Чому Росія знищила Запорізьку Січ без жодного бою і заборонила навіть згадувати цю назву

Імперська влада конфіскувала найцінніше – козацькі клейноди та архіви, все вивезли до Санкт-Петербурга, а землі Війська Запорозького приєднали до Новоросійської губернії. 24 Канал розповість докладніше, чому це все сталося.

Без гарматного гуркоту: як Росія зруйнувала Січ?

Запорозька Січ існувала як військово-політичний центр козацького світу на нижньому Дніпрі, а її енергія трималася на особливій суміші прикордонної війни на порубіжжі Речі Посполитої, Османської імперії та Московської держави, самоврядування, свободи пересування й суворої дисципліни. Для Російської імперії, яка дедалі впевненіше перетворювала степ на карту контрольованих провінцій, така спільнота була живим докором. Вона жила не за логікою бюрократичного коридору, а за ритмом фронтиру, де закон часто означав не наказ, а звичаєве право й колективну волю.

Тож у 1775 році Запорозьку Січ знищили – не через масштабний штурм, а через добре сплановану імперську операцію з оточенням і маніфестом. Це не означало кінця козацтва – чимало запорожців покинули рідні землі та вирушили за Дунай, у володіння Османської імперії, де заснували Задунайську Січ, тим самим зберігши свої традиції та продовживши історію вільного козацтва вже за межами досяжності російської влади. Та все ж руйнування Запорізької Січі ознаменувало завершення великої епохи.

Усе сталося у червні, російські війська під командуванням генерала Петра Текелія оточили запорозький центр – операція відбулася раптово і приголомшила козаків саме тим, що їм не дали й шансу на організований опір. У міжнародних дослідженнях цей епізод розглядають як швидке придушення автономного утворення з демонстрацією сили, а не як переможний штурм.

Січ тоді не стала сценою кривавої драми – але її політично й фізично вбила Російська імперія, яка боялася не тільки козацьких шабель, а й самої ідеї запорізької свободи. Катерина II вдарила не мечем, а процедурою. Запорожців оголосили зайвими, шкідливими, несумісними з новим порядком, і у маніфесті імператриці від 3 серпня офіційно ліквідували.

Після оточення Січ фактично здали без жодного бою. Частину козацької старшини заарештували, укріплення розібрали, а символічні та адміністративні ознаки автономії, як-от козацькі клейноди та архіви, вилучили та вивезли до Росії. А землі колишньої Січі втиснули до імперської адміністративної системи. У цьому й була сутність операції – не просто зайняти простір, а позбавити його окремого політичного голосу.

Як Катерина ІІ зруйнувала Запорізьку Січ: дивіться відео IstoriyaBezMifiv

Чому Росія боялася навіть пам'яті про Січ?

Усе це вписувалося у масштабну політику централізації Катерини II. Вона перетворювала імперію на більш керовану машину, і в тому самому 1775 році видала "Положення про управління губерніями" про реформу, якою згодом створила 40 губерній з чітким адміністративним поділом і населенням, підданим прямішому нагляду. У цю логіку напівсамостійна козацька територія не вписувалася – радше скидалася на хворий зуб, який слід видалити.

Інший важливий мотив – імперія добре розуміла, що Січ є не просто укріпленням, а й символом. Її можна було розібрати до фундаменту, але складніше було знищити пам'ять про неї як про простір волі, військової рівності та козацького братства. Саме тому імперське рішення було подвійним – фізичне знищення поєднали з символічною забороною на саму назву. Коли влада намагається викреслити назву, вона ж боїться не букв, а сенсу, який ці букви несуть.

Окремо варто згадати й про геополітичне тло. Після війни з Османською імперією 1768 – 1774 років Росія зміцнила позиції на півдні, а нові території ставали полем колонізації та адміністративного впорядкування. У такій ситуації козацька Січ, що колись була прикордонним щитом і важливим військовим інструментом, у погляді Петербурга дедалі більше перетворювалася на стару, незручну конструкцію, яку треба було прибрати з дороги великої імперської експансії. І прибрати інституцію, здатну нагадувати, що на цих землях існував інший порядок.

Пам'ять про Запорожжя була небезпечною не як ностальгія, а як політичний приклад. Вона нагадувала, що на півдні Східної Європи існував досвід колективної військової свободи, виборності, побратимства і самоорганізації. У ширшій же перспективі доля Запорозької Січі нагадує, що імперії не дарма бояться не тільки зброї – Запорозька Січ була знищена як політичний організм, але пережила своїх руйнівників у культурні та пам'яті.