Санація, пацифікація, осадництво: як Друга Річ Посполита намагалася зламати українців

Міжвоєнна Польща для українців стала країною зі щоденною боротьбою за мову, землю та право зберегти власну громаду. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Навіщо Польща почала санацію після Першої світової війни?

Після Першої світової війни та розпаду імперій карта Центрально-Східної Європи змінилася до невпізнання. Відновлена Друга Річ Посполита постала як держава, що об'єднала землі з різною історією, правом, адміністрацією й етнічним складом. Для українців, які жили в Галичині, Волині, Поліссі та на Холмщині, це означало нову політичну реальність, у якій вони стали меншиною у межах польської держави.

За міжвоєнними переписами, українське населення становило значну частку мешканців східних воєводств, а отже – питання освіти, землі, церкви та самоврядування було не периферійним, а центральним для мільйонів людей. Але розв'язання цих питань українці та поляки бачили геть аж по-різному.

Польща у 1926 році ввійшла у період так званої санації – політичного курсу, пов'язаного з Юзефом Пілсудським і його прихильниками після травневого перевороту. У перекладі з латини слово означає "оздоровлення", але у політичному сенсі мовилося про посилення виконавчої влади, обмеження парламентської, та жорсткіший контроль над суспільством. 

Для національних меншин, зокрема українців, тут узагалі про оздоровлення не йшлося – а лише про дедалі більший тиск державного апарату, який прагнув уніфікації та лояльності. Загалом, політика польської міжвоєнної держави щодо неполяків була суперечливою – від формального визнання прав до практик обмеження та асиміляції.

Якими були міжвоєнна Польща та доля у ній українців: дивіться відео vchysiavukhamy

Як і для чого поляки вдавалися до пацифікації та осадництва?

Однією з найболючіших тем стала пацифікація 1930 року. Після хвилі саботажних акцій українських націоналістів польська влада вдалася до широкої каральної операції у Галичині. Поліція та військові підрозділи проводили обшуки, арешти, побиття, нищили майно, закривали громадські інституції й демонстрували силу так, щоб це було видно кожному селу й кожному містечку. 

Назва "пацифікація" звучить майже м'яко, але це "втихомирення" у реальності було репресивним заходом, колективним покаранням та політичною демонстрацією сили. Жодних реальних успіхів до того ж вона не мала – а лише поглибила недовіру між українським населенням і польською державою, а також посилила радикалізацію частини молоді.

Ще один ключовий інструмент державної політики – осадництво. Після війни польська влада розглядала східні території не лише як адміністративний простір, а як регіон, який треба закріпити політично й демографічно. Для цього на землі у східних воєводствах переселяли польських військових колоністів та цивільних поселенців. 

Офіційно це подавали як господарське освоєння і підтримку ветеранів, але для місцевого українського населення воно часто означало земельний тиск, нерівний доступ до ресурсів і відчуття, що чужа влада приходить не тільки з чиновником, а й із плугом. Осадництво було не просто аграрною програмою, а частиною державного проєкту зміцнення польської присутності на українських територіях.

І тут варто розуміти, що земельне питання у міжвоєнній Польщі було надзвичайно гострим. На селі українці часто жили в умовах нестачі землі, а значна частина родин залежала від дрібного наділу або найманої праці. Осадництво наклалося на цю крихку структуру, загострюючи соціальну напругу. Простіше кажучи, поки Польща будувала собі опорні пункти, українці втрачали простір для життя.

Що таке пацифікація та які наслідки вона мала: дивіться відео IstoriyaBezMifiv

А що було з освітою та церквою українців?

Не можна зрозуміти становище українців у Другій Речі Посполитій без теми освіти. Польська держава обмежувала розвиток української шкільної мережі, а в окремих районах запроваджувала двомовні або фактично полонізовані навчальні заклади. Для громади це було не лише питанням уроків, а й боротьбою за майбутнє. Коли мову витісняють зі школи, вона поступово втрачає позиції й у суспільстві. 

Тому українські діячі, вчителі, священники й активісти намагалися підтримувати власні інституції, зокрема "Просвіту", церковні структури та кооперативний рух. Так, попри тиск, українське суспільство не розчинилося, а вибудовувало мережі самоорганізації, які тримали громаду купи.

Релігійне питання також мало величезне значення. Українці в міжвоєнній Польщі були переважно греко-католиками у Галичині та православними на Волині й Поліссі. Держава по-різному ставилася до цих спільнот, але загальна тенденція полягала в тому, щоб посилити контроль над церковним життям і використати його для державної інтеграції. 

У випадку православ'я особливо чутливими були процеси, пов'язані з конфіскаціями храмів та тиском на церковну інфраструктуру. Для людей це означало не абстрактну політику, а втручання в найінтимніший шар життя – у віру, обряд і звичний ритм громади.

Водночас українське суспільство не було пасивною масою, а відповідало – культурною працею, кооперацією, громадською активністю та політичною мобілізацією. У Галичині діяли партії, товариства, видавництва, економічні ініціативи. На Волині та Поліссі становище було складнішим, але й там існували форми самоорганізації. 

Історія міжвоєнних українців у Польщі – це не тільки історія утиску, а й історія витривалості. Люди створювали простір для життя всупереч обставинам, ніби будували човен під час шторму. А разом із тим відносини між польською державою та українцями дедалі більше отруювала взаємна недовіра. На жаль, навіть зараз сучасникам доводиться мати справу з її відгомоном.