А Україна після завершення Другої світової війни опинилася повністю під контролем так званої радянської влади. Чому "так званої"? Бо, як інформує 24 Канал, насправді ради ні на що не впливали, а всі рішення ухвалював одноосібно авторитарний очільник держави Йосип Сталін.
Читайте також Національна трагедія XX століття: що пережили українці з 1921 по 1947 роки
Так, довгоочікуваний мир після тривалої боротьби у світі настав, але Сталін не сприймав його як перемогу – він сформувався як більшовик-терорист, а не як політик. Тож і після війни продовжив керувати країною у терористичному ключі.
СРСР станом на середину 1945 року опинився фактично на злеті могутності. Перебування серед переможців світової війни принесло Сталіну нові території, а ще й "соціалістичний табір країн", який слугував такою собі буферною зоною з "ненависним Заходом". Попри все це Сталін очікував і навіть прагнув нової сутички з Заходом. Але для цього треба було спершу подолати велетенські проблеми, яких завдала війна – втрати мільйонів життів та руйнування міст, сіл та інфраструктури.
Заради швидкої відбудови також поруйнована війною Європа прийняла допомогу від США ("план Маршалла"), СРСР – ні. Наслідком передовсім став штучний голод 1945 – 1947 років, про який ми вже розповідали (плюс жорстока колективізація селян Заходу України, який комуністи включили до УРСР). Далі ж – за такої "підтримки" села – прискорена повторна індустріалізація. Усе це – на тлі типових вже для цієї влади репресій, депортацій та "змішування населення".
Хто й для чого придумав "радянський народ"
Приблизно з цієї точки можна говорити про цілеспрямовану політику знищення національностей (передовсім української, звісно, як найбільш опірної) та формування такого собі "радянського народу". Сам термін з'явився трішки раніше, у середині 1930-х під час масового сталінського терору. Тоді винищували не тільки військові керівні кадри, а й культурні верхівки різних народів, ба навіть партійних чиновників, які десь засвітилися заявами проти великодержавного шовінізму.
Радянська влада цілеспрямовано стирала відмінності між народами СРСР / Фото Shutterstock
Словосполучення "радянський народ" на офіційному рівні вперше записали у статуті КПРС, прийнятому на XVIII з'їзді у 1939 (який відбувся цілком за сценарієм Сталіна). Проте на масовому рівні якийсь час не вживали, поки Микита Хрущов у 1961 не заявив, що в СРСР вже "склалася нова історична спільнота людей". У 1970-х це поняття вже стали вживати як щось саме собою зрозуміле.
Як же до цього дійшло? У 1961 в документах партійного з'їзду можна побачити чіткі вказівки щодо "збільшення чисельності радянського народу": перемішувати населення шляхом "обміну кадрами", стирати значення кордонів між "багатонаціональними республіками", зменшувати відмінності між народами СРСР та закріпити об'єднавчу силу російської мови. Та, наголосимо, це тільки формально закріпили – те, що робили вже давно.
Ба майже одразу після завершення Другої світової Сталін взявся за українську інтелігенцію – що вже свідчить, наскільки важливим він вважав "українське питання". Жертвами потужного тиску ставали "українські буржуазні націоналісти", до яких записували всіх, хто писав, говорив чи навіть малював не затверджені партією речі.
Сформулював цю ідею один із секретарів ЦК компартії Андрій Жданов, тож кампанія й отримала назву "ждановщина" (тривала з 1946 по 1949). Звинувачень у помилках, поганій роботі та націоналізмі зазнали історики, освітяни, письменники, зокрема Максим Рильський, Остап Вишня, Олександр Довженко й навіть Володимир Сосюра (за "Любіть Україну").
З відмовою від ждановщини русифікація не припинилася. До прикладу, у грудні 1958 в газеті "Правда" з'явилася стаття Бажана й Рильського "В ім'я людини". Автори виступили проти факультативного викладання української мови в школах України, а таке намагалися впровадити.
