Ми прийшли не вмирати, а захищати: історії трьох захисників, яких вже немає
14 жовтня Україна святкує День захисників та захисниць України, сьогодні ми дякуємо людям, які боронять державу і кожного з нас, сьогодні ми вшановуємо пам'ять тих, хто віддав за Україну найцінніше – власне життя.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для 24 каналу. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
До речі За тобою, Український Воїне, – мільйони людей: Зеленський привітав з Днем захисників
За офіційними даними, лише з 24 лютого Україна втратила 9 тисяч захисників і захисниць. Ми поговорили з побратимами, родинами загиблих військовослужбовців та запитали, як вони бережуть пам'ять про полеглих.
Навіщо мені його бачити мертвим, я запам'ятав його живим
Андрій Широков на псевдо "Сім'янин"
52-річний Андрій Широков родом з міста Мирноград Донецької області. У 14 років переїхав у Дніпро, тут познайомився зі своєю дружиною Ганною Счасною. Пара встигла побудувати будинок і міцну родину з 5 дітьми.
З Андрієм ми познайомилися, коли мені було 14 років. Наші батьки товаришували. Потім зв'язок зник. Знову нас звела доля у мої 33 роки. Андрій хотів велику родину та стати далекобійником. І це вдалося йому сповна,
– з посмішкою на устах пригадала свого чоловіка дружина Ганна.
Коли в родині з'явилися діти, Андрій продав вантажівки, хотів бути поруч і бачити, як ростуть малюки.
"Спочатку у нас народилися дівчата, але він хотів сина. Ми вирішили взяти з сиротинця Миколу, а через 1,5 роки прийняли у сім'ю Олексія. І Бог подарував нам ще одного хлопчика", – розповіла Ганна Счасна.
Коли почалася війна у 2014 році Андрій Широков записався у “Правий сектор”. Добровольчий корпус обрав, щоб не гаяти час.
Боєць на псевдо “Сім’янин” / Фото з архіву Ганни
"Я тоді саме з подругою придбала автобусний тур до Словаччини. А він прийшов ввечері додому та сказав, що їде на вишкіл у “Десну” (навчальний центр, де тренують бійців – ред.), тому “поїдеш, але спочатку я вишколюсь”. Так і сталося. Андрій сам залишився з дітьми, аби я могла поїхати відпочити з подругою за кордон. Відвозив старшу доньку у школу, 3-х менших – у садочок і з 2-річним малим був один вдома", – пригадала дружина "Сім’янина".
Боєць та побратим Андрія Широкова на псевдо “Берс” (з міркувань безпеки, ім'я і прізвище військовослужбовця не розголошуємо – ред.) познайомився з Андрієм Широковим у серпні 2015 року на вишколі.
Андрій був дуже спортивним, займався бігом. Тоді я не знав, чому у нього псевдо “Сім'янин”. Дізнався його історію, коли приїхали у Донецький аеропорт. Мене це вразило, ми з дружиною теж хотіли усиновити дітей і відкрити будинок сімейного типу,
– пригадав загиблого побратима “Берс”.
"Сім'янин" багато розповідав “Берсу” про своїх дітей, дружину, будинок, як вони там будуть жити після війни.
"Одного разу я запитав його “Ти ж донецький, там у вас наче “рускій мір”, то чому ти тут?”. Він на мене так подивився, як на дурня, що після цього я його вже не питав такі речі. Ми зрозуміли один одного назавжди. Він пішов воювати за дітей, Україну, бо бачив і розумів “рускій мір” краще за мене”, – пригадав побратим.
Андрій Широков на військовій службі / Фото з Книги пам'яті загиблих:
Андрій Широков брав участь в обороні Донецького аеропорта – двічі, там і отримав нагороду, яку дуже цінував – нагрудний знак “За оборону Донецького аеропорту”. Там обморозив руки та здобув професію снайпера. Дружина загиблого згадує, як Андрій часто повторював “обов'язок кожного чоловіка, захищати Україну”.
“Сім'янин” панував перекрити дах будинку, поїхати в Крим на море після його звільнення, просто жити в Україні зі своєю сім'єю.
