Церковний регент, що обдурив систему: ким був Григорій Верьовка і де спочиває легендарний геній

Коли ми чуємо це прізвище, в уяві миттєво постає грандіозна, майже епічна картина: понад сотня артистів у національних строях, ідеальна, кришталево чиста поліфонія, що пробирає до мурашок, та потужний, багатоголосий спів, який змушує переповнені стадіони завмирати під час виконання державного гімну. Проте за цією глянцевою, ідеально вибудуваною вивіскою, за фасадом академічного визнання ховається жива, неймовірно складна і глибока людина. Це історія вихідця з бідного чернігівського містечка, хлопчика, який починав свій шлях із напівтемного криласу провінційної церкви, а згодом, завдяки феноменальному таланту, титанічній праці та фанатичній відданості музиці, зумів зібрати легендарний колектив у розтерзаній, що стікала кров'ю, Україні часів Другої світової війни.

Не радянський чиновник, а одержимий митець: людина за фасадом бренду

Почнімо з розриву усталеного шаблону, який десятиліттями нав'язувався офіціозом. Національний заслужений академічний український народний хор імені Г. Г. Верьовки знають абсолютно всі. Вони виступають на найбільших сценах світу, від Карнегі-холу в Нью-Йорку до концертних залів Токіо та Парижа, їхні голоси звучать на інавгураціях президентів, державних святах та перед вирішальними міжнародними матчами. Але спробуйте запитати пересічного українця, як виглядав сам засновник цього колективу? Яким був його характер? Що він любив, чого боявся і як зміг вижити в жорнах сталінської системи? Обличчя Григорія Гурійовича пам'ятають хіба що історики музики, музикознавці та найвідданіші шанувальники хорового мистецтва.

До слова! Нещодавно новим художнім керівником Національного хору імені Верьовки став Вадим Яценко, якого більшість знає завдяки хору "Гомін", яким він керує.

У радянській історіографії його часто намагалися зобразити як типового номенклатурника від культури, зручного, слухняного виконавця партійних директив, який просто вчасно опинився на потрібній посаді і виконував ідеологічне замовлення. Але історична правда, підтверджена архівними документами та спогадами сучасників, полягає в тому, що Григорій Верьовка був абсолютною протилежністю образу сірого чиновника. Він був справжнім фанатиком своєї справи, одержимим митцем, який здійснив тиху, але тектонічну культурну революцію. В умовах тоталітарної системи, де будь-який прояв справжнього, нешаблонного національного духу міг коштувати свободи або й життя, він зумів легалізувати українську автентику, сховавши її під маскою державного ансамблю. Він не просто керував хором – він дихав ним, жив кожною нотою, кожною партитурою і кожним артистом, перетворюючи звичайних сільських самородків на еліту світової сцени.

Григорій Верьовка був фанатиком своєї справи / Фото ЦДАМЛМ

Голоси, зібрані поміж руїн: як народжувався колектив у 1943 році

Найсильніший, найбільш кінематографічний і водночас найтрагічніший епізод його кар'єри розгорнувся восени 1943 року. Уявіть собі цю апокаліптичну картину: щойно звільнений Харків. Місто лежить у страшних руїнах, повітря ще пахне гаром і пилом від зруйнованих будівель, вулиці понівечені вирвами від авіабомб, а лінія фронту відкотилася зовсім недалеко – гуркіт артилерії ще чутно на горизонті. Здавалося б, кому потрібна музика, коли країна стікає кров'ю, коли мільйони людей залишилися без даху над головою, а економіка знищена вщент? Але саме в цей час, 11 вересня 1943 року, виходить офіційна постанова уряду про створення Державного українського народного хору. Звісно, радянська влада мала свої, суто пропагандистські мотиви – показати швидке "відродження" республіки та підняти бойовий дух. Проте для 48-річного композитора та диригента Григорія Верьовки це призначення стало не просто посадою, а місією всього життя.

Історія першого десятиліття хору Верьовки: дивіться відео

Замість того, щоб сидіти в тиловому кабінеті, перебирати папери й чекати, поки закінчиться війна або поки йому пришлють готових артистів, Верьовка разом зі своєю вірною соратницею, дружиною та хормейстером Елеонорою Скрипчинською вирушає в безпрецедентну експедицію. Він буквально їздить розбомбленими, спаленими селами Полтавщини, Харківщини та Київщини. На селянських підводах, у холодних кузовах військових вантажівок-півторатонок, а іноді й просто пішки, місячи важку осінню багнюку, він шукає таланти. Верьовка шукав не професіоналів з консерваторською освітою – їх тоді просто не було де взяти, та й академічний вокал йому не підходив. Він шукав носіїв справжнього, глибинного народного голосу.

Він витягував із сіл дівчат і хлопців, які щойно пережили жахи окупації, збирав їх на першій базі колективу в Харкові, а вже навесні 1944 року перевіз до звільненої столиці. Він селив їх у напівзруйнованих, холодних київських гуртожитках і починав виснажливу, щоденну роботу. Умови були катастрофічними: не вистачало пайків, не було у що вдягнутися, репетиції часто проходили в неопалюваних приміщеннях. Верьовка сам діставав для них їжу, вибивав талони на одяг, ставав для них батьком і вчителем музичної грамоти. З цих травмованих війною, але неймовірно талановитих людей з народу він за лічені місяці викував професійних артистів. Їхній перший концерт відбувся вже у 1944 році в Києві, і цей спів змушував плакати навіть загартованих фронтовиків, які бачили смерть щодня.

