Хор імені Верьовки – чому це все таки смішно?
У ситуації з жартами "95 кварталу" з приводу згорілого будинку Гонтарєвої не може бути двозначних трактувань – так, це підло і ницо. І паралелі з "Шарлі Ебдо" не витримують критики, тому що можливий замовник пожежі є можливим замовником і танців довкола цього багаття.
Однак є один нюанс. Вся ця історія подається так, ніби хор імені Верьовки був таким собі еталоном святості і чистоти, але раптом зійшов з високого п'єдесталу і хлюпнувся у багно. "Як же так, – шумлять соцмережі, – це ж хор імені Верьовки! Національний хор! Допущений до співання Гімну! І тепер цими самими ротами, не відмивши їх як слід після жартів "95 кварталу", вони промовлятимуть сакральне "Ще не вмерла України?".
До теми: Навіщо державний хор співав про Гонтареву й до чого тут олігархи
Давайте на хвилину залишимо роти у спокої та увімкнемо мізки. Ними теж можна робити деякі приємні речі. Наприклад, думати. Що таке хор імені Верьовки? Даруйте на слові, але це – відрижка совка. Класична шароварщина. Причому в усьому – починаючи від костюмів. Саме так, за радянських часів, уявляли собі сценічного українця чи сценічну українку. У хористів чимало вбрання, але придивіться – домінує поєднання червоного та синього кольорів – улюблений дуумвірат радянських пропагандистів, кольори прапору УРСР.
Але Бог з ними, з кольорами. Віночки на головах перестарілих тьоть та розпущені по плечах стрічки варті окремої Шнобелівської премії. Вінки носили тільки до заміжжя, вони були символом цноти, втратити вінок означало позбутися незайманості. Табун з доволі таки не юних жінок із вінками викликає естетичну відразу. Те саме – із знаменитими чоловічими шароварами, які ніколи не були типовим елементом українського національного строю. Вони поширилися під впливом турецької моди лише серед запорожців, і то аж у другій половині XVIII століття. Але хтось колись вирішив, що вінок, стрічки та шаровари – єдино правильна візуалізація українця.
За СРСР допускалося трохи комічної, трохи театральної українськості. Зовсім-зовсім трохи – щоб розбавити однаковий антураж. Бо якщо йшлося про дружбу народів, ці народи треба було хоч якось один від одного відрізняти. Уніформою нашої нації були вінки та шаровари. Ну і трохи вишиванок. У вишиванках були герої "кіношедеврів" на кшталт "Королеви бензоколонки", у вишиванці (й на тлі вишитих фіранок) розповідав казочки дід Панас, у вишиванках, траплялося, малювали персонажів журналу "Барвінок".
Хор імені Верьовки теж у вишиванках. Й у сап'янцях – неодмінно червоних (що теж символічно, хоча українські жінки не меншою мірою толерували й жовте взуття – згадаймо, як у Нечуя-Левицького Кайдашиха одягає на оглядини до сватів саме жовті чоботи, але цей колір зі зрозумілих причин – під табу). Та вся ця зовнішня атрибутика не варта й ламаного шеляга – хоча б тому, що заряджена вона аж ніяк не патріотизмом.
Хору імені Верьовки треба заборонити співати Гімн не тому, що вони зганьбили себе, сміючись над Гонтаревою. Це треба зробити, бо вони самі по собі є недолугим продуктом. Продуктом, який просто таки волає про наше колоніальне минуле і, можливо, про наше колоніальне сьогодення. Та й загалом, Гімн не варто поминати (виконувати) всує, а тим паче у стінах Верховної Ради. Хай він звучить у виняткові моменти, а не як пролог до чиєїсь мастурбації чи розпродажу квитків на концерт.
Що стосується хору імені Верьовки, то в даному випадку комедія і комедіанти підійшли один одному ідеально. Один рівень, одна ватерлінія. Навіть дивно, що стільки обурення через те, що ерзац-українці взяли участь в інсценізації ерзац-гумору. Як то кажуть в народі, "яке їхало – таке й здибало".
Читайте також: Неоднозначні політичні жарти 95 Кварталу: смішно аж соромно