Андрій Широков на псевдо “Сім'янин” загинув 18 грудня 2016 року на "Світлодарській дузі" у Донецькій області під час артилерійського обстрілу. Його тіло вдалося витягнути за 4 доби. У тому бою загинуло 8 людей.
“Берсу” досі важко пригадувати свої емоції в той день. На похороні побратима він не зміг підійти попрощатися до труни.
Навіщо мені його бачити мертвим, я запам'ятав Андрія живим і життєрадісним. Зараз трішки шкодую про це. Дуже багато друзів загинуло, колись сядемо і сподіваюсь вип'ємо 3-й тост за хлопців, яких немає з нами. Для мене важко їздити на його могилу, довго відходжу після цього. Ми не думали про те, що помремо. Розмови були лише про життя й майбутнє. Планували як будемо зустрічатися, що у нас буде все добре. Ми прийшли не помирати, а захищати.
Після демобілізації у 2016 році “Берс” підписав контракт з 30-ю окремою механізованою бригадою на 3 роки. У 2019 як закінчився контракт, вирішив його не продовжувати. За 2 дні до 24 лютого підписав контракт з ТРО. Зараз захисник на передовій.
Ганна продовжує товаришувати з побратимами покійного чоловіка. Часто телефонують незнайомі захисники і розповідають про Андрія.
Побритим “Берс” хоче, щоб про Андрія згадували найкраще. Каже “вшановувати загиблих героїв потрібно – просто не забуваючи про них”. Розпитувати про загиблих у родини, побратимів. Писати про захисників історії на основі спогадів. Героїзувати і міфологізувати їх. Знімати фільми, писати художні твори, робити комікси, аби це не забулося не лише в Україні, але й усьому світі.
Снайпер “Сім’янин” / Фото з Книги пам'яті загиблих:
Дружина “Сім’янина” Ганна Счасна мріє про перейменування провулка Міцкевича, де живе родина Широкових на провулок імені Добровольця Сім’янина. Усі документи вже готові, потрібно лише їх розглянути та прийняти рішення.
Старший солдат, який мріяв стати командиром
Олександр Копус на псевдо “Віскі”
23-річний Олександр Копус на псевдо “Віскі” народився у Вишгороді, дорослим жив в Козаровичах, що у Київській області. Працював експедитором. Попри молодий вік мав дружину Юлію та виховував з нею двох донечок (2-га донька Валерія народилася напередодні російського вторгнення – ред.). У 2018 році прийшла повістка й Олександр пішов служити у лави ЗСУ.
Родина Олександра Копуса / Фото з архіву Юлії:
Побратим “Віскі” Дмитро Дробжин познайомився з Сашком на ДВРЗ в Києві у 2018 році (Дарницький вагоноремонтний завод – ред.), де призовників відбирали командири для своїх підрозділів.
Так вийшло, що я з Сашком потрапили в одну частину у селі Шипинці на Хмельниччині. Там ми прослужили майже 5 місяців. Працювали на складах. З Санею ходили разом в наряди і дуже добре подружилися. Він був веселий, лідер за характером. Працював над собою, вчив військові Статути, хотів зайняти командирську посаду. Користувався авторитетом серед побратимів і мене стимулював до більшого. “Віскі” хотів вибитися в люди,
– пригадав Дмитро.
Сашко та Дмитро у лавах ЗСУ / Фото з архіву Дмитра:
Побратими разом вирішили підписати контракт із ЗСУ, потрапили до 72-ї окремої механізованої бригади. Там Олександр Копус і отримав своє псевдо “Віскі”. Через те, що був міцний як цей напій. Побратими підписали контракт на 3 роки. Але разом, так і не дослужили. Дмитра Дробжина перевели в інший підрозділ.
Сашко отримав звання старшого солдата, але, за словами Дмитра, виконував обов'язки командира. Мав авторитет серед побратимів. У 2020 році на бойовому завданні Олександр Копус отримав поранення. Під час лікування у Дніпрі, він познайомився з волонтером та письменником Юрієм Гуком.