Українські письменники подекуди публікували статті у газеті "Правда" / Фото Shutterstock
Так, саме у 50-ті роки радянська влада почала формувати "російськомовного українця", особливо в містах (скажімо, в Сталіно, яке згодом стало Донецьком, 98% учнів навчалися російською), потихеньку переводячи школи на російську й пропагуючи її як "мову еліти", українську при цьому залишаючи "для села". Ця політика була настільки успішною, що за 30 років Незалежності ми досі не позбулися остаточно цього ганебного совкового спадку. Але рухаємося у цьому напрямку.
Міф про "300-річчя возз'єднання"
На початку 50-х Сталін почав готувати нову хвилю масового терору на кшталт того, що був у 30-х. Але несподівано помер – за загадкових, як це часто бувало серед партійних лідерів, обставин. Десталінізація та відлига дали певний поштовх національним елітам – бо ж саме завдяки їхній підтримці Микита Хрущов переміг у внутрішньопартійній боротьбі за сталінський спадок. Та тут виник парадокс і наслідки були неочікуваними: радянська верхівка вважала Україну освоєною, а Україна такою себе не вважала (ніколи), що й вилилося у потужний рух шестидесятників.
Та чи припинила влада спроби знищити українців? Звісно, ні. При цьому якщо не працювали фізичні (терором так нічого й не досягли), то ідеологічні способи, на жаль, були ефективними. До прикладу, саме у 50-х народився міф про "300-річчя возз'єднання" України з Росією.
Це цілком хрущовська креатура. Ще в 1944 році, під час гострої фази війни, Хрущов надіслав Сталіну листа, в якому просив дозволити відсвяткувати "ювілей" Переяславської ради (як вона насправді відбувалася та які мала наслідки, ми розповідали в одному з попередніх матеріалів), та не отримав його. А дорвавшись до влади, він вже сам вирішив втілити це святкування – якраз і дата була куди "ювілейніша", 300 років після 1654. Тільки от у листі до Сталіна Хрущов писав про "приєднання України до Росії", а через 10 років вже трішки пом'якшив риторику.
Начебто термін "возз'єднання" мав свідчити про братність народів та їхню рівність. Але насправді все відбулося навпаки. Будь-який національний патріотизм, звісно, окрім російського, активно витравлювався та жорстко карався. Роль самих росіян в знакових подіях переоцінили, а історію – переписали. Поруч ще говорили про "геній Сталіна", але потім Хрущов прибрав цей очевидний "кринж", залишилися, утім, інші.
Ось типовий приклад, як це відбувалося: у першому виданні "Большой Советской Энциклопедии" 1935 року Богдана Хмельницького названо "зрадником і першим ворогом", а Переяславський договір характеризували як "юридичне оформлення початку колоніального панування Росії над Україною". Цікаво, еге ж? А менш як за 20 років та ж влада вже славить Хмельницького та помпезно відзначає 300-річя Переяславської ради (тоді навіть Проскурів перейменували у Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область, відповідно, у Хмельницьку).
Термін "возз'єднання" мав свідчити про братність народів / Фото Shutterstock
До слова, саме в "Тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654 – 1954)" чітко закріпили наскрізь вигаданий ідеологічний концепт, який зараз сидить у голові Владіміра Путіна: про один корінь у трьох народів – білорусів, росіян та українців, але росіяни при цьому – чомусь старший брат.
У підсумку тезу про російський народ як "найвизначніший серед народів Радянського Союзу" поклали в основу всієї радянської ідеології. А в книгах з історії України почали описувати все так, наче український народ упродовж усього свого існування тільки й думав, як би то возз'єднатися з російським. При цьому українці мають бути вдячними, що їх "підібрали". Ось так росіяни й почали відчувати себе носіями "історичної місії", зокрема й для України. Нині ж мусимо не тільки словами, а й зброєю доводити, що вони помиляються і дарма прийшли на нашу землю з мечем.
