Ти не знаєш людину, а вона тебе рятує, – зворушлива історія Демида про виїзд з Харкова

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

Демиду вдалось виїхати з Харкова, коли минув тиждень після повномасштабного вторгнення. При цьому з житлом йому допомогла людина, якої він ні разу в житті не бачив. Власну історію Демид розповів 24 каналу в рамках проєкту СВОЇ.

Читайте також Мене прийняли в сім'ю, – Дарія про евакуацію з Харкова, родину в окупації та новий дім у Львові

До війни хлопець жив насиченим життям, понад 4 роки займався розробкою програмного забезпечення, мав плани у рідному місті. Однак все змінилось 24 лютого.

Розмова з Демидом про виїзд з Харкова: дивіться відео

 

"Коли почув вибухи, не міг себе контролювати"

Чи були у вас погані передчуття у лютому? Оскільки про загрозу для Харкова говорили ще раніше, чи були думки про переїзд?

У мене були не тільки думки, а й квитки з Харкова. Я купив їх одразу, як тільки почув промову путіна.

Ми повинні були виїжджати з дівчиною ввечері, але не поїхали, бо вона сказала: "У мене робота. Навіщо це потрібно? Такого не буде. Це просто буде на території Донбасу".

Демид зізнається, також так думав. Просто хотів перестрахуватись, аби його рідні були в безпеці. Однак такого масштабу точно не очікував.

Демид з рідними у Харкові / Фото з особистого архіву

Якою для вас була ніч 23 – 24 лютого, коли все почалось?

Я не почув вибухи. Дівчина зателефонувала мені і каже: "Війна почалась. Давай, нам щось потрібно робити". Я спочатку такий спросоння: "Що?". А потім вже почув гучні звуки.

Річ у тім, що в Харкові хлопець жив на території Салтівки. Цей район росіяни інтенсивно обстрілюють. Тоді всі розуміли, що потенційно він може бути під загрозою.

Коли я почув звуки вибухів, чесно кажу, просто не міг себе контролювати. Мене почало трясти. Я не знав, що робити. У мене завжди повинен бути алгоритм дій, що робити у ситуації. А коли ти опиняєшся у ситуації просто непідготовленим – у твоїй картині всесвіту просто не могло бути війни, ось такої.

І через це я декілька помилок зробив у перший день. Одразу почав купувати квитки на автобус для всієї своєї сім'ї. Автобус потім не поїхав через те, що були затори. І взагалі виїхати на своїй навіть машині було дуже важко. Ти міг простояти на АЗС протягом півтори години і ще й не отримати пального.

"Допомогу запропонувала подруга, яку ні разу не бачив"

А куди ви збирались їхати в перший день? Одразу до Львова?

Одразу до Львова. Мені дуже пощастило з друзями. Ще коли ця ситуація почала розгойдуватись, подруга запропонувала допомогу. Вона живе тут, у Львові. Але на початку бойових дій вже перебувала на території іншої держави, а її квартира, по суті, пустувала.

Вона каже: "Якщо щось буде, ти можеш спокійно заїжджати і жити у моїй квартирі. Там якось розберемось, через 2 – 3 тижні це закінчиться".

Важливий момент: цієї людини в житті я жодного разу не бачив. Ми просто грали разом в онлайн-ігри. У нас був чатик, де ми просто спілкувались, і все.

Демид наголошує, що цей вчинок – показник того, як українці об’єднались у війні. Ти можеш навіть не знати людину, а вона рятує тебе.

Це, по суті, те, що вона й зробила – врятувала. Я зі своєю сім'єю переїхав до цієї квартири, зараз живу там. І ще орендую одну квартиру для сім'ї своєї дівчини.

Тобто подруга сама запропонувала допомогу?

Так, вона сама запропонувала. З моєї сторони не було нічого.

"У перші дні війни переїхав до батька, з яким через сварку взагалі не спілкувався"

Ще повернемось до ночі 23 – 24 лютого. Які емоції були у вашої дівчини?

Вона була не поряд зі мною, але, звісно, як і ми усі, дуже злякалась. Вона не розуміла, що відбувається, їй хотілось опори.

А я просто розумів: не знаю, що робити. У мене немає машини, тому повністю залежний від квитків на автобус, на транспорт. Я зателефонував батьку (А ми з ним взагалі не спілкуємось. У нас дуже велика сварка була до війни). І він каже: "Ви живете у панельці, на Салтівці, це небезпечний район. Можете приїжджати до мене".

І я з двома молодшими братами переїхав до нього. У нього приватний будинок. До 2 березня ми жили там.

А вже у березні вирішили їхати до Львова?

Спочатку була складна ситуація з евакуаційними потягами... Виїхати було дуже важко. У першу чергу їхали діти і жінки… Я так не можу, коли якесь місце займаєш.

А потім у мене була розмова з сім'єю дівчини, що я повинен її вивезти якимось чином.

