Від "Зниклої" до "Солоденької": чому нас так приваблюють історії про жіночу помсту

Тепер така героїня не обов'язково будує складний план помсти, іноді вона просто ховає його за усмішкою, ходить на роботу й веде список людей, які її дратують. Саме такою є Ріаннон Льюїс – головна героїня роману Сі Джей Ск'юз "Солоденька", який виходить у видавництві #книголав у перекладі Олени Оксенич, передає 24 Канал.

Чому ми так часто бачимо жінок, які прагнуть помсти

З давніх-давен героїням дозволялося мати два переживання: любов і страждання. Лють лишалася прерогативою чоловіка – жінка ж могла хіба що збожеволіти, як класична "замкнена наречена" у вікторіанському романі, таким чином надаючи світові підтвердження власної неповноцінності. 

Останніми роками ситуація помітно змінилася. Письменники та режисери дедалі частіше створюють героїнь, які не хочуть бути зручними.

Ґіліян Флінн у "Зниклій" та "Гострих предметах" показала жінок, яким не варто довіряти. Лісбет Саландер із скандинавських трилерів Стіґа Ларссона перетворила помсту на професію. Вілланель із романів Люка Дженнінґса та серіалу "Убиваючи Єву" перетворила жорстокість на частину власного образу.

Дедалі частіше автори створюють героїнь, які не хочуть бути зручними / Фото Unsplash

Отесса Мошфег у "Ейлін" та "Моєму році спокою й відпочинку" показала героїнь, яким абсолютно не цікаво подобатися оточенню. "Перспективна дівчина" Емеральд Феннел уже прямо говорить про помсту та насильство в контексті суспільних проблем. А Елена Ферранте в "Днях розлуки" доводить, що для вибуху не потрібні ні зброя, ні детективний сюжет. Достатньо дружини, яку покинув чоловік, та квартири, у якій вона залишилася сама.

Усі ці історії так чи інакше перегукуються з одним із найвідоміших сюжетів про жіночу лють – трагедією про Медею, яка вбиває власних дітей, щоб помститися чоловікові.

Сучасні автори ніби переписують цей сюжет. Їхні героїні теж можуть бути жорстокими, але тепер історія не обов'язково закінчується їхнім покаранням. У "Солоденькій" ця тенденція доходить до логічної межі: Ріаннон не намагається здаватися хорошою і навіть не особливо прагне виправдати свої вчинки.

Який образ жінки є найсильнішим

Парадоксально, але найбільш моторошним виявляється не образ яскравої жінки-месниці. Набагато сильніше працює образ звичайної жінки, яка приховує свою лють.

І на це є причина. Дослідження соціальних психологів Вікторії Бресколл та Еріка Ульманна показало, що чоловік, який демонструє гнів на роботі, може сприйматися колегами як людина з вищим статусом. Якщо так само поводиться жінка, реакція часто протилежна – її гнів сприймають як ознаку поганого характеру. Тобто чоловікові злитися можна, а жінці – краще ні.

Образ жінки, яка приховує лють є найсильнішим / Фото Unsplash

Це починається ще в дитинстві, коли дівчат привчають до того, що гнів є непристойним, тож єдина доступна стратегія – маскування. Тому не дивно, що в культурі так багато героїнь, які роками приховують те, що насправді відчувають.

Саме тому історії про "тиху" жінку можуть лякати сильніше, ніж історії про професійну вбивцю. Кілершу з екрана легко сприймати як фантазію. А от спокійна колега, яка щодня усміхається, хоча всередині її все дратує, здається значно реальнішою.

Такі історії насправді не лише про насильство. Вони про те, скільки роздратування та образ жінка може роками приховувати, якщо від неї постійно очікують усмішки.

Про що насправді "Солоденька"

У романі Сі Джей Ск'юз ця тема подана через щоденник Ріаннон. Кожен запис починається зі списку людей, які чимось її дратують.

Там можуть опинитися сусідка-клептоманка, касир, який псує яблука, або водій, що сигналить пішоходам. Це дуже буденні речі, які легко впізнати у власному житті.

Саме тому історія працює ще краще. Читач може сміятися з того, що відбувається, хоча в іншому контексті ці ситуації зовсім не здавалися б смішними.

Ріаннон працює в редакції, товаришує з компанією, яку сама називає "людьми, яких не позбутися", і навіть має власні правила того, як подобатися іншим. Вона слухає співрозмовників, хвалить їхні зачіски, пече тістечка та пригощає ними колег. Вона називає це правилами виживання.

Книга "Солоденька" / Фото #книголав

Один із найбільш показових епізодів роману пов'язаний не з убивством, а з телеефіром. У дитинстві Ріаннон стала єдиною, хто вижив під час масового вбивства. Через роки вона потрапляє до списку претенденток на звання "Жінки століття".

Її подруги обговорюють за кавою шанси Ріаннон, порівнюючи її з правозахисницею та політикинею, яка втратила руки. А сама героїня спокійно оцінює власну травму так само тверезо, як і телепродюсери: архівне відео, на якому її непритомною дитиною виносять із будинку, "завжди викликало в глядачів сльози".

Так роман перетворюється ще й на сатиру на індустрію співчуття, де жінці дозволено бути героїнею рівно доти, доки її героїзм не відрізнити від пасивності жертви.

Ск'юз не виправдовує насильство й не просить у читача співчуття до героїні. Натомість авторка пропонує подивитися на те, як довго Ріаннон залишалася непомітною.

Сучасна культура так часто повертається до теми жіночого гніву не тому, що прагне романтизувати насильство. Швидше, вона нарешті дозволяє подивитися на те, що відбувається з людиною, якій роками пояснювали, що злитися їй не личить.