Голос народу: які події XXI століття формували ідентичність українців
Українцям в усі часи доводилося відстоювати своє право на незалежність. Сміливі та активні представники нашого народу завжди ставали рушієм історичних змін. Події XXI століття вкотре показали, що українці готові багато що віддати заради кращого життя своєї країни.
Велику роль у становленні української нації відіграли протести та революції, зазначає 24 Канал. У новому випуску спецпроєкту KOBLEVO. Твоя історія розповідаємо про те, як українці невтомно і крок за кроком змінювали вектор руху своєї держави та розкриваємо, що саме зробило нас тими, ким ми є зараз.
Читайте також Тузла: острів, що став символом української стійкості
Кожен українець повинен знати, через що пройшли наші предки та сучасні герої, щоб вибороти Незалежність! Бренд KOBLEVO шанує минуле й закликає усіх його пізнавати. Доповніть вивчення історії улюбленим бренді чи коньяком від бренду KOBLEVO.
Жорстокий експеримент на людях із назвою СРСР сконав порівняно тихо – без громадянських війн та масштабних кривавих подій. Важливою передумовою цього стали шахтарські страйки в Україні.
Шахтарські протести в Україні
Промисловий Донбас у радянські часи був одним із головних гірничих регіонів СРСР. Саме там зародився масовий шахтарський протестний рух, який активно діяв понад 10 років і доклався до важливих змін в історії країни.
Перша хвиля страйків гірників прокотилася Україною з 1989 по 1991 роки. Тоді до протестів українських шахтарів підштовхнули економічні чинники, адже у той час гірникам, які важко працювали, платили дуже мало і з затримками. У липні 1989 року свою роботу припинили понад 200 тисяч шахтарів. До страйку, який почався з Донбасу, приєдналися і працівники з Львівсько-Волинського вугільного басейну. Вимоги шахтарів налічували 48 пунктів, зокрема збільшення зарплат та погашення боргів.
Мітингувальники досягнули безперецедентної реакції влади – тогочасний генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов записав відеозвернення до гірників, а їхні вимоги тимчасово задовольнили. Саме під тиском страйкарів Верховна Рада УРСР ухвалила закон про економічну самостійність республіки.
Однак радянська імперія все більше занурювалася у пітьму економічної кризи. А липнева акція стала тільки початком масштабних протестів, до яких доєдналися гірники й інших регіонів Союзу. Водночас українські шахтарі першими усвідомили, що нашій державі з компартією не по дорозі. У подальших протестах до соціальних та економічних гасел доєдналися політичні. Працівники шахт вимагали відставки уряду СРСР та очищення керівництва шахт від партійних функціонерів.
А навесні 1991 року шахтарі провели ходу київським Хрещатиком, вимагаючи незалежності України. Тоді страйкували майже півсотні шахт Донбасу, що становило 40% від загальної кількості в регіоні. До них приєдналися 22 вугільних підприємства Заходу України. Також шахтарські протести вперше підтримали політитичні сили – Народний рух України. Ці події на тлі економічної кризи в СРСР підкосили й без того нестабільне становище московського керівництва країни, у якому відбувався процес зміни еліт. Фактично страйки гірників стали одним з каталізаторів розпаду Радянського Союзу.
Голос шахтарів гучно лунав і після проголошення Незалежності України. У 1990-ті економіка нашої молодої держави переживала не найкращі часи. Працівникам багатьох сфер, зокрема й гірникам не виплачували зарплату, а заборгованість накопичувалася місяцями. Відтак вони страйкували майже щороку – зупиняли роботу шахт, перекривали залізничні шляхи і навіть організовували багатотисячну ходу з Павлограда на Київ.
А на День Незалежності України 1998 року в Луганську почався пікет, який закінчився трагічно – мирну акцію атакували бійці "Беркуту". Ця сутичка, у якій постраждали 22 гірники, стала першим силовим розгоном шахтарського протесту в історії незалежної України. Попри цей інцидент, мітинги у Луганську продовжувалися до грудня. Шахтарі облаштували собі намети і не розходилися протягом 155 днів.
На жаль, влада так і не дослухалася до вимог гірників. Багатомісячні борги із зарплати сплатили тільки після того, як 36-річний шахтар Олександр Михалевич влаштував акт самоспалення перед будівлею Луганської обладміністрації, яку тоді очолював майбутній "регіонал" Олександр Єфремов. Попри трагічні події, шахтарі протягом багатьох років демонстрували, як важливо не боятися і відстоювати свої права.