І ми 3 березня вже стояли на залізниці, чекали евакуаційний рейс на Львів.

"У натовпі можна було просто померти": про ситуацію на вокзалі Харкова

За скільки часу ви добрались? Якою була дорога до Львова, як взагалі все відбувалось?

Це було дуже важко. Найстрашніша ситуація була на вокзалі. Всі бояться, натовп, люди просто не знають, що робити. Особливо коли починається якийсь обстріл, це просто…

Як тільки люди чують звук потяга, вони просто натовпом йдуть кудись, думаючи, що вони йдуть правильно.

Я кажу своїй дівчині, що треба якось відсторонитись від натовпу, аби нас не придушили. Тому що це неконтрольовано, там можна було просто померти.

Демид пригадує, коли почули інформацію про прибуття потяга, натовп рушив. Усі намагались якомога скоріше спуститись до цієї платформи, це було найстрашніше у поїздці. Хоча додає, сама дорога також була не з легких випробувань.

Мені то нормально, а от моїй дівчині було досить кепсько. В одному відсіку плацкарту було близько 18 людей. Я спав майже на підлозі.

Поїздка була довга. Ніхто не розумів, чого чекати, що взагалі буде. Мене навіть моя родина не хотіла відпускати, тому що думали, що поїзди будуть живою мішенню. Я казав, що ні, все буде нормально, перш за все це можуть бути військові об'єкти. Ми тоді не розуміли, що громадські місця також будуть обстрілювати...

Просто уявіть цей контекст, всі люди на стресі. Там була дуже така електрична атмосфера. Але я у своєму відсіку намагався створити хорошу атмосферу. Мені це було як заспокійливе, тому що я на щось відволікався, і для людей це була поміч, тому що місця не було взагалі.

Ми один одному допомагали – їжею, водою. І саме у нас все було добре, ми спілкувались. А от в інших відсіках був просто жах.

"Було відчуття, що через місяць все закінчиться"

Коли ви їхали до Львова, чи було відчуття, що це за кілька тижнів закінчиться, що повернетесь до Харкова?

У мене було чітке відчуття, що такий масштаб дій не може тривати довго – місяць максимум. Не може такий жах відбуватись в сучасному світі взагалі.

Я не розумів перші 2 місяці війни, мабуть. Так, я бачив усе, читав новини, постив щось у соцмережі. Однак не було розуміння, я не міг повірити, що зараз йде війна. Типу, як це?

І це усвідомлення за 2 місяці прийшло вже?

Так-так.

Коли ви приїхали вже до Львова, що ви відчули тут?

Контраст. Коли ми приїхали, заклади не працювали. Було набагато менше людей, ніж зараз. Але було таке відчуття, що люди не розуміють, що відбувається. У перші тижні було таке відчуття контрасту з пеклом, з якого ти виїхав.

Які у вас склались перші враження від Львова? Як вас тут прийняли?

Мене прийняли дуже добре. Коли читаю якісь пости в інстаграмі, що до російськомовних нібито тут погано ставляться, розумію, що такі випадки, можливо, бувають, але я і моя сім'я з цим не зіштовхнулись.

Демид наголошує, щодо мови має чітку позицію.

Коли з незнайомою людиною починаєш спілкуватись, ти повинен говорити саме українською мовою. Зараз контекст такий, що це недоречно буде – спілкуватись російською. Може, у цієї людини родичі з Бучі чи Гостомеля? Ти не можеш цього знати. Тому потрібно говорити українською.

До речі, коли ви збирались їхати до Львова, чи не виникало побоювань, що можуть виникнути труднощі, зокрема, щодо мови й інше?

Ні. Таких питань не виникало. У мене виникало питання, як зробити так, щоб було що їсти і де спати. Таке перш за все – піраміда Маслоу.

Сім'я Демида у Львові / Фото з особистого архіву

"Львів став другим домом"

Як облаштували життя у Львові? Скільки часу на це знадобилось?

Коли я приїхав, зрозумів, що видихаюсь, що я не можу. Починаю виконувати свої завдання не так добре, як раніше, тому що мене дійсно бентежить уся ця ситуація. Відчував, що мені потрібна якась рефлексія. Потрібно відійти якось від роботи і просто усвідомити усе, що є навколо.

Я, мабуть, у квітні взяв на тиждень відпочинок на своїй роботі. Саме після цього повністю адаптувався. Після того, як я усвідомив, що: так, зараз війна, я повинен робити все задля того, щоб жити у державі, яка обороняється від загарбників, як мені жити з цим, – я чітко зрозумів це після відпустки.

Я вважаю, що це необхідно зробити усім, хто не розуміє, де він, що він. Треба просто побути сам на сам.

Ви у Львові з березня, тобто кілька місяців. Чи можете сказати, що Львів став для вас "другим домом"?

Так. Я дуже люблю центр Львова. Одна з моїх найулюбленіших локацій – Високий замок, гора Лева. Там дуже гарний вид. У Харкові таких місць просто немає через географію.

