Мауі: гавайська кава та українська еміграція. Інтерв'ю з Ніком Матічиним

Каварня Ніка Матічина "Maui Coffee Roasters" в "бизі даунтаун" - за гавайськими мірками жвавому центрі містечка Кахулуї, недалеко від аеропорту, на перетині основних, не таких численних тут доріг.

Зайшли. Привітались з дредастою дівчиною за прилавком. Замовили каву - самі собі налили, себто: тут так є, дуже невимушено - "хелп йорселф". Сидимо, посьорбуєм і чекаєм Ніка. Тут розслаблено і еклектично. Нешумно, хоча людно і вільних столиків майже нема. Враження, що всі тут знаються в той чи інший спосіб. Серферська дошка причеплена до стелі. На стінах картини, фото аборигенів з Папуа Нової Гвінеї - все подароване власнику друзями і поціновувачами його кави (як виявилось при розмові): фотографом для National Geographic, французьким шеф-поваром і митцем.

Над входом надувна годзилла з голою барбі в руках, і така ж лялька-супермен ніби летить її рятувати. Тут дуже "loose", як люблять говорити на островах. Незв’язано і невимушено. Найкраща каварня на острові, на думку місцевих. Бо кава тут вирощена на Гаваях, і це не мережева каварня, а єдина така. Тут цінують унікальність, локальність і природність у всьому. Перші кавові дерева прибули на Гаваї в 1827 році. Відтоді тут досі вирощують, і це єдине таке місце в Штатах. Тому гавайська кава - це щось особливе.

Вже бачимо Ніка, він махає нам рукою, закінчуючи розмову з якимось чоловіком, - тут так є: всі знаються. "Алоха, як ся маєш! Добрий день!" - Нік пам’ятає українську, бо колись нею говорив, виростав у ній, але зараз вже рідко приходиться нею користуватись.

Коли мої вже старенькі батьки приїхали відвідати мене на Гаваях, вони згадували свій життєвий шлях: маленьке містечко в Галичині, війну, еміграцію, - і дивувались, що життя може так повернутись.

Говоримо англійською, так простіше. Нік радо ділиться, йому за шістдесят, народився він вже не в Україні. Історія його сім’ї - це типовий зразок еміграції з Галичини в час Другої світової. Втеча від наступу Сталіна. Піший шлях до Німеччини. Потім повоєнна еміграція до США. Далі - пряма мова Ніка Матічина:

- Мій батько з Лолина, що біля Долини. Він був майстром. Займався деревом. Це те, що люди роблять в Карпатах. Він був з гір. Історія така: вони вирішили виїжджати, взяли ковбасу, хліб і яйця - і це все. І почали йти в бік Німеччини.

Мені розповідали історії про мою маму - вона була сильною жінкою, сильнішою, ніж батько. Якщо була проблема з військовими на їх шляху, то мама давала їм яйце і сім’я рухалась далі. Був один випадок, коли на їхньому шляху трапився радянський солдат. Він хотів їх затримати. Мама у відчаї сказала - "то застрель мене, мені все одно", обернулась і пішла. Їм пощастило. Їх не розстріляли.

Так правдами і неправдами ми добрались до Німеччини. Тоді ця територія була безпечним місцем. В Німеччині мій батько працював на фабриці. Ми жили недалеко від табору військовополонених. Там голодували радянські солдати. Моїй сестрі Нусі було їх шкода, бо ми мали що їсти. То вона збирала всі крихти, хто що недоїв, і кидала їм через паркан. Є багато історій, коли люди добрі один до одного в скрутній ситуації. Ці історії мені розповідали інші. Мене тоді ще не було.

Нік народився вже в Німеччині в таборі для Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, переміщених осіб). В 1951 вони емігрували в США на кораблі "General Black" - типовий транспортний корабель часів Другої світової. Спочатку жили на фермі у Вірджинії, куди їх направили. Через деякий час за сприяння української католицької громади вони переїхали в Рочестер, що в штаті Нью-Йорк.

"Там була велика українська громада. А церква була центром нашого всесвіту", - згадує наш герой.

Нік ходив до україномовної школи Святого Йосафата і говорив українською вдома. З усмішкою і багатьма дуже зрозумілими українцям жартами (каже, що успадкував мамин гумор) згадує про дитинство: про толоку по суботах, коли українці одні одним помагали, про застілля з "водка" і патріотичними піснями, про те, як колядували і збирали гроші на вільну Україну, як надсилали пакунки ще в радянський час родичам в Україну. Традиційно: хустки і нитки для вишивання ("канадські", як їх тоді в Україні називали), що було чомусь в СРСР дефіцитом. Про те, як батько постійно називав себе "Bill from the hill" ("Білом з гір"), а мама зналася на травах і завжди мала город. "Наше життя не було багатим, але духовно воно збагачувало".

- А як сталось так, що Ви почали займатися кавою?

Я почав пити каву зі школи. Я виростав в етнічному емігрантському районі: українців, поляків, італійців. Здавалось, що еспресо було повсюди. Ми не пили кави вдома, але кава була завжди, коли ходив в гості до друзів. Потім уже всі мали кавові машини.

