Попри те, що тогочасна Росія була ослабленою та не могла претендувати на чужі території, вона вже тоді мала загарбницькі амбіції. І первинною больовою точкою був Крим – "подарований Хрущовим", "ісконно русскій", "наш". А на шляху до Криму лежав острів Тузла – і з ним пов'язана надзвичайно цікава історія, яка сталася ще 20 років тому. Саме її у новому випуску спецпроєкту KOBLEVO. Твоя історія розповість 24 Канал.

До теми Цвіт нації, якому не дали прорости: що потрібно знати про українське Відродження 1920-х років

Тест на піддатливість

Перша спроба відірвати півострів від України сталася вже у 1992 році. Верховна Рада Росії назвала указ президії Верховної Ради СРСР 1954 року про включення Криму до складу Української РСР юридично нікчемним (таким, що втратив чинність).

Утім, усередині Росії проблем вистачало – вона котилася до економічного дна та стояла на межі державного перевороту (який і стався у 1993 році, коли Борис Єльцин фактично узурпував усю владу в країні). А отже й не могла підкріпити своє рішення нічим, окрім папірця з гербовою печаткою.

Наступна відверта спроба загарбання Криму (все ще без залучення військових) була у 1994 – 1995 роках. Тоді президентом нашої автономної республіки якось став кремлівський ставленик Юрій Мєшков. І він зробив все для максимального зближення Криму з Росією, особливо у царині пропаганди, якій в Україні тоді протистояти ще не вміли.


Російські пропагандисти намагалися зблизити Криму з Росією одразу після розпаду СРСР / Фото Shutterstock

А проте 90-ті можна назвати навіть відносно спокійними. А от у 2000 році, коли президентом Росії став Владімір Путін, почався справжнісінький треш. Путін вирішив піти хитрим шляхом і далеко не коротким, адже не міг ще достатньо сильно роззявити щелепу, аби відкусити Крим.

Тож він спершу прицілився на зовсім невеличкий шматочок Криму (площею у 3 квадратні кілометри) – український острів Тузла. І провів з його допомогою такий собі тест на піддатливість – для все ще молодої новітньої української держави.

Кордон на дні

На перший погляд, здавалося, що конфлікт навколо Тузли у 2003 році розгорівся несподівано. Але це не зовсім так – острів був темою для українсько-російських суперечок давно. Проблема полягала у невизначеності кордону: в СРСР цим питанням не заморочувалися і “відповідальні особи” провели кордон у найпростіший спосіб, який тільки могли вигадати – намалювали олівцем на мапі.

Кордон між Кримською областю УРСР та Краснодарським краєм РСФСР в рамках радянської держави дійсно не мав якогось принципового значення. Але кордон між незалежними державами, між Україною та Росію, це вже питання наріжне.

Острів площею у 3 квадратні кілометри став першою ціллю Путіна / Фото Shutterstock

Україна мала тоді дуже просту позицію: ось є лінія кордону – її треба просто визнати обидвом сторонам. А от Росія хотіла проводити кордон тільки по морському дну – а водний простір не розмежовувати. Фактично це означало б одноосібний контроль Росії за торговельними потоками, враховуючи різницю у флотах.

До чого тут торгівля? До того, що судноплавний шлях між Азовським та Чорним морем проходив повністю на території України. І за його використання доводилося платити – а це сотні мільйонів доларів на рік. Утім, це формальна причина – важлива, але таки формальна.

Реальна – в іншому. І навіть підписаний у січні 2003 договір, в якому Путін визнавав державні кордони України включно з Кримом, не мав жодного значення (ціну домовленостей із Росією ми вже знаємо аж занадто добре, але тоді ще здавалося, що на них можна покладатися бодай якийсь час).

А річ у тім, що Росія фанатично боялася НАТО – і навіть суто теоретичної можливості заходу натівських кораблів до акваторії Азовського моря (а Україна тоді оголосила курс на долучення до Альянсу – так-так, ще за президентства Леоніда Кучми, хоча зараз у це й важко повірити). А Азовське Кремль століттями звик вважати своїм внутрішнім морем.

"Защіта насєлєнія"

17 вересня 2003 року Леонід Кучма та Владімір Путін зустрілися за неформальних обставин на острові Бирючому в Азовському морі. Як писали МЗС обох країн, зустріч відбулася тепло та дружньо. І в це можна було повірити – 19 вересня Україна підписала "Угоду про формування Єдиного економічного простору" (з Росією, Білоруссю та Казахстаном).