Революція на граніті
Однак повернімося у 1990 рік, який став знаковим не тільки завдяки шахтарським протестам. У той час активно почало проявляти свою позицію українське студентство. У жовтні 1990 року активісти невеличкими групами розмістилися на гранітних плитах головного майдану столиці. Там вони поклали матраци, спальники та оголосили про голодування. Ця акція увійшла в історію як Революція на граніті.
Гасла та вимоги студентів були простими – звільнення прем’єра Віталія Масола, нові вибори, повернення строковиків на службу в Україні, початок націоналізації майна компартії, а також непідписання нового союзного договору.
Студенти розуміли, що можуть зазнати насильства від влади. Але все сталося не так: їх дуже підтримали кияни та люди з інших міст, які прибували до столиці, і навіть місцева влада, яка офіційно дозволила акцію.
Розголос про студентську непокору розлетівся як Україною, так і світом – завдяки діаспорі. Чимало світових політиків зверталися до лідера СРСР Горбачова з вимогами, щоб проти молодих протестувальників не застосовували сили. Так ненасильницька студентська акція громадянської непокори стала ще однією цеглинкою у традиції демократичного протесту в Україні.
У 1991 році Україна здобула омріяну Незалежність. Однак позбутися глибоко вкоріненої комуністичної системи управління, залишків ментальності "радянського народу" та, що найбридкіше, впливу Росії – виявилося не надто просто. І у 2004 році українцям довелося вдруге масштабно вийти на Майдан.
Помаранчева революція
Першим трагічним дзвіночком стало вбивство журналіста Георгія Гонгадзе та хвиля протестів "Україна без Кучми" у 2000 році. Люди прагнули відставки президента та змін у прогнилій корупційній системі влади, але досягти цих цілей не вдалося.
Леонід Кучма пішов з посади сам – але тільки коли сплив його другий термін, у 2004 році. На передвиборчих перегонах опонували два основні кандидати: Віктор Янукович – проросійський та підтриманий Кучмою, і Віктор Ющенко – проєвропейський.
Символом виборів стало обличчя Ющенка, спотворене після отруєння, яке у народі приписували його супернику. Але цього ніколи ніхто не доводив, а от фальсифікація виборів була гіперочевидною. Прикметно, що навіть чинний ще на той час президент Кучма за два дні до 2 туру визнав передвиборчу кампанію вкрай брудною. У підсумку команда Януковича буквально намалювала переможний для себе результат, ігноруючи волевиявлення українців.
Саме тоді, у листопаді 2004 року, люди знову вийшли на Майдан Незалежності – під помаранчевими стягами (це був колір президентської кампанії Ющенка) та з вимогами не допустити до влади Януковича та визнати вибори недійсними.
Зрозуміло, що фальсифікація виборів була не причиною, а лише тригером протесту. Насправді люди вийшли проти системи, яка за понад 10 років Незалежності не припинила бути корумпованою та нелюдською.
На Майдані в Києві розташували містечко з кількох сотень наметів. Кількість мітингувальників зростала щодоби, і вже у перші дні становила понад сотню тисяч. Звідти вели супутникову трансляцію, тож весь світ добре знав, що і чому відбувається в Україні.
Зауважимо, що вже тоді прибічники Януковича у східних і південних областях з усіх сил намагалися розпалити вогнище сепаратизму. Утім, їхні уявлення про мешканців цих регіонів були сильно спотворені російською пропагандою, і всі спроби провалилися.
У підсумку ж і цього разу мирний протест переміг – було проведено "третій тур" президентських виборів, де Ющенко здобув чесну перемогу. Але, як це не прикро, новий проєвропейський глава держави також не змінив систему, хоча на це дуже розраховували люди. Янукович, який мав кримінальне минуле і ще гірше майбутнє, якось "перевтілюється" і спершу стає прем'єр-міністром (так, саме за Ющенка), а потім у 2010 році навіть виграє президентські вибори.
Складно визначити, чому саме це сталося – чи через розчарування у політичних чварах лідерів Помаранчевої революції, чи через наслідки світової економічної кризи 2008 – 2009 років, чи, може, через запевняння Януковича, що він приведе Україну в ЄС. До слова, свою обіцянку він цинічно порушив – ба більше, фактично продав за російські гроші.
Революція Гідності
Під кінець свого президентського терміну Віктор Янукович мав підписати Угоду про асоціацію із ЄС. Це був би епохальний момент, який мав змінити Україну докорінно. Але усе пішло за зовсім іншим сценарієм, а дії тогочасного глави держави спровокували Революцію Гідності.
