, щоб правопорушень було якомога менше.

Лейтенант Анастасія Гирька народилася і виросла у Вінницькій області, проте своїм рідним містом вважає Одесу. Тому робить все можливе, аби змінити місто на краще своєю роботою. Зараз, окрім обов'язків офіцера патрульної поліції, вона взяла на себе і роботу інструктора з вогневої підготовки поліцейських.

В інтерв'ю сайту "24" Анастасія розповіла про те, чому поліцейських потрібно вчити правильно застосовувати зброю, з якими правопорушниками доводиться стикатися на вулицях Одеси, і як місто змінилося після трагедії 2 травня 2014 року.

В Одеській юридичній академії я вчилася в Інституті прокуратури та слідства. Відтак можна сказати, що з дитинства розуміла, яка професія мені близька. Після випуску довгий час не вдавалося знайти роботу за фахом. Коли дізналася про додатковий набір в поліцію – пішла. Хотілося нового рівня розвитку для себе, а коли людина розвивається, то вона і у місті, і у країні щось може змінити на краще. У мене в житті все потихеньку йшло саме до роботи у правоохоронних органах. На всіх етапах життя стрільба і юриспруденція завжди ходили десь поруч.

Ставлення до стрільби у різні періоди було різним. У школі було страшенно цікаво на ДПЮ. Спочатку це було на спір – я стверджувала, що дівчина може стріляти краще за чоловіка і виграла. Мені запропонували займатися у шкільному тирі. Потім запросили на обласні змагання, потім – увійшла до складу збірної Вінницької області. Коли вступила в академію в Одесі, продовжила заняття. Тоді головною метою занять стрільбою для мене були першість на чемпіонатах і медалі. Коли прийшла на навчання до поліції, чітко дали зрозуміти, що нас вчать стріляти не заради медалей.

Подолати цей психологічний бар'єр – відійти від спорту і зрозуміти, що тебе готують стріляти не на медалі, а в людей – було складно. Вперше мені стрільба перестала приносити задоволення. Тоді сама собі пояснила, що цьому теж потрібно навчитися. Це не означає, що я буду застосовувати зброю і вбивати. Це означає, що у мене будуть навички, які повинні бути у кожного поліцейського.

Зброя для мене – об'єкт дослідження. Страху перед нею немає. У мене за плечима багаторічний досвід спортивної стрільби, але постійно виникає відчуття, що мені ще є що вивчати. Для себе хочеться такого рівня підготовки, щоб могла сказати, що зі зброєю я на "ти".

Поліцейський має розуміти, що це таке – пістолет, який він носить. Наскільки це серйозно і сильно. Як з ним поводитися. Коли його застосовувати. Щоб застосувати зброю, небезпека повинна бути найвищого рівня. Людське життя – це найважливіше, що взагалі може бути. Нам його дали, потрібно ним користуватися і розвиватися, отримувати від нього все. Тому, яким би не був порушник, потрібно знаходити способи запобігти застосуванню зброї.

Якби спочатку, на присязі, був вибір патрулювати або йти в інструктори, я б вибрала патрулювання. Це було щось нове для мене. Зараз мені вже хочеться нового етапу розвитку у нашій структурі, мені цікавіше бути інструктором. Це не означає, що я пішла з патрулювання. Просто до тих обов'язків і функцій, які виконує інспектор патрульної поліції, додалася ще одна – інструкторська.

Бути інструктором дуже цікаво. І дуже приємно. Подобається усвідомлювати, що я корисна, що можу щось дати людям, чомусь навчити. Коли по закінченню заняття дивишся на залікові вправи і бачиш, що у хлопців виходить те, про що три години розповідала, показувала, руками ліпила і пояснювала на пальцях – це і їх мотивує, і мене.

Коли проводимо заняття зі стрільби, часто чуємо від хлопців: "Ну, що ти мені розповідаєш? Все одно не буду діставати пістолет, щоб потім за це не відповідати". Ми намагаємося донести, що не вчимо їх стріляти при кожному шурхоті. Ми вчимо розуміти, що таке зброя і як правильно з ним поводитися. Зараз головне завдання інструкторів – довести навички поліцейських до автоматизму, щоб їм не доводилося довго думати, як застосувати зброю, якщо виникне така необхідність.

Важко судити про ситуацію з Олійником, я не знаю всіх деталей того, що відбувається. Але. Завдання поліцейських не стріляти на ураження. Завдання – запобігти правопорушенню. Тому доцільно говорити про те, що зброю застосовували для зупинки транспортного засобу. Що не у них не вийшло? Думаю, просто не вистачило підготовки. Рух, дорога, автомобіль. Тобто – практична стрільба у динаміці. Це завжди складно. У даному випадку можна говорити про те, що необхідних навичок роботи зі зброєю у хлопців не було. Припускаю, що саме цей випадок дав поштовх для розвитку і винесення на перший план підготовки поліцейських зі стрільби.

