Майже 7000 убитих і спалених: чому радянські партизани мовчки дивилися на знищення Корюківки
Коли ми говоримо про нацистські злочини проти цивільних у роки Другої світової війни, світова пам'ять автоматично видає назви, що стали символами мучеництва – французький Орадур-сюр-Глан, 642 жертви, чеське Лідице, 340 убитих, білоруська Хатинь, 149 загиблих. Проте березневий сніг 1943 року і на Півночі України був чорним від сажі та просякнутим кров'ю.
Найбільша, наймасштабніша і найжорстокіша каральна акція проти мирного населення за всю історію тієї війни забрала життя майже 7000 людей в одному населеному пункті, і це сталося в українській Корюківці. І все ж упродовж десятиліть ця назва залишалася білою плямою на мапі історичної пам'яті, стертою радянською пропагандою. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Як сталося так, що провінційне містечко перетворилося на найбільшу катівню Європи?
Забуття Корюківки не було випадковістю – це був холодний, цинічний розрахунок тоталітарної системи, яка боялася правди більше, ніж поважала власних мерців. Усе почалося наприкінці лютого 1943 року, коли радянські партизани здійснили наліт на німецько-угорський гарнізон у Корюківці. Метою було звільнення заручників – родин самих партизанів, і операція пройшла успішно – гарнізон зазнав втрат, після чого партизанське з'єднання відійшло в навколишні густі ліси.
Радянські партизани часто атакували окупантів, навіть знаючи, що відповіддю буде колективне покарання цивільних – це радикалізувало вцілілих, змушуючи їх іти у ліси та долучатися до тих самих партизанів. Але відповідь нацистів на напад у Корюківці була просто апокаліптичною – 1 та 2 березня 1943 року каральні загони, що складалися з німецької СС та угорської військової жандармерії, оточили містечко, і скоїли страшний злочин. Людей зганяли у найбільші будівлі – ресторан, театр, церкву – і методично розстрілювали. Тих, хто ховався у будинках, спалювали живцем – місто перетворилося на гігантський крематорій просто неба.
Тим часом у лісах, буквально за кілька кілометрів від Корюківки, перебувало багатотисячне, добре озброєне з'єднання радянських партизанів – вони бачили дим, вони чули постріли, вони навіть мали достатньо сил, щоб розбити карателів і врятувати тисячі життів, але не втручалися. Червоні партизани просто спостерігали, як їхніх співгромадян перетворюють на попіл.
Що важливо знати про Корюківську трагедію 1943 року: дивіться відео 24Канал
З яких причин радянська машина пам'яті стерла Корюківку зі сторінок історії?
Радянському Союзу після війни був потрібен стерильний та героїчний міф про "Велику Вітчизняну війну", де партизани були бездоганними народними месниками, а цивільне населення – пасивними жертвами суто німецького фашизму. Корюківка руйнувала цей міф дощенту.
Визнати майже 7000 загиблих (щонайменше 6700, за підрахунками фахівців) у Корюківці означало б неминуче відповісти на запитання вцілілих: "А де були партизани? Чому вони нас покинули?" Це був би вирок радянському військовому командуванню, яке розглядало цивільне населення лише як витратний матеріал. Тому Москва прийняла рішення про історичну амнезію.
Ба більше, замість Корюківки головним символом спалених сіл радянська пропаганда обрала білоруську Хатинь, де було 149 жертв. Причина цьому, як припускають історики, у тім, що "Хатинь" фонетично майже ідентична до "Катинь" – місця, де радянський НКВС розстріляв тисячі польських офіцерів. Розкручуючи саме Хатинь на міжнародній арені, СРСР створював інформаційний шум, плутаючи західних журналістів і дипломатів та намагаючись приховати власний злочин.
Сучасна історіографія остаточно розвіяла ці радянські міфи, і ми добре знаємо, що Корюківська трагедія – це не просто найбільший акт знищення цивільних у Другій світовій війні. Це монументальний доказ того, як два тоталітарні режими – нацистський, що вбивав, і радянський, що мовчки спостерігав, а потім брехав – змагалися у безжальності до людського життя.