Чому слово "Бандера" так "болить" росіянам
Захід України у повоєнний період був найменш радянізованою і росіянізованою територією (решту земель вже 30 років перебували в окупації). Саме тому основні зусилля режиму були спрямовані на приручення українців, які знали інше життя – європейське.
Безперечно, насильницька зміна традиційного свободолюбивого устрою життя на фактично радянське фізичне та ментальне рабство підігрівала спротив. На землях Заходу України продовжувала діяти Українська повстанська армія, створена ОУН. Так, дрібними загонами, так, у підпіллі, але українці вперто намагалися зірвати плани окупантів. Подекуди – дуже успішно.
Через це окупанти сотнями тисяч депортовували у Сибір людей, яких тільки запідозрювали у симпатіях до УПА. А щоб таких виявляти та щоб дискредитувати повстанців в очах місцевих, розгорнули на українських земляк мережу агентів, провокаторів та пропагандистів. На жаль, ці силові та пропагандистські дії були успішними – опір УПА поступово придушили до початку 60-х.
Центральним, найвідомішим і найгучнішим іменем, пов'язаним із боротьбою з радянськими окупантами на Заході України, є, безумовно Степан Бандера. Ні, гучних прізвищ і потужних постатей було багато, але це особливе – і завдяки діяльності його носія, і завдяки, як би це парадоксально не звучало, демонізації цієї постаті радянською пропагандою.
Почалося все з того, що багато молодих українських націоналістів повиходили з польських в'язниць після її окупації Рейхом. Кілька років вони були відірвані від діяльності ОУН, але справедливо вважали, що, постраждавши за її ідеали, зберегли право голосу.
Але погляди з поміркованими оунівцями надто розбігалися – вони прагнули вичікувати, чим обернеться Друга світова, яка тільки розгоралась. Бандерівці ж хотіли діяти, ось із цього й виникла ОУН (б) – Організація українських націоналістів (бандерівців). 30 червня 1941 ОУН(б) у Львові проголошує Акт відновлення Української Держави. Тоді ж почалося формування Української повстанської армії.
Центральною постаттю, пов'язаною із боротьбою з радянськими окупантами на Заході України, є Степан Бандера / Фото Shutterstock
Усю складну історію подальших подій розбирати не будемо, це тема для багатотомної праці. А проте звернімо увагу на те, як радянсько-російська пропаганда використала прізвище Бандери.
"Батько наш Бандера, Україна – мати"
Щоб спаплюжити повстанський рух та знищити вплив його визвольних ідей на українців, радянська влада спершу поєднувала його з гітлерівцями та повсюдно вживала словосполучення "українсько-німецькі націоналісти". Але слово "бандерівці" – від імені лідера ненависної комуністам ОУН – було куди сильнішим та, грубо кажучи, коротшим.
Бандерівців у ЗМІ згадували часто та тільки у супроводі найбрутальніших образ. На агітках їх показували як звірів у людській подобі. Про моторошні (цілком вигадані) злочини бандерівців писали наукові праці та художні книжки, які видавали величезними накладами.
Це зробило свою справу, особливо для росіян, яких, нагадаємо, почали переконувати у вищості над іншими народами. А Бандера, мовляв, цю вищість ставив під сумнів. Пропаганда була настільки токсичною, що згодом "бандерівцями" асоціативно почали називати усіх мешканців Заходу України.
Новий виток істерії стався, коли Україна здобула Незалежність у 1991. Бандерофобія стала не просто явищем, а однією з наріжних конструкцій російської ментальності. А "Бандерівщиною" росіяни стали називати всю Україну. Особливо зараз, коли ЗСУ та український народ вщент зруйнували міф про те, що наші землі треба "визволяти" від "бандерівців та фашистів".
А поки росіяни плюються отрутою від усіх можливих поєднань літер у слові "Бандера", сама постать Степана Андрійовича набула нової популярності серед українців. Хоч сьогодні ця постать ще викликає багато питань та суперечок, очевидно одне – люди ретельніше вивчають, ким саме був Бандера та все менше ведуться на вкиди пропагандистів.