Для мене Одеса завжди була особливим містом. Вона – інша. За час участі у змаганнях довелося трішечки поїздити по Україні. Бачила достатньо міст. Дніпропетровськ і Донецьк, наприклад, для мене завжди були схожими. Ось Одесу ні з чим не можу порівняти. Це моє місто. Моє-моє-моє. Я до ВУЗу вступила одночасно і до Києва, і в Одесу. Вибрала Одесу. Залишилася. Після випуску робила все, щоб тут закріпитися. Якби зараз мені запропонували перевестися в інше місто, і якби це залежало від моєї волі – нізащо не погодилася б. Хоча, якщо це потрібно буде для роботи – то, звісно, переведусь.

З моменту початку роботи у патрульній поліції моє ставлення до Одеси змінилося. Раніше ніколи не помічала, скільки правопорушень відбувається одночасно. Тепер весь час їх бачу, навіть у вихідний. Багато на які речі починаєш дивитися інакше – з точки зору закону. Завжди потрібно бути напоготові, спостерігати за всім, контролювати. Іноді просто дивуєшся, ну як так? Як така поведінка допустима? Я розумію, Одеса – це туристичне місто, тут море, літо, відпочинок. Але ніхто не відміняв якісь елементарні правила поведінки. Якщо ви відпочили, випили, перебуваєте у стані алкогольного сп'яніння, то ніхто не дає вам права ображати інших, лаяти, бити, сідати за кермо або чинити інші правопорушення.

Я б не сказала, що Одеса досі центр бандитського світу. Це сприйняття – просто збіг обставин, легенди про Мішу Япончика і таке інше. У будь-якому місті є ті ж злочини і люди, які їх здійснюють.

Зараз вже мало залишилося традицій корінних одеситів. Бракує цього колориту. Я останнім часом навіть почала відвідувати Єврейський культурний центр, їхні вистави, які показують традиції одеської сім'ї. У реальності мені цього не вистачає. Буває, спілкуєшся з людиною і не можеш сказати, що це одесит. Єдине що, тут люди налаштовані зробити все якомога вигідніше, дешевше. Та це у всіх людях закладено, не тільки в одеситах. Але у нас люблять поторгуватися. Я коли була в Києві, там на ринках все відбувається швидко: побачив-купив-пішов. Тут ти можеш все обійти, прицінитися, поторгуватися, поспілкуватися. Тут головне – це спілкування.

Коли є кілька людей-порушників – дуже важливо визначити, хто з них головний, хто більше себе проявляє. Цього головного завжди потрібно висмикувати з компанії, тому що він створює настрій і може давати якісь команди. Тоді всі інші поступово теж придушуються, їхнього лідера вже витягнуто з центру подій, а вони самі не можуть приймати якихось різких рішень. До речі, не завжди таким ось лідером буває сам правопорушник, іноді у нього з'являються якісь захисники, які виступають у цій ролі.

Для мене є загадкові деякі сімейні сварки. Приїжджаєш на виклик. Зрозуміло, що є якийсь конфлікт всередині пари. Жінка приймає роль жертви, каже, що її ображає хлопець або чоловік, просить що-небудь зробити. Але як тільки починаєш щось робити, щоб допомогти, їй різко стає його шкода. Починається тоді щось на кшталт: "Не забирайте його, я не буду писати заяву" і так далі. Добре, коли поговоривши з дівчиною, поговоривши з чоловіком, вдається знайти якісь точки дотику і допомогти їм зрозуміти, що ось вони посварилися і щось пішло не так. Але часто розумієш, що зараз вийдеш з квартири і є ймовірність того, що при першій же нагоді він ще більше на неї розлютиться.

Одна з найважчих в роботі категорій – молоді люди у віці 14-18 років, з їхнім юнацьким максималізмом і спробами проявити себе. З боку така поведінка виглядає безглуздо і некрасиво, про виховання говорити теж дуже складно. Тим, хто молодший ще можна щось пояснити. Тим, хто трохи старший – теж. Ця ж категорія майже не піддається впливу. За них ще відповідальні батьки. Крім спілкування з ними або їх батьками ми нічого зробити не можемо.

Якщо говорити про фізичне насильство, то, звичайно, чоловіки більш жорстокі. Жінки ж часто не виконують якихось своїх основних функцій. Материнських наприклад. Буває, приїжджаєш на виклик в сім'ю і розумієш, що дитина там недоглянута, голодна, хвора. Це навіть більше насильство, ніж просто фізичне.

2 травня для всієї Одеси – дуже складний день. Згадувати про нього завжди важко. Одна справа, коли дивишся новини по телевізору, інша – коли знаходишся в одному з центрів розвитку подій. Я тоді працювала адміністратором у Львівській майстерні шоколаду на Дерибасівській. Звичайний день, звично працювали, за новинами ніхто не стежив, тому що в кафе постійно був натовп відвідувачів. Раптом на вулиці почало відбуватися щось незрозуміле, вогонь, дим. Буквально за секунду побачила, дві групи людей на Дерибасівській, які йдшли одне на одного. Коктейлі Молотова, якийсь вогонь, бруківка, яка літала по вікнах усіх закладів. Я зрозуміла, що у мене у підпорядкуванні купа молодих хлопців 18-20 років і з ними потрібно щось робити.

