Для ЛГБТ ціннісний центр – людина, для ультраправих – нація

Нещодавно Центр Разумкова заміряв градус відрази до різних соціальних груп. Респондентам було запропоновано відповісти на питання, з ким би вони не хотіли жити поруч за жодних обставин. Серед найбільш неприємних сусідів були названі наркомани (94%), алкоголіки (81,5%) та… гомосексуалісти (66,5%). І якщо дискомфорт від присутності наркоманів та алкоголіків зрозуміти можна, то превалююча неприязнь до одностатевих пар тяжко піддається осмисленню.

Рівень гомофобії в Україні навіть трохи вищий за відповідний показник у Росії (66,2%), майже вдвічі – ніж у Польщі (39,6%), втричі вищий, ніж в Німеччині (22,4%) і без малого вдесятеро вищий, ніж у Нідерландах (6,9%). Але й це ще не все. Згідно із тим таки опитуванням, 65% українців не довіряють людям іншої віри, а 62% – людям іншої національності. А ще 12,1% не хотіли б жити поруч з представниками іншої раси. І це насправді доволі страшні цифри. Бо двоє з трьох українців є гомофобами, а кожен восьмий – расистом.

Рівень гомофобії в Україні навіть вищий за відповідний показник у Росії

На цьому мантру про мудрість українського народу можна вважати такою, що безнадійно відстала від життя. Особливо, коли нетерпимість схильні проявляти всі верстви населення – і пересічні, і непересічні. Тобто й ті випадкові респонденти, котрі трапились під руку інтерв'юерам Центру Разумкова, і представники влади всіх можливих калібрів. Так, районними та обласними радами України котиться нині хвиля засудження ЛГБТ – саме у такий спосіб в "стародавні" часи всі колективно засуджували американський імперіалізм, гонитву озброєнь або будь-що інше, на що вказував керівний перст партії.

Тепер партій, на щастя, багато (бодай тут Україна сповідує розмаїття), але методички у них, схоже, спільні. Вже котре доводиться читати про намагання повернути кримінальну відповідальність за одностатеві відносини (цього разу ініціатива походить від "опоблоківця" Вілкула). Але, мабуть, вперше посадовець рівня Олександра Турчинова, секретаря РНБО, відходить від кола основних обов'язків, аби викласти у вигляді блогу свої непримиренні погляди на ЛГБТ. Його спіч навіть вмотивовує правозахисників звернутися до прем’єра Володимира Гройсмана – з проханням дещо остудити полумяне завзяття колеги.

На тлі цього всього сайт 24 каналу вирішив поспілкуватися із Таєю Герасимовою, правозахисницею і журналісткою, редакторкою ресурсу update.com.ua. Раніше в інтерв'ю Інтернет-виданню "Главком" Тая розповідала про себе наступне:

Усвідомлення своєї орієнтації прийшло відносно пізно. Десь під кінець університету, 20-річною я закохалася в дівчину. Доти в мене була достатня кількість хлопців, тому я себе позиціоную як бісексуалку. Я це сприйняла досить просто, хоча, знаю, що багато людей проходять дуже складний процес усвідомлення. Через кілька років після того, як зрозуміла, що я – бісексуалка, сказала про це матері. Камінг-аут пройшов досить легко.

Та перш, ніж перейти до особистих моментів, ми говоримо з Таєю Герасимовою про речі загального порядку. Зокрема, й про останні тенденції в заявах публічних людей.

Українські політики перед виборами сідлають кількох бойових слонів і мчать ними в бій. У когось це – мова та відновлення без'ядерного статусу, у когось – загравання з Росією. Є й спільні "слони": скасування депутатської недоторканності, а також тарифи, пенсії, податки – словом, соціальний пакет. Проте цього року спостерігається щось небувале: і влада в особі того ж Турчинова, і опозиція в особі Вілкула об'єдналися довкола поганьблення ЛГБТ та відстоювання "традиційних цінностей". Перефразовуючи слоган Nokia, можна сказати, що ЛГБТ connecting people. Але чому зараз?

Тому що на всі перераховані теми вже поговорили. Та й не секрет, що чим складніша економічна та соціальна ситуація, тим більше вкидається реакційних тем, на які влада намагається перенаправити увагу. Їй потрібна група людей, на якій можна сфокусувати ненависть. ЛГБТ до цього добре надається. Починається все з гендеру, який заперечує Рада церков, на цьому етапі підключається Турчинов, потім перекидається місток до ЛГБТ, і тема починає розкручуватися. Паралельно вкидається "попса" у вигляді "традиційних цінностей" – що це таке, ніхто не знає, але звучить заманливо – і виборча кампанія вже будується на високій моралі політиків.

