Війна без кінця: як Трамп потрапив у політичну пастку та чому США відновили удари по Ірану

28 лютого 2026 року Ізраїль та США розпочали повномасштабну війну проти Ірану: масовані ракетні та дронові удари по ключових військових та ядерних об'єктах іранського режиму. У перший день операції Ізраїль ліквідував верховного лідера країни Алі Хаменеї. Метою війни, за словами Дональда Трампа, було знищення ракетних спроможностей Тегерану, зокрема пускових установок, шахт та майданчиків для їх запуску; унеможливлення створення Іраном ядерної зброї та навіть зміна режиму. З часом (з усвідомленням того, що деякі цілі стали недосяжними, а режим далі при владі) цілі війни почали змінюватися.

Іран почав бити по державах Близького Сходу: під прицілом опинилися Бахрейн, Ізраїль, Ірак, Йорданія, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія та Сирія. Були спроби атакувати Азербайджан, Кіпр і Туреччину. На додачу Тегеран перекрив Ормузьку протоку – це не було надто складно. Всього декілька ударів по цивільних танкерах, і трафік протоки різко впав, а ціни на світову нафту злетіли. Іранська відповідь "поставила на коліна" світові енергетичні ринки.

Після цього до цілей США додалася ще одна мета – розблокувати Ормузьку протоку, яка була відкрита до початку війни проти Ірану. З квітня США та Іран погодилися на припинення вогню і навіть спробували домовитися "по-серйозному”. 18 червня США та Іран, за посередництва Пакистану, наблизилися до укладення ширшої мирної угоди – був підписаний меморандум про взаєморозуміння, який фактично припиняв усі бойові дії та блокади з обох сторін, передбачав замороження ядерної програми в обмін на зняття санкцій та відкриття Ормузької протоки. У липні Іран оголосив про вихід з угоди після серії обопільних ударів. Припинення вогню більше не діє, а надії Трампа на укладання швидкої  вигідної угоди зникли.

24 Канал проаналізував причини нової ескалації війни та розповідає, в якій політичній ситуації опинився президент Трамп і чи може він вийти із неї переможцем. У цьому нам допомогли:

Сер Руперт Ентоні Сміт – генерал британської армії у відставці, колишній заступник Верховного головнокомандувача об'єднаних сил НАТО в Європі та екскомандувач миротворчих сил ООН (UNPROFOR) у Боснії і Герцеговині. Учасник війн у Перській затоці, Косові, Боснії та Герцеговині. Командував британськими військами під час заворушень у Північній Ірландії (The Troubles).

Скотт Лукас – професор міжнародної політики з Клінтонського інституту Університетського коледжу Дубліна.

Як Іран поставив Трампа на шпагат

Президент Дональд Трамп, коли в лютому 2026 року віддав наказ розпочати війну проти Ірану, явно сподівався на швидкий та класний успіх. Чому?

Викрадення Ніколаса Мадуро у Венесуелі та запевнення ізраїльського союзника Нетаньягу  про легку прогулянку та "Тегеран за три дні" вочевидь підживили авантюризм американського президента. Трамп подумав, що, маючи важелі військового впливу, може робити значно більше.

Звісно, у Венесуелі не відбулася зміна режиму, але та операція була досить успішною, адже США не зазнали втрат, змогли затримати Мадуро і тепер мають змогу контролювати значну частку ресурсів країни. Марко Рубіо, який вже займає 2 ключові посади одночасно: держсекретаря та радника з нацбезпеки Трампа, відтепер і став неформальним куратором Венесуели. Рубіо взяв під повний контроль фінанси країни, розподіл природних ресурсів та функціонування уряду Венесуели. Фактично Рубіо став намісником Трампа у Венесуелі.

У ситуації з Іраном все вийшло інакше. Команда Трампа сподівалася повністю повалити іранський режим та сприяти зміні влади. Ось чому Трамп погодився на ліквідацію Алі Хаменеї. Разом з тим, іранський режим та його автократична машина виявилися сильнішими, ніж багато хто думав. Попри масовані удари США, повне домінування американських повітряних сил над іранським небом та безумовну перевагу у військових спроможностях – іранський режим вистояв.