У нас було трохи вільного часу і ми пішли прогулятися по набережній вздовж Дніпра. Саня був зачарований красою Дніпра-Славутича, задумливо вдивлявся у хвилі і береги... Ми домовилися, що наступного разу я познайомлю його з козацькою історією нашого міста та не судилось…,
– пригадав своє знайомство з “Віскі” Юрій Гук.
Коли Олександр одужав, повернувся у лави ЗСУ. “Віскі” мріяв купити власне житло, ростити дітей, після закінчення контракту поїхати в Лондон до брата.
До закінчення контракту Олександра Копуса залишалося 5 днів, коли почалася повномасштабна війна. Сашко воював на Київщині, у ніч з 6 на 7 березня біля Мощуна захисник загинув.
“Під час наступу ворогів міномет “Молот” (М 120-15) не витримав навантаження і його розірвало. Сашко був якраз з побратимами біля нього, йому відірвало ноги, а я перебув іншій стороні Києва… Згодом мені передзвонили, сказали, що він загинув і шансів вижити у нього не було”, – розповів Дмитро.
Дмитро Дробжин дуже тяжко сприйняв загибель побратима, не міг повірити, що це сталося. Дмитрові часто снився друг у військовій формі. Відволіктися допомагала військова служба. На початку жовтня Дмитро став хрещеним молодшої доньки “Віскі” Валерії, якій на момент загибелі батька було лише три місяці.
“Віскі” просив мене стати хрещеним його дитини, а він мав стати – моєї. Ми списалися з його дружиною Юлею у соціальних мережах. Важко було говорити, особливо морально, але я виконав обіцянку і ще й сам охрестився”.
Юрій Гук написав на пошану “Віскі” вірша:
Його позивний - "Віскі"
І сам він міцний і жвавий,
І проти катів рашистських
Він вийшов на бій кривавий...
Він мріяв про щастя в домі,
Гойдати в обіймах доню,
Та замість доньки - патрони
Тримали його долоні...
Він мріяв, що буде згодом
Доньці заплітать косички,
Та разом з геройським взводом
Вкладав кулеметну стрічку...
Дмитро Дробжин часто згадує Сашка. Зараз, коли сидить з побратимами за столом, п'ють третій тост за тих, кого нема. Бо такі люди не забуваються, а залишаються назавжди в серці.
Він не боявся говорити про смерть, бо думав, що розмови про неї, її відведуть
Сергій Скальд на псевдо “Шпрот”
43-річний Сергій Баламутовський на псевдо “Шпрот” народився у Чернівцях. З юності був причетним до націоналістичних рухів, закінчив військове училище. Сергій часто змінював роботу, їздив за кордон, де мешкає вся його родина. Одружився, разом з дружиною Мар'яною народили двійко дітей.
Він з Бульвару (один із районів Чернівців – ред.) був ультрасом і активним вболівальником ФК “Буковина”. Сергій колись під час наших довгих розмов сказав, що “якби він не вибрав цей шлях, то залишився б у скинхедах, чого дуже не хотів,
– розповів рядовий окремого полку спеціального призначення “Азов-Київ” та друг “Шпрота” Олександр Білоус.
Сергій Баламутовський брав активну участь у подіях Революції Гідності, а потім вступив до лав ДУК “Правий Сектор”. У 2014 році пішов на війну. Своє псевдо “Шпрот” отримав у війську через худощавість. Брав участь у багатьох диверсійних і розвідувальних операціях. Мав кілька контузій.
Олександр Білоус пригадав як познайомилися з Сергієм.
Сашко із Сергієм – багато часу провели разом / Фото з архіву Олександра:
"Сергій Баламутовський мав творчий псевдонім “Сергій Скальд”. Він писав патріотичні вірші. У 2018 році видав свою першу особисту збірку і хотів зробити презентацію в Чернівцях. Скальд прийшов в одне з місцевих медіа (Шпальта – ред.), де я працював і попросив промодерувати захід. Я побачив перед собою екстравагантного, молодого, гарного чоловіка. Він сказав “от я такий брутальний, мені мабуть потрібна дівчина модераторка, але гарна і розумна. Давай ти когось знайдеш”. Його всі боялись і я так нікого і не знайшов. Тому запропонував свої послуги модератора. Він відповів “чудова заміна, але ти зовсім негарна дівчина”, – з посмішкою пригадав як потоваришував зі “Шпротом” побратим.
