Голову вбитої людини несли господарю: чи дійсно самураї були воїнами честі

Робили це саме після того, як вже розпороли живіт. В ідеалі – ще й власною кров'ю. Детальніше про відважних самураїв – у програмі "Боги війни" на 24 каналі.

Зверніть увагу Секрети успіху монголів: що допомогло Чингісхану захопити пів світу

Конституція японських воїнів бушідо і найдраматичніша її частина – акт самогубства сеппуку – сформували стійку думку, що самураї були не просто геніальними воїнами, одними з найкращих в історії, а ще й надзвичайно моральними, чесними людьми. Якщо з першим твердженням посперечатися складно, то от порядність самураїв дещо переоцінена.

Самурай вбиває себе ножем / Фото скриншот з відео

Кодекс бушідо

Бушідо – в перекладі з японської "шлях воїна". Це настанови для самураїв, як не звернути з дороги гідності. Якщо лаконічно, суть у тому, що життя – то не більше, ніж випробування перед головною подією – смертю. Тож самураї мали би боятися не смерті, а грішного нечесного існування. Кодекс давав сенс життя, але міг його забрати. Звучить круто, як і чимало інших законів. Проблема з втіленням в реальність.

Кожен самурай мусів досконало знати і дотримуватися кодексу бушідо. Правила доволі жорсткі. Одне з найбільших порушень – непокора. Японці дуже ретельно ставилися до субординації. Тож воїн мав без зайвих балачок виконувати усе, що наказував йому господар: вищий за рангом самурай чи тим паче головний годувальник – багатий і могутній феодал.

Самураї були змушені дотримуватись кодексу / Фото скриншот з відео

Самурай – в перекладі означає слуга. Ця каста розвинулася із дітей дрібних аристократів, урядовників чи заможних селян. Усі вони на початках служили комусь багатшому і впливовішому, складаючи такі собі приватні армії. Тож одні з найкращих воїнів свого часу, зі смертельною зброєю в руках, мали смиренно виконувати усі накази та забаганки керівників. Бо якщо зірвешся, нападеш на шефа, навіть дуже набридливого, то звільненням не обійдеться. Доведеться робити сеппуку.

Самураї досягли визнання за 200 років

Самураї, як частина суспільства Японії, остаточно закріпилися у Х столітті. І вже років за 200 вони проторували собі кар'єрний шлях. Самі перетворилися у місцеву еліту. Вибудовувався ланцюжок: дрібний самурай служить багатшому, той ще багатшому і так далі аж до головного самурая Сьоґуна, який звітує тільки імператору.

У XVII столітті самураї узагалі стали домінуючим класом у Японії.

Дійшло до того, що самурай міг просто так на вулиці вбити представника іншого класу – селянина чи ремісника, не пояснюючи причин. Подивився косо на самурая – залишився без голови.

Як жили самураї

Верхівка класу воїнів жила у достатку: мала власну землю, маєтки, прислугу і відповідно кілька сотень самураїв нижчого рангу. Хто-небудь з вулиці увірватися у цю вже сформовану касту обраних не міг. Самураї стали елітою. Мечі в руки давали лише обраним, знаті. Будували цілі династії, усі нюанси і правила передавали від батька до сина. Родинні зв'язки для них були дуже важливі.

До слова. Дружини самураїв зі зброєю також вправлялися, аби захистити дім, поки чоловік рубав ворогів.

Простих смертних, селян брали хіба у великі воєнні походи. Коли вмілих воїнів вже дуже бракувало. Їх в дорозі навчали основи бою. Саме війна була чи не єдиною можливістю вирватися зі злиднів для селян. А самураї могли довести свою відданість і важливість господарю – тримати ще більше земель та коштів. Під час битв, особливо великих, ставки зростали. Не дивно, що саме тоді самураї найчастіше і порушували кодекс.

Сумараї приносили господарю голови вбитих людей

У мирний час шлях воїна вимагав від хлопців з мечами в руках бути вірним, чесним та покірним. Коли ж тривала кривава бійня, список вимог збільшувався. Вбивати ворога рекомендували одним точним і сильним ударом, аби бідолаха помирав без мук. Цей рух тренували дуже старанно. День за днем розтинали бамбук. Помах меча мав відбуватися під конкретним кутом. Далі, коли жертва сконала, зазвичай переможець схилявся над нею і старанно відпилював голову.

