Українізувалися газети, школи та виші, театр та навіть вивіски. Нове покоління українців було окрилене такими змінами – це ж після століття царських утисків усього українського, інформує 24 Канал. І з цього покоління вийшла велика плеяда потужних митців, здатних змінювати світ. Та судилося їм, як це прикро, інше – стати символом доби Розстріляного відродження. Що відомо про тогочасний цвіт нації та виклики, з якими зіткнулися ці постаті, розповідаємо у спецпроєкті KOBLEVO. Твоя історія.
Читайте також Екскурс у 50-ті: звідки взявся "радянський народ" і чому слово "Бандера" досі болить росіянам
Сталінська мишоловка
Річ у тім, що українізація – це не була щира політика радянської влади задля розвитку українського народу, геть ні. Це була прагматична та цинічна політика задля завоювання прихильності та ресурсів другої за потужністю республіки в Союзі. Простіше кажучи – це була боротьба за владу, в якій у підсумку переміг Сталін. А коли переміг – почав втілювати своє справжнє бачення політики до корінних народів республік: покарати, підкорити, приєднати.
10 березня 1933 року у рупорі компартії газеті "Правда" вийшла знакова передовиця з нищівною критикою "кричущих фактів украй грубого перекручення національної політики в Україні". Саме вона ознаменувала кінець політики українізації.
Написане у "Правді" було важливішим, ніж навіть офіційні документи, які більшовики за звичкою підпільників створювати не надто полюбляли – це ж-бо докази злочинів. А передовиці цієї газети були сигнальною ракетою і для цілої армії пропагандистів, і для чекістів. Тож після цього почалася жорстока "боротьба проти ухилів у національному питанні" – ідеологічна і фізична.
Боротьба на культурному фронті триває і сьогодні / Фото Shutterstock
Йосип Сталін відправив до України свого довіреного посіпаку Павла Постишева з фактично з диктаторськими повноваженнями. Той мав два головні завдання: навести порядок у колгоспах (читайте – приховати Голодомор) та розібратися з українською інтелігенцією, яка почала відчувати себе аж надто самостійною.
Провідник українізації нарком освіти Микола Скрипник, очевидно, відчув, якими будуть наслідки, і того ж року вкоротив собі віку. Тим часом Постишев одягнувся у вишиванку, немов вовк в овечу шкуру, і почав буквально винищувати "український буржуазний націоналізм".
Чудова, фантастична нова генерація діячів української культури, що розквітла у 1920-х, майже у повному складі опинилася у концтаборах. Зауважте, тільки у 1933 чекісти схопили майже 125 тисяч українців! Їх записали у куркулі, іноземну агентуру, до фашистських розвідників чи петлюрівців – та куди завгодно, тільки б мати формальний привід.
У листопаді 1933 компартія вперше назвала український націоналізм головною небезпекою для, не повірите, України. Ця концепція практично без змін існувала аж до кінця СРСР. Офіційно партія цинічно заявляла, що "національна політика" не змінилася. Ба більше, конституція СРСР 1936 року була фантастично прогресивною за змістом – і це також була мишоловка.
Усі, хто повірив красивому тексту, який обговорювали кілька років перед ухваленням конституції, загинули в організованому Сталіним великому терорі. Так само як і ті, хто повірив українізації. Люди надто пізно зрозуміли, що російський великодержавний шовінізм наново розправив криваві крила.
З 1929 по 1953 роки через радянські табори пройшло 18 мільйонів осіб / Фото Shutterstock
Цвинтар української інтелігенції
Автором словосполучення "Розстріляне відродження" заведено вважати літературознавця Юрія Лавріненка, саме так він назвав збірку найкращих, на його думку, творів 1920-х – 1930-х. Хоча насправді його сформулював польський публіцист Єжи Гедройц у 1958 році у листі до Лавріненка – запропонував назвати антологію літератури саме так. Розстріляне відродження – це не якийсь влучний поетичний термін, насправді – це констатація моторошного факту.
Тисячі й тисячі творчих молодих людей – неокласики, футуристи, авангардисти, імпресіоністи – переосмислювали мистецтво та створювали українську інтелігенцію, культурну еліту. За стислий час вони створили довгу низку шедеврів, за що й закатовані сталінським режимом. Ні, вони не були "антирадянським елементом" суспільства, навпаки. Це покоління вірило більшовикам, які вправно брехали, прагнуло світлого майбутнього, тож і творило в рамках концепту нової української радянської літератури.
Погляди на природу й мету творчості у них були дуже різними, що провокувало активну дискусію. Скажімо, Григорій Яковенко у статті "Про критику і критиків у літературі" бідкався, що на молодих пролетарських письменників не звертають уваги, а от твори Миколи Хвильового ("Україна чи Малоросія") публікують – хоча вони цікаві "тільки для дегенератів". Хвильовий не забарився з гострою відповіддю у статті "Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян". І ще тисяча митців відповіли Хвильовому та Яковенку у своїх статтях.
Сформувалися активні літературні організації – "Гарт", "Плуг", "Ланка-МАРС", ВАПЛІТЕ і ВУСПП. У цю цифру важко повірити, але факт: у цих організаціях станом на 1925 рік перебували понад 5 тисяч письменників! І це навіть не згадуємо про творчий злет інших галузей культури – не вистачить жодних сторінок.
