Кінець російського впливу в Центральній Азії: чому попереду боротьба між ЄС і Китаєм

Росія в цьому контексті стає вже навіть не буферною зоною, що розділяє Схід та Захід. 24 канал аналізує, як політика Кремля призвела до того, що Москва сприймається радше як "сіра територія", що вставляє палки в колеса партнерству Центральної Азії з Європою.

До теми У Казахстані відбулася інавгурація Токаєва: Путіна не запросили

Кінець "радянщини" та російського впливу в Центральній Азії

Голова дипломатії Євросоюзу нещодавно здійснив поїздку Центральною Азією, де прямо оголосив про найближчі плани ЄС щодо цього регіону та озвучив кілька пропозицій. Боррель заявив, що Брюссель бачить усі намагання центральноазійських країн, як у розвитку партнерства з Європою, так і в розбудові демократичних інституцій всередині цих держав.

Саміт "ЄС – Центральна Азія" в Самарканді / Фото Euractiv

Річ у тім, що практично всі торговельні шляхи, трубопроводи з нафтою та газом та навіть туристичні маршрути Центральної Азії з ЄС пролягають через російську територію. Адже ще донедавна всі вони були в складі СРСР. Саме на остаточному розриві цих зв'язків і наполягає Боррель.

Торговельні маршрути з Азії в Європу / інфографіка та мапа The Economist

ЄС пропонує великі інвестиції у 300 мільярдів доларів на розбудову шляхів постачання в обхід Росії. Таким чином це спростило б економічний зв'язок Євросоюзу з Центральною Азією і вибило всі козирі з рук Кремля у питанні політичного тиску на ці держави.

Презирство багатьох центральноазійських країн до Владіміра Путіна вже навіть не приховується. Вони прямо висловлюють своє невдоволення російською риторикою в обличчя кремлівському диктатору та більше не хочуть бути "маленькими державами" в орбіті Москви.

Казахстан – рушійна сила у розриві відносин Центральної Азії та Росії

Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв неодноразово публічно висловлював невдоволення війною Росії проти України та намаганнями Кремля окупувати якомога більше української землі. Путіна це, очевидно, зачіпає, але на військову агресію проти Казахстану він наразі піти ніяк не може.

По-перше, російська армія просто фізично не стягне другий фронт, навіть з урахуванням майбутньої додаткової мобілізації. По-друге, Токаєв вочевидь заручився захистом з боку Китаю, як потужного гаранта територіальної цілісності Казахстану, тож уся військова загроза для Астани проявляється поки лише в риториці найбільш навіжених пропагандистів Росії.

При цьому Росія, усвідомлюючи свою неспроможність якось вплинути на Казахстан, вдається до свого улюбленої методики – шантажу. Росія намагається усіма силами обрізати постачання казахстанської нафти в ЄС, адже трубопровід йде саме по території Росії.

Зверніть увагу! Такий тиск росіяни застосовують ще з липня цього року. Після того як Казахстан погодився підтримати ЄС та допомогти подолати нестачу енергоносіїв в Європі. Ймовірно, ця зустріч була необхідна саме для зменшення тиску. При цьому,  причини блокування оголосили абсолютно недолугі – привиділись якісь проблеми з екологічною безпекою.

Загострення торговельної війни між Росією та Казахстаном лише поглиблює та витягає назовні проблеми у відносинах між Москвою та Центральною Азією. І саме на цьому наголошує Боррель пропонуючи інвестиції ЄС, які б допомогли з легкістю обмежити тиск Росії та поглибити економічні зв'язки з Європою, які були б вигідними для всіх.

Нині Токаєв, після переобрання на президентську посаду, трошки зменшив риторику в бік Кремля та навіть здійснив візит до Москви. Ймовірно, ця зустріч була необхідна для зменшення напруги та запобігання черговому блокуванню нафтопроводів. Втім, окрім протокольних заяв та декларації про недопущення ядерної війни, жодного реального зближення, під час зустрічі Токаєва та Путіна, прогледіти не вдалося.

Росія хоче погратись силою, але ніхто в це більше не вірить

Днями відбувся найпровальніший саміт ОДКБ в історії цієї організації, який лише підкреслив слабкість Росії, як військової сили, спроможної хоч якось втримати свою сферу впливу та захистити союзників. Вірменія, яка приймала цей саміт, прямо висловила росіянам своє невдоволення ситуацією у Нагірному Карабасі, де росіяни, і ОДКБ загалом, проігнорували всі запити про допомогу від Єревана.

При цьому, Владімір Путін, намагаючись зберегти "спокійне" обличчя, на якому все ще "все йде за планом", змусив Алєксандра Лукашенка оголосити усі свої апокаліптичні та істеричні думки та прогнози на майбутнє.

 

Зверніть увагу! Лукашенко розповів про необхідність об'єднатися, міфічні загрози Заходу, ймовірний розвал Росії, під уламками якої будуть поховані й усі інші країни-члени ОДКБ. А також решту максимально кричущих тез, які б мали налякати всіх присутніх та втримати їх в організації.

Втім, схоже, що в розповіді білоруського диктатора ніхто не повірив, адже у всіх інших, на відміну від Лукашенка та Путіна, жодних проблем із Заходом немає та загалом, прийшло усвідомлення, що проблемою є сама Росія.

Схоже, Пашинян відсторонився від Путіна на загальному фото / фото Кремля

Особливістю цього саміту ОДКБ стало також те, що фінальну декларацію підписати так і не вдалось, що в черговий раз показало ставлення держав-членів до участі в цій організації та персонально до Росії як гаранта безпеки або просто військового партнера. 

Центральна Азія вчиться на помилках Росії та Білорусі

Центральноазійський регіон може отримати дуже потужний економічний розвиток вже найближчим часом, коли останні окови залежності від Росії остаточно спадуть. Боротьба за ці ринки між Китаєм та ЄС здатна принести в регіон великі інвестиції та технологічний розвиток. Китай, при цьому, може задовольнити й безпекові пробіли деяких держав.

При цьому, віддалення Центральної Азії від Росії та загалом радянської спадщини має також і світоглядний акцент. У тому ж Казахстані зараз відбувається певна демократизація. Звісно, в порівнянні з розвиненими демократіями це лише початок, однак на фоні диктаторського минулого часів Назарбаєва, країна вже має суттєвий прогрес, який позитивно оцінюють в Європі.

Однак повна демократизація Центральної Азії навряд чи вдасться, як і відокремлення усього регіону від впливу Китаю, як це пропонує Європа. Деякі з лідерів цих країн можуть перейти до такої собі "білоруської моделі 2010-х років", тобто відшукати баланс між європейською демократією з одного боку та китайською авторитарною системою з іншого.

Політичне тяжіння до тієї чи іншої моделі може суттєво відрізнятися. При цьому, це навряд чи завадить отримувати бенефіти від співпраці з обома сторонами.