Загалом навіть дивно, що за часів президенства Януковича дійшло до обговорення підписання Угоди з ЄС. Адже усі роки свого правління виходець із Єнакієвого дбав не про країну, а про владу та збагачення. В Україні тихо, але впевнено проводили росіянізацію, нав'язували стереотипи про меншовартість усього українського, а економічна сфера цілком і повністю працювала не за законами, а "па панятіям".
Очевидно, що у таких умовах в країні поступово назрівала революційна ситуація. Останньою краплею стала відмова української влади від курсу на ЄС. Людям це не сподобалося, і у листопаді 2013 року вони вийшли висловити свій протест на Майдан Незалежності. Насамперед мовиться про молодь. Важливо, що на відміну від Помаранчевого майдану, який був доволі "партійним", цього разу про жодні політичні заклики навіть не йшлося. Люди зібралися під єдиним гаслом "Україна – це Європа".
Ми не знаємо, чи перемогла б утретє мирна акція – бо Янукович 30 листопада наказав силою розігнати Євромайдан. За весь час Незалежності таке сталося вперше. Цей крок спричинив цілком протилежні наслідки до тих, на які розраховувала влада.
До молоді на Майдані долучилися їхні батьки, замість кількох тисяч на протест вийшли кілька сотень тисяч обурених українців. Так Євромайдан переріс у Революцію Гідності. А вона своєю чергою дала поштовх вибуху активності та розвитку громадянського суспільства в Україні.
Але до цього довелося пройти складний і кривавий шлях: репресії проти протестувальників, розстріл Майдану, викрадення та тортури проти учасників. Офіційно встановлено 107 жертв – героїв Небесної Сотні, більшість загинули від вогнепальних поранень 20 лютого 2014 року. Увесь світ це бачив, усі українці розуміли, що залишати владу біснуватому Януковичу не можна.
У лютому 2014 лють українців проти президента, який став злочинцем, змусила його втекти до Росії, де він переховується і зараз. У 2022 році Владімір Путін витягнув цю карту з нафталіну, коли мав намір "взять Кієв за трі дня", але у нього вся колода розсипалася від потужного опору українців.
А тоді, у 2014 році, Путіну вдалося за допомогою "зелених чоловічків" загарбати Крим та завдяки "російським туристам" розпочати війну на Донбасі. Історичне протистояння українців російській агресії переросло з ідеологічної та культурної форми у збройну. Але це вже зовсім інша історія.
До слова, у 2011 – 2013 роках революційна ситуація назріла і в Росії, де пройшли повністю фальсифіковані парламентські та президентські вибори. У ЗМІ хвилю протестів називали "Болотна революція", "Марш мільйонів" тощо. Втім, усе це не дало жодних результатів. Річ у тому, що політику президента в Росії підтримували 35% людей, а самого Путіна – 75% (за даними соцопитувань від 2000 до 2010 років).
Цей парадокс дуже характерний для рабської національної свідомості наших недобрих сусідів, які завжди прагнуть "доброго царя", що б він насправді не робив. Українці ж прагнуть свободи загалом і свободи вибору зокрема. Тому наша Революція Гідності перемогла у 2014 році, а російська – призвела до остаточної втрати гідності росіянами.
Українці заплатили високу ціну за європейське майбутнє / Фото Shutterstock
Майдан у Києві 2013 – 2014 років простояв 92 дні, і це найдовша в історії проєвропейська масова акція. За цей час фактично сформувалося нове українське бачення світу та нашого місця в ньому, а українська ідентичність трансформувалася до свого органічного вигляду, який попередні 300 років намагалася спотворити, оббрехати та знищити Росія у всіх стадіях свого існування.
Тим часом в Україні провели абсолютно прозорі та демократичні вибори. Країна остаточно обрала вектор розвитку – європейський. Угоду про асоціацію з Євросоюзом підписав новий президент Петро Порошенко, а за кілька років українці здобули право безвізового в'їзду до ЄС.
Також грандіозні зміни відбулися у релігійній сфері. 5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію Православної церкви України та вручив вручив документ митрополиту Епіфанію. ПЦУ – одна з 16 автокефальних православних церков. Вона є єдиною канонічною правонаступницею давньої Київської митрополії, заснованої у 988 році. Ця подія стала величезним кроком до позбавлення українців від московського духовного рабства.
А найголовіше – наша країна стала помітною на міжнародній арені. Завдяки сміливості та непохитності наших громадян Україну у світі сприймають як державу, де влада належить народу і де саме люди вирішують, якою буде доля країни. Саме цим українці кардинально відрізняються від росіян, які не хочуть брати на себе відповідальність за своє життя і лише сліпо виконують вказівки сучасного кремлівського царя.