Революція формату: як сільська пісня перетворилася на високе мистецтво

Щоб по-справжньому зрозуміти масштаб генія Верьовки, потрібно усвідомити, в якому стані перебувала народна музика до його появи на великій сцені. Довгий час українські народні пісні сприймалися у двох полярних крайнощах. З одного боку, це була суто сільська самодіяльність – щирий, але технічно недосконалий спів під час застіль чи польових робіт. З іншого боку – штучно "причесаний", кастрований академічний продукт, де оперні співаки з поставленими голосами намагалися виконувати фольклор. Це звучало неприродно, втрачалася душа пісні, її первісний нерв. Григорій Верьовка зламав цей формат назавжди. Він зробив із народної пісні елітарний, монументальний продукт світового рівня.

Його головним, революційним ноу-хау стало геніальне поєднання суворої академічної дисципліни з автентичним народним звуковидобуванням – так званим "відкритим", грудним, або "білим" звуком. Він категорично забороняв своїм хористам співати оперними голосами. Він зберіг ту саму первозданну, дику енергетику українського села, але наклав на неї надзвичайно складну поліфонію, розкішне багатоголосся, гідне творів Йоганна Себастьяна Баха чи Дмитра Бортнянського. Кожна пісня в його обробці перетворювалася на вокальну симфонію.

До хору Верьовки входили лише непрофесійні співаки / Фото "Вечірній Київ"

Понад те, Верьовка, як справжній візіонер, зрозумів, що сучасний глядач потребує синтетичного мистецтва. Тому він не обмежився лише вокалом. Він додав до хору потужну танцювальну групу (балет) та унікальний оркестр народних інструментів, де звучали цимбали, бандури, сопілки, кобзи та баяни. Це була справжня сценічна революція: на сцені одночасно розгорталося грандіозне дійство, де звук, стрімкий рух танцюристів і яскраві кольори костюмів зливалися в єдиний акустичний та візуальний моноліт. Він першим довів, що український фольклор – це не примітивна шароварщина для сільського клубу, а високе, складне мистецтво, здатне збирати стадіони і підкорювати найвибагливіших музичних критиків по всьому світу.

Від церковного регента до світової слави: таємниця сакрального звучання

Звідки ж у нього взялося це глибинне розуміння хорової архітектури та відчуття сакральності звуку? Відповідь криється в його корінні та ранній освіті. Григорій Гурійович народився 25 грудня (за старим стилем 13 грудня) 1895 року в містечку Березна на Чернігівщині. Він був першим сином після шести доньок (сьомою дитиною) у бідній родині селянина-ремісника. У таких багатодітних сім'ях на початку ХХ століття шлях до якісної освіти для талановитої дитини часто пролягав лише через церкву. Його першою, найголовнішою музичною школою став знаменитий архієрейський хор у Чернігові, куди його прийняли у 1904 році. Саме там, під високими склепіннями старовинних православних соборів, малий Грицько починав як звичайний дискант-співак.

Згодом він вступив до Чернігівської духовної семінарії. Ця духовна і музична школа дала йому те, чого не могла дати жодна світська консерваторія того часу. Він навчився відчувати акустику великого простору, розуміти, як десятки різних голосів зливаються в єдиний, потужний потік, що здатен викликати у слухача справжній релігійний трепет. Він досконало опанував мистецтво хорового диригування і згодом сам став регентом (керівником церковного хору). Ця жорстка, безкомпромісна школа православного співу, з її складною гармонією та суворою дисципліною, сформувала його як видатного диригента.

Коли в радянські часи релігія була жорстоко заборонена, а церкви руйнувалися, Верьовка зробив геніальний хід: він переніс сакральну велич, монументальність і духовну глибину церковного багатоголосся у світський народний хор. Слухаючи "Верьовку", люди підсвідомо відчували той самий катарсис, що й під час літургії, хоча зі сцени лунали народні думи, історичні пісні чи твори на слова Тараса Шевченка. Він став визнаною суперзіркою свого часу, професором Київської консерваторії, лауреатом найвищих державних премій, але до кінця життя зберіг у душі скромність і смиренність того самого чернігівського церковного регента.

Концерт хору Верьовки у Вашингтоні: дивіться відео

Пантеон на Байковому: де спочиває маестро і як виглядає його могила сьогодні

Життєвий шлях маестро завершився 21 жовтня 1964 року. Його серце, виснажене роками титанічної праці, постійних гастролей, нервових перенапружень та безперервної боротьби за свій колектив, зупинилося в Києві. Держава, визнаючи його колосальні заслуги перед культурою, виділила для поховання місце у найпрестижнішому некрополі України – на Байковому кладовищі. Могила Григорія Верьовки розташована на центральній алеї, на знаменитій ділянці №7, яка є справжнім пантеоном української еліти. Тут, у затінку столітніх дерев, він спочиває поруч з іншими видатними діячами науки, літератури та мистецтва.

Могила Григорія Гурійовича Верьовки на ділянці №7 на Байковому кладовищі / Фото Wikimedia

Над його могилою височіє величний пам'ятник, створений видатним скульптором Еліусом Фрідманом та архітектором Миколою Іванченком. Це масивна, строга гранітна стела, з якої виступає бронзовий барельєф маестро. Скульптор зумів вловити найголовніше – динаміку та внутрішню напругу митця. Верьовка зображений у момент найвищого творчого піднесення, його рука ніби щойно змахнула диригентською паличкою, назавжди зупинивши час у бронзі. 

Сьогодні, у 2026 році, коли минає вже понад шість десятиліть з дня його смерті, могила підтримується в належному стані. Сюди приносять квіти вдячні нащадки, студенти музичних академій та, звісно, артисти його рідного колективу. І хоча важкий гранітний пам'ятник стоїть у глибокій цвинтарній тиші, голос Григорія Верьовки ніколи не змовкав. Він продовжує потужно, чисто і переможно звучати у грудях понад 150 артистів його безсмертного хору, нагадуючи всьому світу про незламність, красу та велич українського духу.