Ба більше, Тегеран відкрив для себе карту, яку раніше не використовував – це Ормузька протока. Надзвичайно потужні та великі американські Збройні сили виявилися безсилими перед маленькими човнами, катерами та морськими дронами, які загрожують вільному судноплавству в регіоні. А декілька ударів по нафтових танкерах повністю паралізували весь трафік протоки.

І за підсумками першого етапу іранською авантюри виникає резонне питання – а чи був у США взагалі план. Тобто, не наспіх виголошена ілюзія, а реальна стратегія та запасні варіанти на випадок, якщо щось піде не так? Вочевидь ні. Такий план був лише у Нетаньягу. Але полягав він не в перемозі над Іраном, а в тому, що втягнути США у війну з аятолами.

Президент Трамп опинився у політичній пастці – з одного боку, він не може перемогти у цій війні (хоч і оголошував вікторії з пів сотні разів) або принаймні розблокувати Ормуз без введення наземних сил. З іншого боку, навіть якби він пішов на це, наземна війна у стилі Афганістану чи Іраку (а, можливо, навіть В'єтнаму) стала б серйозним ударом по його рейтингу, адже війна проти Ірану є вкрай непопулярною серед американців.

Дорогі та тривалі кампанії США в Афганістані та Іраку повністю змінили суспільну думку щодо участі країни у воєнних конфліктах – тепер це дуже непопулярна річ, адже американці втомилися від нескінченних війн за кордоном (які у будь-якому випадку супроводжуються втратами). До того ж Трамп не може домовитися з Іраном про угоду на таких умовах, які хотів би бачити – а це повне згортання іранської ядерної програми та вільний рух суден через протоку.

Відтепер іранський режим, який вважає сам факт свого виживання перемогою, сам займає жорстку позицію та викручує наївним американцям руки. Тегеран планує стягувати плату за рух суден через протоку, а це не на жарт "драконить” президента Трампа, адже в такому разі американці почнуть ставити незручні питання: чи вартувала ця війна ось таких результатів? Трамп не може дозволити собі відверту політичну поразку напередодні виборів до Конгресу, які відбудуться вже 3 листопада (а обиратимуть представників до обох палат Конгресу). 

США готові бити по іранській інфраструктурі, аби схилити режим до поступок на переговорах. Це потрібно Трампу для того, аби домогтися такої угоди із Тегераном, яку він міг би продати американському народу. Йому потрібна перемога, а не незрозумілий статус-кво. Професор Скотт Лукас зазначає, що представники команди Трампа фактично йдуть у ва-банк, адже вікно можливостей з наближенням листопадових виборів до Конгресу може закритися.

Професор Лукас впевнений, що війна проти Ірану б'є по політичному рейтингу республіканців та самого Трампа напередодні виборів до Конгресу.

Збройні сили США дійсно провели та досі проводять успішну повітряну кампанію проти Ірану, користуючись привілеєм домінування в повітрі. Тривають удари по об"єктах спостереження, логістиці, підземних сховищах зброї та морських силах. Центральне командування США повідомляє, що понад 50 тисяч американських військовослужбовців залучені до бойових дій проти Ірану.

Разом з тим, попри інтенсивну кампанію, США не змогли повністю вивести Іран з гри. Американські розвідувальні служби повідомили The NYT, що Тегеран зберіг значну частину свого ракетного потенціалу, зокрема, близько 70% мобільних пускових установок та приблизно 70% свого довоєнного ракетного арсеналу, включно з балістичними та крилатими ракетами. Ситуація з дронами, які стали надважливим фактором сучасної війни, ще складніша.

Щодо ядерної програми, так само, – провал. Високозбагачений уран, з якого можна виготовити ядерну бомбу, досі в руках режиму, і знищити чи забрати його не так і просто, щоб про це не говорив очільник ізраїльського уряду Нетаньягу.

Раніше провідний ізраїльський політик закликав США просто забрати цей уран, але не уточнив, чи Збройні сили Ізраїлю брали б участь у такій ризикованій операції. Ця заява завірусилася та викликала невдоволення з боку американської спільноти, яка не підтримує участь США у війні та їх лідерську роль на вигідних для Ізраїлю умовах.