У стресових ситуаціях у мене виходить зібратися і чітко вибудувати план дій. Я розуміла, що мені терміново потрібно виводити людей – чорного ходу в закладі немає, вікна від підлоги до стелі, і якщо не дай Бог, щось залетить, то вони можуть постраждати. Як їх виводити, коли ми знаходимося прямо навпроти всього, що відбувається? Наша літній майданчик для учасників тих подій був якимось укриттям. Хтось уже лежав, накритий прапором. Вивела. Ніхто не постраждав. Я тільки вдома вже дала волю своїм емоціям. У мене на тілі залишився слід в пам'ять про ті події – бруківка потрапила в ногу, до сих пір є слід, який не проходить.

Мені завжди було цікаво, навіть при перегляді фільмів, як у таких бойових умовах можна зібратися зі сміливістю та силами і піти допомагати іншим людям, нічого при цьому не вміючи. Але в цей момент в голові відбувається щось таке незрозуміле. Коли я вивела всіх підлеглих і залишилася в закладі одна, зрозуміла, що на літньому майданчику у нас вже лежать поранені, багато крові. Зрозуміла, що можу допомогти. Елементарно – винести воду і аптечку. Після цього дня в мені відкрилося якесь нове розуміння і сприйняття всього.

Ці події все одно наклали на одеситів якийсь відбиток. Після 2 травня у людей з'явилося більше страху. Більше недовіри. Дуже серйозне завдання стоїть зараз перед патрульними – заслужити повагу громадян. Щоб нас не боялися. Щоб люди знали, що є патрульна поліція, є інші спецпідрозділи, які можуть прийти на допомогу у разі чого. Щоб люди відчували себе захищеними. Заслужити таку довіру – це складно.

Поки я не бачу, щоб поліції довіряли на всі 100%. Для того є різні причини. Бувають різні ситуації. Я це все розумію. Але ми будемо працювати, намагатися знаходити підходи і робити все, щоб нам довіряли.

Ставлення до поліції залежить від виховання кожної конкретної людини. На 9 травня, наприклад, ми, стоячи в посиленні, дуже дратували деяких громадян, яким не давали влаштовувати провокації. Ну і ось свою неповагу до поліцейських вони демонстрували плювками в нас і лайками. Якщо робили зауваження людині - вона дивилася і казала: "Дівчина, ну що Ви! Я Вас не помітив, чесне слово!". Мені в такі моменти стає шкода цих людей. Через те, що вони залишилися ось на такому рівні розвитку. Кожен сам вибирає свій стиль життя і його якість. Якщо така поведінка для людини норма – можна вже зробити висновок про його вибір.

Не бачу нічого особливо сексуального в дівчатах зі зброєю або дівчатах у формі. Форма однакова як у чоловіків, так і у жінок. Про це скоріше потрібно питати у чоловіків – їм з боку видніше. Хоча на вулицях, звичайно, підходили, говорили компліменти. Фразу "які гарні поліцейські у нас в місті!", Звичайно, можна частіше почути в сторону дівчат патрульних. Хоча, коли тільки запускалася патрульна поліція в Одесі, дівчата теж не упускали можливості сфотографуватися з хлопцями в формі. І їх можна зрозуміти.

Дівчина-поліцейська в якихось ситуаціях працює навіть швидше та ефективніше, ніж хлопець. Хлопець буде працювати з придушенням агресії у порушника командним тоном, дівчина буде м'якшою. Самі хлопці-патрульні це розуміють. Коли ми зв'язуємося з заявником, прийнявши виклик, ми вже оцінюємо попередню картину, заявника, його стан, настрій, і визначаємо, хто буде спілкуватися. Звичайно, якщо є компанія агресивно налаштованих чоловіків, то спілкування починають напарники. Але часто хлопці мені кажуть: "Настя, це твій клієнт".

Якщо приймати близько до серця кожен виклик, то можна дуже швидко втратити себе. Так, ми підходимо з розумінням, співчуваємо, підтримуємо. Перший час я з роботи приходила просто як розчавлений лимон. Мамі розповідала, як мені всіх шкода. Вона мені один раз сказала: "Якщо ти будеш кожен виклик пропускати через себе – від тебе нічого не залишиться. Ти не можеш врятувати весь світ". Тому хочу я чи ні – робота змінює. Доводиться бути трохи жорсткішою, привчати себе до розуміння, що злочини трапляються і це – твоя робота.

Я дуже задоволена собою в тому, як навчилася залишати роботу на роботі. Ще під час навчання одна з наших викладачок мене попереджала, що робота з'їсть весь мій час. Вона мене вчила, що всі ці вбивства, агресії і чоловічу манеру поведінки я лишаю на роботі. Удома ж я перетворююся на прекрасну, ніжну і дбайливу дівчину. На службі ми всі одностатеві. Між нами немає відмінностей. Приносити це додому – неправильно.

Читайте також: Тендітна поліцейська про затримання злочинців, карателів та жителів Донбасу