Потім їх запросили презентувати збірку віршів у Фінляндію, Естонію, Італію. Олександр згадує друга, як людину дії, дуже автивного.
“Шпрот” у турне за кордоном / Фото з архіву Олександра:
Я інколи казав йому – просто промовчи. Він ображався, бо не розумів, чому це має робити. Зовні він здавався серйозним, брутальним, але був дуже чутливим всередині,
– з посмішкою пригадав побратима Олександр Білоус.
Скальд любив подорожувати, мріяв створити чоловічий клуб за інтересами у Чернівцях.
Перед війною Сергій розлучився з дружиною, з якою прожили у шлюбі 16 років. Йому це дуже важко далося. Особливо переживав за своїх дітей. Через 3 дні після початку повномасштабної агресії росії поїхав у Київ.
“Сергій не боявся військової служби. Казав, що чекав цієї війни, яка триває вже 8 років, усе життя. До служби у ЗСУ він зловживав алкоголем, а там позбувся цієї шкідливої звички. Скальд говорив “це наша визвольна війна, яку хтось відтягував”. Він знав за що воює, чому це робить, про таких кажуть “людина війни”, – пригадав побратима Олександр.
29 березня Сергій вирушив у Маріуполь, майже місяць він воював в нелюдських умовах і 21 квітня загинув на “Азовсталі”. Побратими не змогли поховати “Шпрота”.
Офіційно він числиться у зниклих безвісти, бо тіла поки не передали, але ми знаємо, що його немає в живих. Маємо свідчення побратимів, зокрема тих, яких звільнили нещодавно з полону,
– каже Олександр Білоус.
Про смерть Сергія він і його близькі дізналися наступного дня. 22 квітня брата Олександра і його дружину Мар'яну сповістили про це з патронатної служби.
“Шпрот” не боявся говорити про смерть і загинув як герой / Фото з архіву родини:
Він не боявся говорити про смерть, бо думав, що розмови про неї, її відведуть. Заповів мені розвіяти його прах в Іспанії над океаном. Просив підтримувати і допомагати його дітям. Та хотів, щоб на його честь назвали вулицю у Чернівцях. Це – найлегше, вже навіть були громадські слухання,
– посміхнувся побратим Олександр.
Олександр Білоус каже, що дуже важко переживав смерть найближчого друга, пройшов всі стадії прийняття смерті Сергія. Спочатку відторгнення, несприйняття, а коли вже згасла надія, прийшло усвідомлення. Якраз зараз – найважче.
“Я підтримую родину Сергію, допомагав дочці, коли вона вступила у виш на факультет журналістики, ходив на свята до його сина. І там ставало дуже важко, бо він мав це робити… Зараз, коли у соціальних мережах бачу спільні фото, дають про себе знати його друзі, рідні, мене накриває журба. Але “Шпрот” загинув як герой. Він цього хотів. Ніколи б собі не пробачив, якби туди не поїхав та не став на захист України”, – зі смутком у голосі розповів Олександр Білоус.
Скальд мріяв організувати чоловічий клуб у Чернівцях / Фото з архіву Олександра:
Олександр хотів би у пам'ять Сергія і багатьох загиблих побратимів робити культурні вечори, пропагувати патріотичне віршування, пісні, яких вдосталь. Але зараз багато людей, зокрема з “Азову” загинули, каже важко буде знайти тих учасників дійства. Пам'ять про Сергія Скальда залишиться у його дітях, подвигах та соцмережах, де багато поезії “Шпрота”, його світлин, афіш про творчі вечори. І останні опубліковані рядки захисника.
Тихо, тихо співає вітер
Щось шепоче довкола час
Знаєш, саме цієї миті
Я чомусь пригадав про нас.
Не хвилюйся, я обережно
Вже в минулому біль образ
Лиш на серці чомусь бентежно
Та бракує потрібних фраз
Розгубив я слова та рими
Почуттями платив за ніч
У чергових обіймах прими
Свою душу лишив як річ.
Авторка: Інна Кубай