Я поїхав навчатись в Каліфорнію. І там теж була кава. Я навчався в Університеті Беркелі в кінці 60-их на початку 70-их. То була революція. Рух за свободу слова (Free speech movement). Це було так ніби переживаєш заново історії про потребу зміни, з якими виростав. В Нью-Йорку була дуже сильна українська громада. Я маю теорію, що Іст Вілледж ("East Village", де саме і розташовані більшість українських інституцій на Мангеттині: церкви, НТШ, Український музей) мав великий вплив на Америку, можливо, це звучить занадто голосно. Це була як мала Галичина, де українці, поляки, євреї, італійці, жили всі разом. Ми були дітьми тих, хто пройшов війну. Вони боролись за свободу вираження. Це була маніфестована територія. Та сама територія. Це був баняк, в якому все бродило. І потім поширилось. І хоча це була інша революція - американська. Але це майже частина нашої спадщини - нам потрібні зміни. А ми - це продукт не лише нашого досвіду, а й наших мамів та бабусь. Три генерації того, чим ми є насправді.

Рух за свободу слова змінився, коли його взяли в руки медіа. Це вже не був інтелектуальний рух за свободу слова у всьому світі. Каліфорнія стала модним місцем перебування, туди почали з’їжджатися всі, хто шукав свободи, вільної любові, і це принесло з собою культуру наркотиків, і Каліфорнія стала мутним і болотистим місцем. Ти вже не знав, що справжнє. Я не хотів залишатись в Каліфонії. Це було занадто божевільно. Хотів спокою після революції.

Коли я повернувся в Рочестер, не хотів працювати на великі корпорації. І деякі мої друзі не хотіли. То ми вирішили продавати каву. Це була наша культура, ми були новим поколінням. Ми хотіли робити все інакше. Ми знали краще (іронізує -Х.С.) , ми знали, що все змінилось, чи як сказати.

Ви були ідеалістами?

Ми були ідеалістами, але й покоління до нас було ідеалістами. Ми були ідеалістами у свій спосіб. Ми відкрили новий шлях. І хотіли змінити світ. І кава з цим асоціювалась. В той час шістдесятих був рух богеми, бітників, кави, поезії, літератури. Воно цвіло. Це було нашим багатством. Джерелом. Це нас стимулювало. Ми заснували каварню "Cafe Primo". І зненацька поприходили люди, і ми всіх знали і це була така тусовка! Я присвятив цьому кілька років і вирішив, що не хочу бути в цій погоді. В Нью-Йорку холодно.

І тому переїхали на Гаваї?

Я переїхав на Гаваї, бо хотів вирощувати каву. Це мене вабило. Я почав з фермерства. Але зрозумів, що це занадто самотній бізнес (Сміємось). І знову почав каварню і бізнес з обсмаження зерен. І він почав рости. Деякі мої друзі також переїхали сюди. Але я єдиний залишився тут назавжди.

То значить Гаваї - то Ваше.

Я тут застряг. Стало дуже комфортно. Це був правильний ритм для мене. Мені було байдуже, чи я був в ногу з часом. Всі тут мали старі японські машини-причепи, і ціла сім’я там сиділа.

З серферськими дошками (Сміємося).

Це було дуже комфортно. Я хотів кудись, де життя повільніше. В той час, в 1976, ніхто не знав, де Мауі і що це таке. Знали тільки Гонолулу і Вайкікі. В той час тут був лише один світлофор, і всі знали хто куди їде, і що робить. Кокосовий безпровідний зв’язок, так би мовити (Сміємся). Це була дуже мала громада. Це розслабляло. Час від час був страйк темношкірих робітників. І коли був такий страйк, життя на острові зупинялось. Дослівно. В крамницях тоді не було продуктів, бо їх не привозили. Я насолоджувався тим фактом, що не було сателітарних антен. Тобто новини, які нам показували, були тижневої давності. І якщо ти хотів чогось, то воно прийде. Якщо не на найближчому кораблі, то на наступному (Сміємся) То було дійсно відстало, і нічого не було таким важливим, як у решті світу, великих містах. Навіть, якщо тобі щось треба було негайно зробити, ти просто не міг цього зробити. Нічого негайного.

Я уявляв собі, що так, мабуть, є в якомусь віддаленому місці в Україні.

Дякую дуже за розмову і за те, що погодились зустрітись.

Нік нас проводить і ми прощаємся. По дорозі ще встигаєм поговорити про старі добрі часи, коли власники бізнесів могли собі дозволити залишити на своїх дверях табличку "Піщов кататись на серфі". І нікому не було дивно, бо що ж робити, якщо хвилі добрі! І кожен день тут такий же гарний, як і попередній та наступний, тому ніхто тут не знає "ху-ху" (поспіху - по-гавайськи).

Розмовляла Христина Семанюк

Фото Сергія Грицая

Острів Мауі, Гаваї

Читайте також: Українці такі ж привітні, як і бразилійці. Розмова з неординарним хлопцем і мандрівником Лукасом з бразильського Сан-Паулу: про Бразилію, Україну і нашу тісну планету.