Сер Руперт Ентоні Сміт зазначає, що військовий успіх не завжди може призводити до політичної перемоги, і саме зараз це відбувається у війні США проти Ірану.

Трамп та союзники

Особисто для Трампа війна проти Ірану стала розчаруванням у союзниках. Він сподівався, що ті влізуть у війну після першого телефонного дзвінка з Білого дому, поставивши просто перед фактом.

Ще у березні 2026-го президент США закликав Китай, Францію, Японію, Південну Корею, Велику Британію та інші країни направити свої військово-морські сили до регіону для відкриття Ормузької протоки, що точно втягнуло б ці країни у війну проти Ірану.

Цікаво, що Трамп навіть не консультувався із союзниками заздалегідь і не попереджав їх про плани війни проти Ірану. А так завжди було узвичаєно робити у тих випадках, коли є потреба у допомозі з боку союзників. Хоча після звинувачень і територіальних зазіхань Трампа на Канаду та Гренландію, чи хтось взяв би слухавку й брав би участь у таких розмовах? Невідомо, але принаймні союзники взяли б участь у консультаціях. Але їх тоді ніхто не вважав за потрібне інформувати про свої плани.

При цьому пізніше Трамп неодноразово говорив, що союзники мали та були зобов"язані вступити у війну проти Ірану на його боці та максимально сприяти кампанії. Адже, на думку Трампа, саме для цього і було створено НАТО, і саме для цього США витрачають кошти на цей союз. 

Генерал Сміт наголошує, що союзники по НАТО не були зобов'язані вступати у війну США та Ізраїлю проти Ірану, адже підставою для активації 5-ї статті договору – це досить складно назвати.

Щодо держав Перської затоки – тут ситуація є іншою. Після початку війни США проти Ірану тегеранський режим вирішив бити по найболючішому місці – багатих арабських країнах, які є ключовими партнерами Америки в регіоні.

 Так Іран хотів посилити тиск на самого Трампа та зробити все, аби ці країни почали телефонувати до Білого дому та вимагати припинення вогню або обіцяного захисту, за який заплатили інвестиціями та подарунковими літаками. 

Деякі арабські держави почали навпаки закликати Трампа "добивати" Іран та доводити справу до кінця. При цьому самі не поспішали лізти на ті "галери". Таку позицію зайняла Саудівська Аравія. Не пристали на заклики Трампа й курди. Бо нема дурних виходити на бій проти іранського війська на його ж території.

З часом позиція арабських країн знову змінилася – США вже завдали значної шкоди  військовим спроможностям Ірану, і через тиск на світову економіку та прямі фінансові втрати Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар та інші держави почали тиснути на Трампа з вимогою укласти угоду.

Сьогодні їхня позиція та сама – у США та у нас є право на самооборону, але врешті-решт потрібно домовлятися із режимом аятол (точніше – Корпусу вартових ісламської революції, КВІР), зокрема для відкриття Ормузької протоки, через яку проходить й нафта держав Перської затоки. І якомога швидше повертатися до business as usual.

Ціни на нафту на тлі загострення навколо Ірану знову повзуть вгору:

Але це не дуже виходить, коли нафта знову стає понад 90 доларів за барель, а Іран може лише кількома дронами знову все заблокувати й кинути цілий регіон у хаос.

Чи є світло у кінці тунелю

США та Іран продовжують обмін ударами. Припинення вогню фактично не діє вже понад тиждень, а навіть меморандум про взаєморозуміння, який був раніше підписаний сторонами, можна просто викинути у смітник. КВІР вважає себе ошуканим, оскільки американці не виконали нічого з того, що обіцяли в червні, а тому вважають, що в них розв'язані руки. Ба більше, їм подобається тримати весь регіон у жаху і так просто відмовлятися від своєї "суперзброї" Тегеран точно не збирається відмовлятись. 

Трамп потрапив у політичну пастку, яку сам створив. Він почав цю війну для зміни іранського режиму, унеможливлення отримання Іраном ядерної зброї та знищення ракетних спроможностей країни. Якщо з військового погляду деякі цілі частково були досягнуті, то по ядерній програмі, Ормузькій протоці та загалом по зміні режиму прогресу немає. Навпаки – все стало лише гірше, ніж було до того.

