Валуєвський циркуляр і Емський указ: чому імперія двічі намагалася задушити українську мову
Ці події другої половини ХІХ століття стали одними з найпомітніших ударів російської імперської влади по українському слову. Мовиться про Валуєвський циркуляр та Емський указ.
За цими сухими формулюваннями ховається історія про те, як обмежували мову, культуру й повсякденне життя українців. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
1863 і 1876: два російські папери – одна антиукраїнська логіка
Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року, якщо судити лише з назв, могли б бути звичайними сухими бюрократичними паперами з імперської теки. Але насправді це були два удари, якими Російська імперія намагалася зупинити українське слово, коли воно виходило з тіні й ставало мовою книжок, пісень, освіти та громадського життя.
Історія заборон української мови росіянами значно ширша, але документи 1863 та 1876 років особливо промовисті. Валуєвський циркуляр та Емський указ народилися не на порожньому місці – їх підживлював страх імперського центру перед тим, що українська мова вже перестала бути лише мовою побуту й фольклору, а почала ставати мовою самоусвідомлення і, зрештою, політики.
Валуєвський циркуляр підписали у липні 1863 року. Його назва пов'язана з міністром внутрішніх справ імперії Петром Валуєвим. Документ не оголошував повного табу на українську мову, але бив у найчутливіше місце – під заборону потрапили релігійні, навчальні та популярні книги українською. Фактично імперія сказала: для селянського побуту – будь ласка, для школи, церкви й друкарні – ні.
У цій формулі криється імперська отрута. Українську мову намагалися не просто обмежити, а втиснути у роль "домашнього діалекту", якому не личить високий статус. Ось цинічна логіка документа: мовляв, окремої "малоросійської мови" не було, нема і бути не може. Звісно, це не був мовознавчий висновок – лише політичний вирок, покликаний відрізати українську культуру від розвитку.
Найцікавіше про обставини, у яких з'явився Валуєвський циркуляр: дивіться відео ІсторіяУкраїни-ъ7я
Перший удар згодом видався імперії заслабким. Через 13 років, у 1876, у німецькому курортному містечку Бад-Емс цар Олександр II підписав Емський указ. І тут уже мовилося не про часткові обмеження, а про значно жорсткіші – забороняли друк більшості українських книг і брошур, завезення українських видань із-за кордону, ба навіть публічне чи сценічне використання текстів українською у певних формах.
Емський указ був, по суті, спробою перерізати канали, якими українське слово могло дістатися до широкого читача й слухача. Якщо Валуєвський циркуляр перекривав частину видавничого кисню, то Емський указ намагався затягнути петлю ще сильніше. Під удар потрапили не лише книжки, а й театр, концерти, переклади, громадська комунікація.
Імперія хотіла не просто контролювати українську мову – вона прагнула зробити її непомітною, другорядною, мовби незручною для великої історії. Саме тому обидва документи слід читати разом – вони не суперечать один одному, а доповнюють, як дві сходинки однієї ієрархії заборон. 1863 рік показав напрямок, 1876 довів його до системності.
Чому Російська імперія так вперто хотіла заборонити й принизити українську мову?
Питання української мови у Російській імперії, власне, не стільки мовне, скільки політичне. У середині XIX століття в українських землях, які раніше вдалося загарбати росіянам, на диво швидко зростало культурне відродження.
Після смерті Шевченка 1861 року, активізації громадівського руху, появи української періодики й перекладацьких ініціатив імперський апарат дедалі виразніше бачив, що українська мова стає далеко не тільки засобом спілкування, а й інструментом національної самоідентифікації. Для самодержавної системи це було небезпечно.
Усе про Емський указ та боротьбу Російської імперії з українською мовою: дивіться відео IstoriyaBezMifiv
Імперії взагалі рідко люблять мови, які починають вимагати права на власну історію. Тож і українська у цьому сенсі стала не винятком, а типовою мішенню колоніальної політики – спочатку мову знецінюють, потім обмежують, потім намагаються переконати всіх, що вона "не доросла" до книжки, школи й держави. Або й взагалі вигадана чи штучна.
Звісно, імперські чиновники намагалися надати всьому цьому вигляд "природного порядку речей". Нібито не держава забороняє мову, а сама мова не годиться для серйозного вжитку. Нібито це не політичне придушення, а турбота про "єдність" і "правильність". Це була класична імперська тактика, щоб позбавити пригноблену спільноту права на голос.
А проте українська літературна традиція вже існувала і не збиралася зникати. Ба більше, розвивалася і мала своїх відданих авторів, читачів і захисників. Заборони били по живому середовищу – по людях, які писали, видавали, перекладали, співали, навчали й просто відмовлялися говорити так, як їм наказував центр. Але не знищили мову, хіба лише оголили імперську слабкість.
Тут і пролягає головний парадокс цієї історії. І Валуєвський циркуляр, і Емський указ не змогли зламати українську мову – вони лише довели, наскільки небезпечною для імперії стала сама її присутність у публічному просторі. Українське слово пережило імперські ножиці, хоча й заплатило за це високу ціну – розвиток освіти, видавничої справи, театру й публічної культури вимушено пригальмував.
Історія цих двох заборон, Емського указу й Валуєвського циркуляра, вчить простої, але дуже важливої речі – мова живе доти, доки є люди, які не віддають її на поталу ворогу. А коли слово проходить крізь заборони й виживає, воно стає тільки міцнішим.