Кучма на Заході тоді вже сприймався як творець доволі токсичного режиму, тож аналітики не сумнівалися, що він "покладе" Україну під Росію, бо, мовляв, іншого виходу в нього вже й нема. Ймовірно, Путін припускав те ж саме, але чомусь вирішив ще більш прискорити події.

29 вересня Росія раптово – настільки, що трактористів та інших фахівців буквально витягували з ліжок та не давали попрощатися з родинами – почала споруджувати дамбу в Керченській протоці. Ну, не зовсім дамбу – радше просто насип, щоб підняти рівень дна над морем на вузькій ділянці від Таманського півострова до острова Тузла.

Підіймати не було надто складно – глибина моря там не перевищувала 2 метри. Тож росіяни просто насипали щебінь – у три зміни, зі швидкістю 150 метрів на добу. І вже за місяць дійшли майже до українського прикордонного понтона – залишалося якихось 100 чи 150 метрів. При цьому розгорнулася широка ідеологічна кампанія зі спробами щось пояснити, тільки от версії були різні.

Спершу – більш відверті: будівничі прямо говорили журналістам, що сполучать Тамань із Тузлою, щоб її можна було назвати не островом, а півостровом. І тоді, мовляв, це буде частина вже території Росії, бо ж до неї можна буде пройти по землі.


29 вересня 2003 року Росія раптово почала споруджувати дамбу в Керченській протоці / Фото Shutterstock

А під кінець версії висували вже й геть абсурдні: мовляв, місцевим селянам вода "городи заливає", то треба захистити. "Защіта насєлєнія" стане брехливим та цинічним лейтмотивом російської пропаганди на кілька наступних десятиліть.

Найшла коса на камінь

Офіційний Кремль відмовився називати острів островом – для росіян це була "коса Тузла". Що ж, острів Тузла встояв, а російська коса найшла на український камінь. Ми не можемо знати, на що достеменно розраховував Путін – але якщо на те, що Україна піддасться і не чинитиме опору, то жорстко прорахувався. Абсолютно так само, як і у 2022 році.

У 2003 ж на піку цього конфлікту, на відміну від попередніх, обидві сторони вже були готові застосувати зброю. На Тузлу приїхали підготовлені спецпризначенці та прикордонники. На "косі" з російського боку також стояли військові (упродовж усього процесу будівництва).

100 метрів – це добра видимість. І дуже добре розуміння, що на кону. Наші намагалися до останнього урезонити неадекватних сусідів й у мегафон до росіян постійно говорили: "Украинский народ не хочет ссориться с братским русским народом (це все ж був період засилля в Україні російської пропаганди – 24 Канал). Не вынуждайте нас расценивать ваши действия как вторжение и провокацию".

Навряд чи Путін мав намір дійсно тоді застосовувати силу. Тим часом Кучма перервав візит до Латинської Америки й повернувся на переговори з російським президентом (а нині – кривавим диктатором та розшукуваною Міжнародним кримінальним судом особою). Достеменно невідомо, як саме вони відбувалися, але відомий результат: 23 жовтня будівництво "коси" зупинили.


15 липня 2004 Леонід Кучма випустив указ, у якому вказав, що вступ до НАТО не є метою України / Фото Shutterstock

Далі був тривалий період порівняного мовчання – немов нічого навколо Тузли й не було. Але 15 липня 2004 Леонід Кучма випустив указ, у якому вказав, що вступ до НАТО більше не є метою України, а мета тільки – "істотне поглиблення відносин". Потім вирішив назвати своїм наступником російську креатуру Віктора Януковича. Що у комплексі призвело до Помаранчевої революції.

Що ж у підсумку

Найімовірніше, метою російської провокації 2003 року було зондування реакції України та міжнародної спільноти на певного штибу агресивні дії. Присмак реакції тоді Кремлю не сподобався (причому, що цікаво, це не заслуга Заходу, який зреагував порівняно аморфно, а саме України).

Але Путін та його посіпаки продовжили відпрацьовувати механізми пропаганди й готуватися до радикальніших дій. І, зрештою, у 2014 загарбали Крим, а на місці "коси" тепер стоїть так званий Кримський міст. Уже не зовсім цілий, але так – поки що стоїть.


Крим та острів Тузла неодмінно повернуться до України / Фото Shutterstock

Так що українці вже переконливо довели: жодних братніх народів не існує, є лише агресор і народ, змушений захищатися. І що б Росія не намагалася поставити на нашій землі, вічно стояти воно точно не буде. Крим же повернеться додому, і острів Тузла разом із ним.