Я розумію політтехнологів, котрі вишукують ворога, на якого можна або звалити всі провали (кодове слово "папєрєднікі"), або використати як екран, котрий затуляє власну ницість. Але в нас вже є зовнішній ворог, то для чого шукати внутрішнього?

Про це треба запитувати політтехнологів, але я б сказала, що це доволі зручно. Така риторика себе виправдовує. Вийшло нове соцопитування щодо ставлення українців до різних груп, зокрема, й до ЛГБТ. Респондентів запитували, в якій якості вони готові прийняти представників ЛГБТ – як туристів, сусідів, друзів, членів сім’ї... Так от, тих, хто готовий бачити ЛГБТ в своїй родині, лише один процент (туристів згодні приймати щось біля 30%).

Репрезентативна вибірка була широка – опитування проводили не лише в Києві, а по всій Україні, тож ставлення людей до ЛГБТ проілюстровано доволі об'ємно. Живеться нам складно, тож добре, коли є ті, на кого не лише можна виплеснути негатив, але ще й звинуватити у тому, що все так погано.

Нетолерантність до секс-меншин властива як греко-католицькому Заходу, так і православному Сходу. На фото – ще довоєнний Луганськ. Літо 2013 року

Можна сказати, що рівень агресії в соціумі підвищився?

Дивлячись, як його вимірювати. За поліційними зведеннями можна робити одну вибірку. Якщо говорити про те, як поводять себе протягом останнього року ультраправі, то можна констатувати, що їхня активність посилилася, й вони намагаються будь-які правозахисні івенти витіснити із загального простору. Якщо раніше можна було провести дискусію чи лекцію поза їхньою увагою, то зараз вони блокують та атакують. І у Києві, і в регіонах.

Фактично жоден захід не минає без їхніх нападів. При цьому до превентивних кроків поліція не вдається – на недавньому марші, присвяченому пам'яті трансгендерних людей, поліція визнала, що не спроможна убезпечити його учасників.

Якщо це може слугувати втіхою, то хвиля нетерпимості накриває не лише геїв та лесбійок. В нашому соціумі здебільшого всі дратують всіх: дратують старі, які займають черги в банку, щоб сплатити комуналку, бо вони – уповільнені та нерозумні, не здатні освоїти Інтернет-банкінг; дратують діти, бо вони надто рухливі та галасливі. Ті, хто купує в метро жетони, дико бісять тих, хто має картки – і навіть через це в соцмережах здіймається хайп...

Тут знов таки важить соціальна складова. Як можна думати про високі стандарти взаємин, якщо доводиться не жити, а виживати? Коли ми – в стані постійного стресу та втоми, то, безумовно, стаємо злішими. І це властиво всім – якщо день на роботі був важкий та невдалий, то, прийшовши додому, ми кричимо на своїх близьких людей. Те саме й на рівні соціуму. Це – з одного боку. А з іншого – повертаючись до ЛГБТ – є потреба у превентивних заходах: і суто поліційних, і правозахисних, але не точкових, а таких, котрі є частиною узгодженої державної політики. Оскільки цього всього нема, суспільство вибухає некерованим гнівом. Коли ми дивилися результати опитування, про які я казала, то зрозуміли, що українці, на жаль, – проти всього: і проти Хелоуїна, і проти гендеру, і проти одних маршів, і проти інших…

До речі, про ультраправих. Минулоріч наше видання спілкувалося з Зоряном Кісєм, який розповів, що його спроби порозумітися, наприклад, з Артемом Скоропадським з "Правого сектору", завершилися фіаско. У вас – ті ж успіхи, чи то пак неуспіхи?

Якщо казати про хлопців, які нами "цікавляться", то це – С14, "Катехон", "Традиція і порядок", словом, бойові вуличні одиниці – то з ними особливо й нема про що спілкуватися. Десь у середині року була дискусія між представниками ультраправих та правозахисниками.

