"Діти в законі": що Верховна Рада пропонує для захисту депортованих у Росію?

На які новели слід чекати та чи є в них сенс – читайте в авторській колонці для 24 Каналу.

Зверніть увагу Диявол у повному світлі: як світ "не побачив" вторгнення Росії на Донбас у 2014

Новий законопроєкт

9 серпня Комітет гуманітарної та інформаційної політики ВРУ рекомендував ухвалити за основу законопроєкт щодо захисту прав депортованих та примусово переміщених дітей №9495. Це 2-сторінковий документ, який пропонує внести зміни до Закону "Про охорону дитинства". Суть: закріпити в спеціалізованому законодавстві терміни з Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни та наділити Кабінет Міністрів повноваженнями щодо визначення порядку повернення, реінтеграції та адаптації депортованих або примусово переміщених дітей.

У Пояснювальній записці автори законопроєкту посилаються на вразливість становища дітей, необхідність захистити їхні права та створити правові підстави прийняття порядку повернення жертв депортації та примусового переміщення на територію України. Простими словами: у разі ухвалення закон буде таким собі словником-довідником, а не дієвим механізмом для репатріації дітей та забезпечення відновлення їхніх прав.

Текст законопроєкту потребує, щонайменше, технічного редагування. На це у своєму висновку звертає увагу Головне науково-експертне управління ВРУ. Однак, головною проблемою ініціативи є те, що вона немов подорожник до рваної рани – запізніле й недосконало виконане домашнє завдання, яке не пропонує чітких відповідей на злободенні питання і не до кінця корелює з наявною практикою.

Викрадені чи депортовані діти?

Прагнення вжити терміни з міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права, особливо в умовах, коли Україна не ратифікувала Римський статут, а стаття 438 Кримінального кодексу має бланкетний характер, загалом, можна назвати позитивним. За умови наявності, на перший погляд, в кожному конкретному випадку елементів злочину депортації та примусового переміщення, слід використовувати саме ці поняття.

Водночас "викрадення" у міжнародному публічному праві є ширшою категорією і дозволяє охопити також тих дітей, статус яких ще не є офіційно підтвердженим. Уникнення використання цього терміну в наведеному значенні призводить до негативних наслідків. Наприклад, Спеціальна доповідачка Генерального секретаря ООН з питань дітей і збройних конфліктів, Вірджинія Гамба, наполягає, що депортовані та примусово переміщені українські діти знаходяться поза межами її мандату. Відтак, фактично в "правовому вакуумі" – в незахищеному становищі за бортом механізму моніторингу та реагування.

Дисперсія відповідальності

У Пояснювальній записці до законопроєкту зазначено: "Робота з повернення дітей в Україну в переважній більшості ведеться Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Радником-уповноваженим Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації, приватними особами за підтримки Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, волонтерами, представниками громадських організацій". В обставинах, коли поверненням дітей займаються відразу кілька органів, повноваження яких, визначені (а подекуди навіть не визначені) в національному праві, не передбачають виконання такого завдання, утворюється дисперсія відповідальності: коли відповідальні – всі, а, отже, ніхто.

Ліквідувати дану прогалину покликана поправка, спрямована на наділення відповідними повноваженнями Кабінету Міністрів. Втім, виникає логічне запитання: як між собою будуть розділяти функції КМУ та, наприклад, Координаційна Рада з питань захисту та безпеки дітей, яка вже, за офіційними заявами, сприяє реалізації ініціативи з повернення Bring Kids Back UА? Іншою проблемою є те, що Закон "Про охорону дитинства", до якого, власне, й пропонуються зміни вже наділяє окремими повноваженнями з повернення дітей Міністерство соціальної політики та Міністерство реінтеграції. Як результат, замість ясності – законопроєкт ще більше ускладнює структуру відповідальних органів влади, що може негативно впливати на оперативність реагування та на повернення дітей як таке.

Не про захист дітей

Чи здатне коректне найменування статусу дитини принести користь самій дитині – частково так. Право на правду передбачає належне висвітлення злочину, від якого постраждала жертва. Однак, на практиці законопроєкт не пропонує нічого нового, щоб покращити становище таких дітей. Депортована/примусово переміщена дитина все так само має право лише на визнання її дитиною, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Єдина перевага від такого статусу – безплатне харчування в школі. Жодної адресної допомоги, в обставинах, коли одна "подорож" до Росії задля повернення коштує батькам 2 – 3 тисячі доларів, не впроваджується. Крім того, кожна повернута дитина потребує тривалої реабілітації та реінтеграції в українське суспільство, що вимагає певних ресурсів.

У той же час гроші для адресної допомоги можна знайти. Наприклад, у Резолюції Європейського парламенту від 15 вересня 2022 року висловлено готовність ЄС сприяти Україні у возз’єднанні родин та реабілітації дітей, зокрема фінансово.

У контексті повернення дітей з Росії у законопроєкті не запропоновано й підхід до здійснення оцінки найкращих інтересів дитини, не визначено хто і як буде розробляти індивідуальні траєкторії повернення відповідно до міжнародних стандартів. Це зменшує підтримку міжнародного співтовариства будь-якому запропонованому Україною "груповому" механізму репатріації.

Механізм "на вчора"

Доки ВРУ визначає, хто буде визначати порядок повернення в Україну, українські діти ростуть. Їхня національна ідентичність викорінюється, свідомість – мілітаризується, наміри стають агресивними. Дітям, які ще є досить вразливими до маніпуляцій, легко нав'язати думку про непотрібність Україні, коли за півтора року після депортації вдалося повернути лише 386 осіб. При цьому прагнення сприяти репатріації з боку цілої низки органів влади України, справді, є щирим: бракує системного бачення.

Механізм повернення має внутрішній і зовнішній вектор. Він як про політику України, так і про міжнародну ініціативу, яку слід базувати виключно на нормах міжнародного права, а не на підкилимних політичних домовленостях у стилі "Будапешт 2.0". Слід використати наявний міжнародний досвід – ухвалити Резолюцію на рівні Генеральної Асамблеї ООН, призначити сторону-посередницю (бо домовлятися напряму з представниками терористичного режиму, які до того ж мають ордери на арешт – ідея, яка не витримує критику), укласти серію міжнародних договорів. В іншому випадку – ми роками шукатимемо відповідальних всередині, доки “перевиховані” українські вже не діти направлятимуть на нас дула автоматів.