Головний самурай отримував голови вбитих, як знак поваги / Фото скриншот з відео

Цей доволі моторошний ритуал мав цілком прозаїчну ціль: після бою воїни приносили своєму господарю всі стяті голови, аби наочно продемонструвати власну крутість. Мовляв, дивіться, який я сильний, відважний і за вас ворогів рубав. Просили дати трохи землі і кілька мішків рису.

Водночас кодекс бушідо вимагав від самурая відправити голову вбитого його родині і навіть написати їм листа. Щось на кшталт: "нічого особистого – просто бізнес".

Тут або ти, або тебе. Головне – повернутися додому живим. Тому кодекс бушідо доволі лояльно ставиться до всіляких хитрощів на полі бою. Як то, скажімо, кинути піском в очі, прикинутися мертвим чи вдарити туди, куди бити ніби і не личить. У бою кожен воїн міг покладатися лише на себе, тож левову частину вільного часу вони не відпочивали на лаврах, а відточували майстерність.

Самураї вдавались до шахрайств у війнах

В усій красі свої таланти самураї показували у великих війнах. Йдеться здебільшого про міжусобні конфлікти, адже значну частину своєї історії Японія була ізольованою від решти світу. Тому війни були через те, що стикались чолом до чола якісь 2 могутні багатії і мірялися розміром та потужністю своїх армій.

Воїнів ставало все більше / Фото скриншот з відео

Цей спекотний період розпочався у XVI столітті. Тоді воїнами не перебирали. До лав залюбки почали гребти селян. Їх було дуже легко відрізнити від статусних самураїв. Амуніція хліборобів набагато скромніша. Селяни в дорозі до поля бою ледь не голодували. Самурай же, звісно, їв смачно. По суті, вони просто були прислугою, зброєносцями свого наставника. Той натомість навчав їх усіх тонкощів війни – як вже досвідчений офісний працівник бере під крило молодих зелених стажерів.

Варто відзначити, що серед самураїв було дуже багато кар'єристів. Людей, які готові дертися кар'єрною драбиною по головах. Описують чимало випадків, коли ніби статусні самураї відтинали голови своїм підопічним, приносили шефу і хвалилися, що вбили якогось знаного боса з фірми-суперника. Яке не яке упізнання, звісно, відбувалося, але шанси, що господар повірить і щедро віддячить були високими.

Ще траплялося інше шахрайство. Після бійні воїни без зайвих мук сумління збирали голови, хто яку встиг. Аби потім видати за власні трофеї. Якщо раптом маєш стільки голів, що вже й складати ніде, то дозволялося відрізати і привозити лише ніс. Точніше, не тільки ніс, а ще вуса. Щоб раптом за трофеї не видавали жінок та дітей. Такі випадки також бували.

Тож навіть всередині союзного війська атмосфера була зовсім не дружньою. Найвідданіших і найнадійніших самураїв головний бос селив біля власного шатра. Радився з ними про план на бій. Кожен самурай мріяв пробитися туди, ближче до керівництва, аби десь при нагоді підкреслити шефові свою важливість. Як буде можливість, то і попросити чогось.

До теми Хрестові походи: хто і навіщо організовував криваві мандрівки світом

Наметове військове містечко могло простягатися на кілометри. На околицях панували содом і гоммора. Там, як і в будь-якому пристойному війську тих часів, грали на гроші, розгулювали повії (обох статей) і регулярно траплялися крадіжки. Брати по зброї не цуралися цупити ту саму зброю одне в одного. А якщо коштовний меч господаря якийсь самурай загубив – його точно зарубували, навіть сеппуку зробити не дозволяли.

Каста ронінів: хто вони

Самураї – теж люди. Встояти перед всілякими спокусами їм вдавалося далеко не завжди. Звідси, до слова, і каста ронінів – самураїв відступників, оспіваних Голлівудом у популярній стрічці із Кіану Рівзом. Там вигадок, звісно, більше ніж фактів, але суть поняття ронін таки передали – це самурай без господаря.