Ультраправі обіцяли нікого не бити, казали, що хочуть дискусії, але на виході кількох людей упіймали. А з іншого боку – справа не в побитті, а в тому, що у нас із ними – цілковито інакші базиси, на яких ми будуємо світогляд. Для нас ціннісний центр – це людина, а в їхній риториці головний пріоритет – це спільнота, цінність нації тощо. Це різні позиції, між якими вкрай тяжко або й неможливо знайти компроміс. Ми стверджуємо, що кожен індивід, якими б особливостями він не вирізнявся, має значення, а вони кажуть, що про людину слід забути й працювати на благо нації. Але таке в історії вже було.

Щороку ЛГБТ-спільнота проводить прайди, головний посил яких – заклик до діалогу

Добре, облишмо радикалів і зайдемо з іншого боку. Знов пошлюся на представника ЛГБТ-спільноти – цього разу на Святослава Шеремета, котрий був присутній у Верховній Раді на тематичних слуханнях і виніс звідти доволі позитивні враження. То що, істеблішмент зайнятий не тільки виборами, але й бодай інколи згадує про права людини?

Святослава я знаю давно, і навіть коли його били, він казав: "У нас все ок. Це – к добру". Така вже в нього політика – він любить просувати оптимістичні меседжі. В мене дещо інший погляд, і я не вважаю, що зміни йдуть тими темпами, котрі мають бути характерні для держави, орієнтованої на Європу. Україні видали деякі преференції авансом – зокрема, той таки безвіз – в розрахунку на те, що державна політика буде в тому числі скерована й на інклюзивність та зниження градусу агресії. В цьому контексті не бачу, щоб 2018-й був кращим за 2017-й – якраз навпаки: відбувся відкат назад до "традиційних цінностей", ультраправого насилля та відповідної риторики, озвучуваної, зокрема, й подружжям Турчинових.

У розвиток теми про співпрацю з урядовцями. Чи доводилося вам контактувати з Катериною Левченко, кабмінівською Уповноваженою з гендерної політики, яку, до речі, тернопільська райрада (sic!) вимагає звільнити за ущемлення прав – далі цитата – "нормальних сімей"?

Так, я Катерину знаю тривалий час – ще відтоді, як вона заявила про себе як керівниця правозахисної організації "Ла-Страда". Перетиналися з нею неодноразово…

Її офіс працює над пакетом тих чи інших законодавчих ініціатив, які могли б полегшити життя ЛГБТ-спільноті? Чи – скажімо ширше – ініціатив, які в принципі сприяли б соціальному порозумінню?

Мені складно на це відповісти. Місія Левченко – передусім моніторити та фіксувати порушення прав людини. А оскільки в гендерній сфері у нас достатньо багато порушень (це і перегляд списку "жіночих" та "нежіночих" професій, і редагування підручників з традіціоналістськими штампами – власне, переважна більшість соціальних проблем в Україні може бути розглянута крізь гендерну призму), то й роботи в Уповноваженої більше ніж достатньо. Її завдання – швидке реагування, і не лише на проблеми ЛГБТ…

До речі, якщо ви знаєте, в України є "Національна стратегія у сфері прав людини на період до 2020 року", і в рамках неї Рада мала б розглянути законопроект щодо шлюбного партнерства, але якщо спочатку дедлайном було визначено 2017 рік, то зараз розгляд подібних змін відкладено на невизначений час.

Біг-борд толерантності у Кривому Розі. Таке унаочнення проблеми – велика рідкість

Певна річ, перед виборами ніхто не займатиметься партнерством. Але пасажем про "Національну стратегію" ви нагадали мені про фактичний провал Україною імплементації Стамбульської конвенції. Як виправити ситуацію – неясно, тим паче, що парламенту зараз також "не до цього". Та, можливо, ви знаєте, якою була реакція на цей провал з боку міжнародних партнерів?

Передусім вони розуміють, що Верховною Радою ухвалено не той закон, який мав би бути (мова про законопроект №5294 "Про запобігання та протидію домашньому насильству" – Прим. авт.). Розуміють, що відбувся відхід від Стамбульської конвенції, котра є своєрідною методичкою з цілком зрозумілими інструкціями для всіх – що робити, аби захистити людину від насильства. Там же все виписано – з чіткими критеріями того, як все має бути в цивілізованому соціумі, але чого, на жаль, немає у нас. Бо у нас в стані моральної паніки прийнято якийсь ерзац.

Далі буде...

Читайте також: Як реагувати батькам, якщо дитина гомосексуал: поради психолога