Румунізація чи радянізація: яка з імперій виявилася жорстокішою до Буковини

Перехід від румунської корони до радянської диктатури супроводжували не лише зміна державних прапорів, а й трагічний злам мільйонів людських доль. За лаштунками сухих міжнародних договорів ховаються моторошні історії масових депортацій, втрачених домівок та жорстоко знищеної унікальної мультикультурної ідентичності. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому крах Габсбургів привів строкатий регіон під владу Бухареста?

До початку Першої світової війни Герцогство Буковина було коронним краєм Австро-Угорської імперії, справжнім феноменом толерантності, "Швейцарією Сходу". Згідно з австрійськими переписами населення початку ХХ століття, тут не було жодної абсолютної етнічної більшості – українці (русини), румуни, євреї, німці та поляки творили складний, але гармонійний суспільний механізм. Столиця регіону, Чернівці, славилася своєю кавовою культурою, німецькомовною літературою та архітектурою, що не поступалася віденській. Проте глобальний конфлікт 1914 – 1918 років розбив цю ідилію на друзки, запустивши ланцюгову реакцію геополітичних катастроф.

Після розпаду імперії Габсбургів утворився вакуум влади, який швидко заповнила Румунія, прагнучи реалізувати концепцію "Великої Румунії" (România Mare). Доля регіону була визначена далеко від карпатських лісів – у розкішних залах передмістя Парижа. 10 вересня 1919 року було підписано Сен-Жерменський договір, а 10 серпня 1920 – Севрський про кордони, які, згідно з міжнародним правом того часу, офіційно закріпили усю територію Буковини за Румунським королівством. Цей крок ігнорував етнічні межі – бо правда у тім, що північна частина краю була переважно україномовною.

Опинившись під владою Бухареста, місцеве населення зіткнулося з жорсткою політикою асиміляції. Нова адміністрація розпочала масштабну румунізацію – нова влада закривала українські та німецькі школи, змінювала назви вулиць, а державна служба стала доступною лише для тих, хто вільно говорив румунською мовою і демонстрував лояльність до корони. Строкатий культурний мозаїчний візерунок Буковини почав тріщати під важким пресом монолітної національної держави.

Румунія забрала Буковину, тому що на момент розпаду імперії Габсбургів вона була єдиною готовою та визнаною Заходом державою в регіоні, яка мала регулярну армію та офіційний статус союзника Антанти. І для багатьох жителів, які звикли до австрійського плюралізму, її порядки стали глибоким шоком, що посіяв насіння взаємної недовіри між сусідами. Але найстрашніші випробування, які зітруть старе обличчя регіону, були ще попереду – справжня демографічна та гуманітарна катастрофа накрила регіон напередодні Другої світової війни, коли дві найкривавіші диктатури Європи вирішили поділити континент.

У чому унікальність Буковини – найцікавіше з історії краю: дивіться відео imtgsh

Як пакт Гітлера-Сталіна розірвав Буковину навпіл і що сталося далі?

Доля Буковини була таємно визначена 23 серпня 1939 року у Москві, під час підписання сумнозвісного пакту Молотова – Ріббентропа. Хоча в оригінальному секретному протоколі мовилося лише про Бессарабію, Йосип Сталін згодом розширив свої апетити – бо і Північна Буковина мала для Кремля величезне стратегічне значення. Річ у тім, що Чернівці були ключовим залізничним вузлом, що з'єднував нові радянські території, а сам регіон ставав ідеальним військовим плацдармом для подальшого просування на Балкани.

Офіційно ту агресивну анексію радянська пропаганда цинічно виправдовувала "історичним возз'єднанням українського народу". 26 червня 1940 року СРСР висунув Румунії ультиматум, вимагаючи передати і Бессарабію, і Північну Буковину. Бухарест, залишившись без підтримки західних союзників, капітулював, і вже за кілька днів Червона армія маршувала вулицями Чернівців. Саме цей геополітичний розлом запустив механізм тотального знищення місцевого населення.

Першими зникли буковинські німці – восени 1940 року, згідно з радянсько-німецькими домовленостями, понад 43 тисячі їх були змушені покинути свої домівки у рамках програми Heim ins Reich ("Повернення у Рейх"). Наступний удар завдала радянська репресивна машина у ніч на 13 червня 1941 року – тисячі буковинців (інтелігенцію, підприємців, священників та заможних селян незалежно від національності) завантажили у товарні вагони й відправили до пекла Сибіру та Казахстану. Радянська влада методично викорчовувала будь-який натяк на вільнодумство чи приватну власність.

Проте маятник терору хитнувся знову. У липні 1941 року, після початку операції "Барбаросса", румунські війська, тепер уже як союзники нацистської Німеччини, повернулися на Північну Буковину. Цей період став фатальним для єврейської громади, яка століттями творила економічне та культурне ядро регіону – десятки тисяч буковинських євреїв зігнали в гетто, а згодом депортували до концтаборів у Трансністрії, де більшість із тих людей загинули від голоду, хвороб та розстрілів. Так "Єрусалим на Пруті" втратив свою душу.

У 1944 році радянські танки повернулися, а Паризькі мирні договори 10 лютого 1947 року остаточно легітимізували таку ситуацію – Північна Буковина стала частиною Української РСР, а Південна залишилася у Румунії. Ось так за неповне десятиліття регіон пережив етнічні чистки безпрецедентних масштабів. Ті, хто вижив у жорнах депортацій, Голокосту та примусової колективізації, були змушені вчитися жити у новій сірій радянській реальності, де пам'ять про колишню велич і толерантність стала небезпечним злочином проти держави.