10 жовтня 732 – Битва при Пуатьє: як Карл Мартелл зупинив арабське завоювання Європи
Осінь 732 року видалася напрочуд холодною, але між містами Пуатьє та Тур, де зливалися річки Клен і В'єнна, повітря було просякнуте не наближенням зими, а напругою, що передує або великій катастрофі, або беззаперечному тріумфу. І недарма – бо якраз тоді з півдня, залишаючи за собою згарища та сплюндровані землі, сунула армія Омеядського халіфату.
Його сила вражала, а кордони на той час простягалися від долини Інду до Піренейського півострова. А назустріч крізь густі галльські ліси мовчки крокувало франкське ополчення під проводом майордома Карла. Зустріч цих сил увійде в історію як Битва при Пуатьє і рішуче змінить політичний ландшафт Європи, а ще й перетворить амбітного лідера франків на вічного героя Карла Мартела, "Молота". 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Чому ісламська кіннота рушила у серце Галлії?
У XIX столітті виник романтизований міф, нібито та битва була тільки релігійним зіткненням, яке "врятувало християнство". Насправді це була вкрай важлива подія раннього Середньовіччя, де боротьба за ресурси, владу та контроль над торговими шляхами сплелися та заважили куди більше, ніж теологічні розбіжності. Відтак стратегічне значення Битви при Пуатьє (або Битва при Турі) 10 жовтня 732 року неможливо переоцінити.
Щоб зрозуміти мотиви Абдур-Рахмана ібн Абдаллаха аль-Гафікі, валі (намісника) Аль-Андалуса, який командував військом вторгнення, необхідно поглянути на мапу Європи початку VIII століття. Піренейський півострів був майже повністю підкорений мусульманськими арміями – і наступним логічним кроком для розширення імперії та, що важливіше, для здобуття нових багатств, стала насичена ресурсами Аквітанія.
Це було незалежне герцогство, яким правив Ед Великий – досвідчений політик і воїн, який раніше, у 721 році, вже завдавав нищівної поразки арабам під Тулузою. Проте кампанія 732 року мала інший характер – Аль-Гафікі зібрав величезну армію, основу якої складала легка та важка берберська й арабська кіннота. Перетнувши західні Піренеї, араби блискавично розбили війська Еда Великого під Бордо.
Місто було розграбоване з такою жорстокістю, що, за словами тогочасних західноєвропейських літописців, "тільки Бог міг порахувати кількість убитих". Ед, втративши армію і гордість, був змушений благати про допомогу свого давнього ворога – Карла, фактичного правителя Франкської держави. І той погодився, але висунув жорстку умову – Аквітанія має остаточно визнати сюзеренітет франків. І от діставши згоду, Карл почав збирати військо.
Тим часом армія Омеядів, обтяжена величезною кількістю награбованого, повільно йшла на північ – бо головною метою було абатство Святого Мартіна у Турі, найсвятіше і найбагатше місце тогочасної Західної Європи. Що цікаво, попри масштабність своєї армії, Аль-Гафікі не планував завоювання Галлії цієї осені – це був радше великий рейд по здобич (раззія), заодно й розвідувальний, але – він несподівано перетворився на вирішальну битву.
Битва при Пуатьє – велике зіткнення франків і мусульманського світу: дивіться відео istoriyanakarti
Як піхота франків зламала непереможну армію Омеядів?
Карл виявив себе як геніальний тактик. Він не став чекати ворога на відкритій рівнині, де арабська кіннота мала б абсолютну перевагу, а перехопив армію Аль-Гафікі на лісистому пагорбі між Туром і Пуатьє. Дерева заважали кавалерії розігнатися, а височина давала франкам стратегічну перевагу. Саме тому впродовж 7 днів армії стояли одна навпроти одної, обмежуючись дрібними сутичками – Карл чекав, поки холод почне виснажувати воїнів півдня, а Аль-Гафікі вагався щодо атаки на невідомого супротивника.
Традиційно вважають, що вирішальний штурм розпочався 10 жовтня (хоча деякі сучасні історики припускають, що це могло статися ближче до кінця місяця) – Аль-Гафікі віддав наказ про масовану кавалерійську атаку. Те, що відбулося далі, стало шоком для омеядських полководців – франкська піхота, що складалася переважно з вільних землевласників, озброєних списами, мечами та сокирами, вишикувалася у щільну фалангу. Мозарабська хроніка описує це так: "Вони стояли нерухомо, як стіна, згуртовані, мов брила льоду, і сильними ударами своїх мечів разили арабів".
Хвиля за хвилею ісламська кіннота розбивалася об цей живий щит. Франки не ламали стрій, демонструючи неймовірну для того часу дисципліну. У розпал битви Карл застосував військову хитрість – він відправив загін розвідників у тил ворога, щоб ті імітували напад на табір Омеядів, де зберігали все награбоване в Аквітанії. Чутка про втрату багатств миттєво поширилася серед мусульманських воїнів, і частина кінноти зламала стрій та кинулася рятувати майно. І все б нічого, але для решти армії це скидалося на відступ.
Спроби Аль-Гафікі зупинити паніку виявилися марними. У хаосі бою його оточили й убили франки, а далі з настанням ночі битва вже й припинилася. Зранку Карл, побоюючись засідки, наказав своїм людям тримати стрій, але розвідники виявили, що табір Омеядів порожній – мусульманська армія, залишивши намети й частину здобичі, під покривом ночі відступила на південь.
Загалом, звісно, Битва при Пуатьє не знищила Омеядський халіфат і не припинила арабських набігів на Галлію – ті тривали ще кілька десятиліть. Однак вона назавжди зупинила їхню масштабну експансію на північ від Піренеїв. Тобто для Європи цей день став точкою відліку нової епохи, а Карл, який дістав прізвисько Мартелл, тобто Молот, закріпив своє домінування над франкськими землями, заклавши фундамент для імперії Каролінгів. Власне, саме його онук Карл Великий згодом об'єднає більшу частину Західної Європи.