Принципи бушідо насправді такого не допускають, адже вся суть самурая в служінні. Та на практиці ніхто не змушував вчиняти самогубство кілька десятків воїнів, чий господар помер з тих чи інших причин, хоч за принципами бушідо усе б мало бути саме так. В реальності ж самураї часто опинялися без начальства з тих чи інших причин і, здебільшого, ставали найманцями. Хоча інколи й зовсім міняли професію.

Хай там що, самураї стали центром виняткової культури, яка є справжнім символом, гордістю цілої нації. Бо самураї, без перебільшення, геніальні воїни з унікальною філософією бою. Щоправда, аж до XVI століття їм не доводилося брати участь у масштабних зіткненнях. Частіше конфлікти вирішували по-чоловічому: сам на сам. Тож в таких сутичках самураї були, ймовірно, найвправнішими на планеті.

Які секрети у боях використовували самураї

Японські воїни тренувалися дуже багато. Головне – рефлекси. Довіритися власним відчуттям і не боятися, адже страх лише заважатиме. Бушідо навчає самураїв бути холоднокровним навіть перед лицем смерті, та є в цьому кодексі і практичні поради. До прикладу, використовувати свої фізичні переваги. Вищий боєць повинен спиратися на довжину своїх рук. А той, хто ростом не вдався, старався взяти рухливістю. Якщо воїн на полі бою зустрівся з вершником, то слід спершу атакувати коня, аби ворог втратив перевагу, в ідеалі – впав. І вже тоді атакувати його.

Нерівні поєдинки – вершник проти піхотинця – почали траплятися якраз уже з XVI століття. Це спекотний, конфліктний період в історії Японії. Багаті аристократи геть подуріли – почали воювати між собою. У самураїв з'явилося багато роботи. Довелося перекваліфіковуватися і опановувати масштабні бої. На відміну від європейських армій, в Японії не було чітких поділів на батальйони чи полки. Все залежало від стратегічних вподобань кожного конкретного полководця.

► Лучники

Хтось робив ставку на рухливих лучників. Інші – на першу в регіоні вогнепальну зброю Аркебузу. В Азію її привезли португальці. Це, звісно, спричинило фурор і справжній прорив, але на полі битви аркебуза була не те щоб аж дуже ефективною. Бо поки вистрелиш, перезарядиш, знову вистрелиш, то уже накриє не одна хмара стріл. Тож на початках рушниці були, скоріше, залякуванням, демонстрацією фінансових можливостей.

Як виглядали самураї / Фото скриншот з відео

► Піхотинці

Окрім, лучників, вершників і аркебузців, японці активно використовували піхотинців зі списами руках. Їх лави формували з найбідніших і найслабших воїнів – селян. Одним словом, кого не шкода. Піхотинців кидали у бій першими. Під звуки барабанів ті летіли на ворога. Їхнє завдання – розхитати оборонні редути. Пробитися трохи вглиб струнких побудов опонента. Сформувати там дірки. За всім цим пильно стежили самураї – ті, що на конях. Вони вишуковували слабкі місця ворога і вступали у бій. І лише потім на найцікавіше підтягувалася елітна піхота самураїв.

Зверніть увагу Хто такі вікінги насправді: як вони підкорювали світ і відкривали Америку

Бої тривали дуже довго, інколи навіть днями. Ще й розтягувалися на кілометри. Тож десь вдалині сам на сам могли зустрітися ворожий самурай і простий селянин. Це був шанс для простака вирватися з бідності. Якщо він якимось чином все ж вбивав статусного ворога. І зміг донести до головного боса докази свого подвигу, то цілком міг претендувати на якусь земельну ділянку та власних слуг. Хоча, звісно, переважну більшість таких поєдинків вигравав фаворит. Досвідчені самураї не просто були вправнішими. Вони ще й мали набагато кращу амуніцію та зброю.

Та навіть попри соціальну несправедливість і кар'єризм, який панував у лавах війська, самураї стали справжньою культурною спадщиною Японії. А їхній кодекс честі бушідо й досі надихає чималу кількість людей. Це не дивно, адже самураї майже тисячу років залишалися головними воїнами доволі спекотного регіону. Хлопці з легендарними мечами катанами у руках були справжніми богами війни. Ба більше, якщо говорити про поєдинок сам на сам, самураї, ймовірно, найвправніші воїни в історії людства. Детальніше про це – у наступній частині програми.