Митці творили, натхненні дискусією та суспільним резонансом, щирою зацікавленістю людей. Митці сперечалися – не тільки про те, хто та як має впливати на соціум, що у ньому має виховувати. А й про те, чи має право на життя українська література як самобутнє явище світового культурного розвитку. У 1933 році "явище", як і розвиток всього українського, припинив партійний апарат.
До прикладу, Михайло Яловий (літератор, драматург і перший президент ВАПЛІТЕ – Вільної академії пролетарської літератури) потрапив під суд за "участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів" та "створення контрреволюційної фашистської організації". 13 травня 1933 застрелився Микола Хвильовий. Письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній за кілька хвилин до цього обговорювали з ним арешт Ялового.
Карали український цвіт по-різному: засланням, замовчуванням, примусовим "лікуванням" у психлікарнях, ба й просто вбивали. До концтаборів потрапили Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня. Замовчували тих, кого не могли дістати – як Івана Багряного, або не хотіли – як-от В. Домонтовича (Петрова). Володимир Винниченко та Євген Маланюк опинилися в еміграції. А Павло Тичина та Микола Бажан, що ж, почали писати твори з уславленням партії. Але це лише окремі імена – більшість митців України 1920-х років режим фізично знищив.
Навіть дозволену українську літературу в радянські часи прийнято було вважати іноземною / Фото Shutterstock
Восени 1937 в урочищі Сандармох на Соловках розстріляли Леся Курбаса (театр "Березіль"), Миколу Куліша ("Мина Мазайло"), Миколу Зерова ("До джерел"), Матвія Яворського ("Нарис історії України"), Володимира Чеховського (під його керівництвом проголошували Акт злуки УНР та ЗУНР), Степана Рудницького (засновник української картографії), Валер'яна Підмогильного ("Місто"), Валер'яна Поліщука ("Книга повстань"), Мирослава Ірчана (Бунтар), Олексу Слісаренка ("Сотні тисяч сил") та багатьох інших. Зрештою, Михайла Ялового також. Загалом майже 300 українців – і це тільки один випадок з одного місця. Так цвіт української інтелігенції став цвинтарем.
До слова, російське товариство "Меморіал" (так, те саме, якому у 2022 вручили Нобелівську премію миру) показало світові правду про Сандармох – після моторошних розкопок 1997. Саме це місце в Росії, де під час Другої світової війни було розстріляно більш як 9 тисяч людей, є ще одним свідченням, що ця держава споконвіку не приховувала своє агресорське нутро. Та попри усі докази, росіяни досі брешуть, що знайдені людські останки – це "закатовані фінами" радянські солдати. Так, боротьба за історію, боротьба за правду – це те, що ми повинні зараз активно робити поряд із боротьбою на стрілецькому фронті. Україна має виграти і з окопу, і з голови.
"Весь обшир мій — чотири на чотири"
У 1950-х, після смерті Сталіна, частину українських митців реабілітували. Важко навіть сказати – навіщо це було радянській владі, адже твори цих українців і далі залишилися забороненими. А проте вони до нас дійшли – різними шляхами. Прекрасні твори, які яскраво показують потенціал і силу думки молодих українців того часу.
Митці Розстріляного відродження не знали страху, лейтмотивом їхньої діяльності був бунт, возвеличення особистості, а не маси. Вони сміливо говорили правду до останнього. Тому й мали відгук у серцях читачів. Багато творів, знищених більшовиками, перевидавали за кордоном, а також і в СРСР – звісно, підпільно, ба навіть переписували вручну. Але дуже багато – втрачені назавжди.
Василь Стус, геній світового рівня, фактично розпочав моральну реабілітацію письменників Розстріляного відродження. Саме Стус повернув із забуття непересічну лірику Володимира Свідзінського, раннього Павла Тичини та інші шедеври. Його працю продовжили тисячі інших – як тоді, у 20-х, гостра соціальна дискусія та відгук у душах українців відродили їх, розстріляних, – у пам'яті сучасних поколінь, у творчості, у новому натхненні до розбудови України.
Наприкінці 1984 року українська діаспора почала просувати кандидатуру Василя Стуса на Нобелівську премію / Фото Shutterstock
Доля Стуса також склалася трагічно – адже радянська влада, навіть доживаючи свої останні роки, діяла терором – як і завжди, бо інакше не вміла. Наприкінці 1984 українська діаспора почала просувати кандидатуру Василя Стуса на Нобелівську премію за збірку "Таборовий зошит". Здобуття нагороди було б тріумфом для України й моральною катастрофою для радянської влади. Але Нобелівську премію не вручають посмертно. І ось Стуса знаходять мертвим – 4 вересня 1985 року. Зупинка серця у тюремній камері.
Комуністи тримали в камері український народ 70 років. Незнаним дивом ми витримали всі тортури й серце наше продовжує битися, як і раніше, гаряче. Щодня доводимо це – на всіх фронтах. Заради себе. І заради тих, кого вже з нами немає.