Що таке популізм та чому ми на нього ведемося

За останні 20 років популістичні партії потроїли свою підтримку у Європі.

У 1998 році за популістські гасла були готові голосувати лише 7% європейців, зараз таких вже 25% – це кожен четвертий. З маргінальної сили активісти перетворилися в частину політичного істеблішменту. Вони присутні в уряді 11 країнах Європейського союзу.

Читайте також: Що таке субвенція, або Як політики купують українців за наші ж гроші

Все це змушує дослідників казати про те, що популізм став головною загрозою для ліберальної демократії.

За останні 20 років популістичні партії потроїли свою підтримку у Європі

Спочатку підйом популістів пов’язували зі Світовою економічною кризою 2008 року. Популістичні уряди прийшли до влади в першу чергу в країнах, які найбільше постраждали від кризи – Італія, де до влади прийшли праві консерватори та Греція – ліві радикали на чолі з Алексисом Ципрасом.

Проте популісти перемагають і в інших країнах, наприклад, Польща, яку криза торкнулася найменше. Перша ознака популізму – він немає ідеологій. Популістами можуть бути ліві, праві і навіть центристи.

Історія

Літом 1997 року вулиці Сан-Франциско заповнила молодь з довгим волоссям з вплетеними квітами. Вони називали себе хіпі, "прекрасні люди", "діти квітів". Молодь виступала проти війни, протиставляла себе традиційному суспільству та державним інституціям, до яких вони мали тотальну недовіру.

Хіпі виступали проти встановлених правил

Це виглядало, як вибух нової субкультури, але вони були чимось значно більшим – так себе проявляла нова епоха. Це було повстання проти правил батьків, які призвели світ до двох жахливих Світових воєн.

У травні 1968 року естафету хіпі перехопили у Франції, де студенти університету Сорбонна повстали проти героя війни президента Шарля де Голля, який врешті був змушений подати у відставку.

Протести студентів призвели до відставки президента

Це був час, коли закладалися підвалини для ліберального світу, який є зараз і разом з тим – розвиток популізму.

Найвідоміший дослідник популізму нідерландський політолог Кас Муде заявив, що сучасний популізм побудований на двох твердженнях:

1. Суспільство жорстко поділене на дві ворогуючі групи – чесний народ та корумповані еліти.
2. Політики повинні виражати волю народу, фактично, бути його слугами. Натомість вони мають бути закритою кастою, яка працює винятково у своїх інтересах.

Хоча демократія перекладається як влада народу, але не існує ніякого уніфікованого простого народу як суб'єкта, який має свою волю. Це лише фіксія, уявна спільнота. Насправді, народ – це суспільство, яке складається з різних людей і вони можуть мати протилежні погляди. Спільної думки з усіх важливих питань просто не може бути.

Ідея ліберальної демократії полягає саме в тому, що ці різні групи людей делегують своїх представників у владу, щоб ті захищали їх інтереси і враховували інтереси інших людей. Це політика компромісу.

Натомість поділ на добрий народ і погану владу завжди є ознакою популістської риторики, яка має руйнівні наслідки. Така риторика знижує довіру та завжди працює на розкол суспільства. В чорно-білому світлі популізму є тільки друзі й вороги.

Чому популізм такий популярний?

Як вже зазначили, популізм почався з 60-х років минулого століття, коли відбулася так звана емансипація виборців. Це слово перекладається як самостійність, звільнення від батьківської опіки.

Читайте також: Як політики використовують адміністративний ресурс: реальні приклади

Зараз виборці думають, що вони непогано розуміються на політиці. Ми знаємо, що вони мають робити і нам, зазвичай, здається, що вони роблять замало або зовсім нічого не роблять. Це парадокс.

Чим освіченіше й емансипованіше стає виборець, тим більше він схильний підпадати під чари популізму. Можна припустити, що з подальшим зростанням освіченості, врешті-решт пересічний виборець зможе відрізнити популізм від реальної політики.

Проте поки ситуація нагадує ефект Даннінга-Крюгера, який полягає у тому, що достатньо компетентні люди вважають себе дуже компетентними. При цьому вони не можуть усвідомити свою некомпетентність і вважають компетентних людей – бовдурами.

Проте це лише недоведена гіпотеза, а в реальному житті ми не можемо відрізнити чесного політика від популіста. На перший план виходить харизма лідера. Так трапляється через те, що ми вважаємо владу некомпетентною, зацикленою на власних інтересах та глухою до наших потреб і голосуємо за "своїх хлопців". Вони не з системи і точно знають, чого хоче народ і зможуть ці бажання виконати. В підсумку ми ризикуємо отримати некомпетентних людей в уряді і парламенті.

Портрет популіста

Популісти завжди гуртуються довкола харизматичного лідера. Він обов’язково протиставляє себе корумпованій еліті та називає себе представником інтересів пригнобленого народу. Він надає перевагу "прямому спілкуванню" з народом, уникаючи професійних журналістів.

Популісти промовляють від імені скривдженого народу, але при цьому вони не хочуть, щоб їх виборці змінювалися на краще. Це відрізняє сучасних популістів від соціалістів початку ХХ століття, які хотіли, щоб пролетаріат ставав краще та освіченіше.

В Україні відбулися президентські вибори

Сьогоднішні популісти кажуть, що народ і так ідеальний, а тільки влада погана. Вони звертаються здебільше до відчуттів, а не фактів. Популісти апелюють до норм прямої демократії – електронної чи референдумів.

Хто є виборцями популістів?

Популісти описують свого виборця як активного, впевненого і добре освіченого. Натомість, як стверджує професор Єльського університету Роберт Алан Даль, ядро електорату популістів – це так звана мовчазна більшість, законослухняні робітники, яким доводиться багато та важко працювати. Вони здебільшого малоактивні в політичному та громадському житті. Ще виборці популістів озлоблені політикою уряду, яку не розуміють.

Виборцем популіста є мовчазна більшість

Популізм – виклик для виборчої демократії і ліберальних цінностей. Проте сам по собі він є лише симптом реальних проблем суспільства. Популісти тільки там отримують свою електоральну поживу, де виникає та сама мовчазна більшість, яка перестає відчувати, що так звана еліта перестає відчувати її інтереси в парламенті й уряді.