США не можуть повністю розблокувати Ормузьку протоку без введення наземних сил, але й не можуть собі дозволити таку операцію з політичного погляду через можливість великих втрат. Ця операція не гарантує успіху, а швидше – приречена на поразку. Бо Іран – це суцільні гори, КВІР та іранська армія – потужні, а головне – здатні діяти ізольовано. Ці люди не бояться вмирати, а тепер ще й переконалися, що все робили правильно. Тому ненависть до американців лише зростає. Натомість в американці зростають їхні страхи та побоювання.

Ідеальним рішення для США – скорочувати витрати. Тобто просто піти та залишити своїх арабських союзників сам на сам з Іраном. Будьте певні, ті домовляться. Бо гроші досі багато чого вирішують, а в іранців з цим проблема – їхню економіку знищено й навіть "берсерків" треба годувати.

Але Трамп не може просто піти (ми це бачили під час нагородження збірної Іспанії після перемоги в фіналі Мундіалю). 

Він не може погодитися на погані умови угоди, бо у такому разі війна точно не вартувала того. А оголошеної стільки разів перемоги не відбулося.

Іран, своєю чергою, відкрив для себе карту Ормузької протоки та відчув силу й можливість здійснення тиску на всю світову економіку та, зокрема , на американських партнерів у регіоні. І не тільки на союзників, а й на самих США – нове закриття протоки одразу підіймає ціни на нафту і, зокрема, пальне, яким заправляють свої автівки пересічні американці. Так, ціна бензину для американців виросла з майже 3 доларів за галон (до початку війни США проти Ірану) до 4 доларів наприкінці липня. А такі стрибки напередодні виборів – поганий знак для Республіканців.

Тегеран відчуває силу та не йде на поступки. Станом на сьогодні навряд є можливою навіть угода на зразок тієї, яку з Іраном уклав президент Обама у 2015 році (і яку Трамп нещадно критикував). Але навіть це не розв'яже проблему Ормузу. Іран прагне збирати абонплату із суден, які проходять через протоку.

До початку цієї війни таке не спадало на думку навіть найбільш божевільному іранському аятолі, але тепер все змінилося: баланс сил в регіоні та "розклад карт". Це виводить із себе Дональда Трампа, адже він хотів перемоги над Іраном, а не ситуацію вічної війни, яка склалася сьогодні, коли Іран фактично посилився у регіоні зі стратегічного погляду, адже відкрив для себе нові "важелі впливу". Натомість репутація США зазнала нищівного удару. Тепер Іран відкрито обіцяє вбити Трампа, а той лише складає плани на випадок, коли його не стане. Але тепер його погрози "знищити цілу цивілізацію" розцінюється в TACO-контексті (TACO – абревіатура відомого мережевого жарту, який можна перекласти як "Трамп завжди дає задню", – 24 Канал).

Разом з тим, всередині режиму не все так добре, як може нам здаватися. З моменту ліквідації Алі Хаменеї відбувся справжній розкол на групи впливу: Корпус вартових Ісламської революції та інші представники "жорсткої лінії” та певна група посадовців на чолі з президентом Ірану Масудом Пезешкіаном та міністром закордонних справ Ірану Аббасом Аракчі.

Перша група праворадикалів підтримує ескалацію війни проти США та продовження ударів по американських базах в регіоні. А друга, найбільшим рупором якої є Аббас Аракчі, схиляється до компромісу зі США та переговорного процесу (звісно, не на таких умовах, які хотів бачити Трамп, але все ж).

Отже, лише час покаже, яка група впливу візьме гору у країні. При цьому, все вказує на те, що в Ірані впевнені, що час грає на них. Тому для Трампа маємо дуже погані новини. На жаль, нічого доброго це не віщує Україні та Європі, адже це вичерпує американські запаси зброї, зміщує фокус уваги та підіймає ціни на світову нафту. Радіє, мабуть, тільки Нетаньягу, у нього якраз все за планом. Але й в нього на горизонті вибори наприкінці жовтня. Але так "далеко" і в його офісі, видно, не заглядають.