Дійсно, для мене Львів став другим домом, прихистив мене під час війни. Та й люди добре до мене ставляться.

"Тепер ти не можеш бути поза політикою, бо будеш як росіянин"

Ви кажете, що люди до вас добре ставляться. Можна сказати, що люди, які тут живуть, теж стали для вас рідними?

Так. Я тут зустрів нових друзів. По суті, це друзі подруги, яка допомогла з квартирою.

Її друзі стали і моїми друзями. Бували дні, коли мені було досить самотньо. Я просто запропонував: а можеш мене познайомити з ними? Вони виявились дуже хорошими людьми, з якими круто спілкуватись на цікаві теми: психології, політики, філософії.

Я раніше не спілкувався, як і ніхто з нас, про політику. Був трохи відсторонений від цього. Але, знаєте, це урок, який ми всі, українці, винесли – ти не можеш бути поза цим. Ти повинен брати участь у політичному житті. Ти не можеш відсторонюватись, бо тоді будеш як росіянин.

"У мене немає ненависті, бо росіяни не рівні нам"

За Харковом все одно сумуєте, правда?

Звісно. Я сумую за Харковом. Десь півтора тижня тому я дізнався, що мою школу розбомбили. Це Харківська гімназія імені Ломоносова – сорок шоста.

Я дізнався, що загиблих немає. Зрадів, що без жертв. Головне, щоб люди… Тому що люди створюють все це.

Харків зараз під постійними обстрілами щодня. Коли ви дивитесь на фото розбомблених будинків, які у вас відчуття виникають?

Відчуття сюрреалізму. Це просто погано прописані злодії.

Деякі мої друзі залишились у Харкові. Розповідають, що артобстріли починаються з території Бєлгорода об 11:00. Рівно об 11:00 вони йдуть на роботу і "погнали стріляти".

У мене навіть ненависті немає. Тому що ти можеш ненавидіти собі рівного, так? А це просто, я не знаю… Вони навіть не люди. До людей ще треба дорости. Потрібно бути свідомим. Якщо ти не усвідомлюєш своїх дій, ти не людина, ти тварина. От і все.

Ненависті в мене немає, але я відчуваю ненависть людей, які мене оточують.

Ваша дівчина зараз з вами?

Демид зазначає, що його дівчина спочатку приїхала до Львова з сім'єю, а потім вони вирушили далі у Польщу та Німеччину. Хоча додає, вони вже повернулись.

Їм просто не пощастило. Дівчина перебувала за тисячу кілометрів від мене, і я не міг ніяк вплинути на ситуацію. Почав шукати квартиру. Тут дуже сумна ситуація з цінами була.

Але доля так склалась, що через подругу вдалось знайти гарну квартиру. І вони повернулись, вже 2 тижні тут перебувають. І їм тут набагато краще.

У Львові сім'ю прийняли гостинно / Фото з особистого архіву

"Чого ви чекаєте? Що до вас прилетить?": про друзів, які залишаються в Харкові

Ви кажете, що у вас в Харкові друзі залишились? Не планують виїжджати?

Я постійно кажу своїм друзям: чого ви чекаєте? Що до вас прилетить?

Деякі люди не можуть виїхати, бо їх бентежить те, що вони перебуватимуть у безпеці, відчувають якусь провину. У мене такого взагалі немає. Тут я можу допомагати набагато більше, ніж перебуваючи під обстрілами.

Як ви думаєте, чому вони не їдуть? Може, бояться?

Декілька факторів на це впливають. По-перше, це просто звичка. Люди просто звикли там бути. Не хочуть нічого змінювати. Для них це буде нова атмосфера. І також може бути фінансове питання. Ймовірно, немає можливості тут винайняти квартиру.

Хоч я кажу друзям: "Давай я знайду квартиру, можу допомогти". Але у відповідь чую: "Ні, просто ні".

А що б ви могли порадити тим, хто боїться, не хоче залишати свій дім?

У мене така асоціація виникла. Це як маляр, який починає писати картину – і з чого почати? Просто зроби це, ти повинен. Піди на кухню, випиши речі: чому ти хочеш залишитись? А потім підкресли усе це і напиши, що може з тобою трапитись – і там буде "я можу померти".

"У день перемоги хочу відчути об'єднання, як в перші дні"

Скажіть, що ви зробити після перемоги? Чи маєте, якісь плани?

Так, у мене все це записано: зустрітись з друзями, з якими через війну не можу, обійняти свою дівчину, випити тост нарешті. Такі дуже особисті речі.

Обов'язково вийти на площу свого міста, і відчути це відчуття єдності з усіма, яке в мене було на початку війни. Тоді був контраст – світло проти темряви. Ти був об'єднаний з усіма людьми, які перебороли свій страх, і розуміли, що вони праві, а орки просто знищують нас.

Я хочу у день перемоги відчути це об'єднання разом з усіма. Просто вийти на вулицю і кричати.