Мотивуючі історії українських бійців, які розпочали бізнес у мирному житті

Треба довести хлопцям, що треба бути сильними, щоб не спивалися і не вчиняли самогубства

Колишній боєць і людина з невимовною жагою до життя Олександр Чалапчій до війни був майстром виробничого навчання Ул’янівського профтехучилища №11. Однак після повернення з фронту мусив покинути роботу.

"Дітям треба показати трудові прийоми, присісти, встати. Я не можу цього зараз показувати. Щоб дитина потім не страждала через мене на роботі, я пішов", — розповів він

Інженер-механік з Кіровоградщини, залишивши вдома вагітну дружину і п’ятирічну доньку, поїхав захищати Батьківщину. Спочатку був в селищі Шуми, Донецької області, а через 1,5 місяці його перевели в Ленінське під шахту "Південна". У вересні минулого року отримав важке поранення від мінометного снаряду, який розірвався просто біля ніг. Лікарі зробили все можливе, щоб врятувати життя бійця. Але зберегти йому ноги не змогли: їх ампутували вище колін.

Попри те, що було дуже важко, Олександр твердо вирішив, що у жодному разі не може стати тягарем для сім’ї, дружини. Перед тим, як в Австрії наштовхнувся на ідею з виготовлення паливних брикетів, військовий думав зайнятися чимось примітивним.

"Ще до війни я варив газогенераторні котли. Всі казали, що дровами вигідніше опалювати, але дерево росте 70 років… На полях завжди залишається багато відходів від соняшнику, соломи, які просто відвозять на звалища і спалюють. Під час реабілітації в Австрії побачив як австрійці ощадливо ставляться до всього, що можна переробити на паливо. Вирішив спробувати вдома створити нове паливо", — розповідає боєць.

Держава виплатила вояку компенсацію, яку він і витратив на започаткування власної справи – цех із виробництва паливних брикетів. Олександр зізнається, що окрім потреби у забезпеченні родини і необхідності у роботі, розпочав свою справу, щоб просто не сидіти вдома.

"Зайнявся ділом, щоб не сидіти у візку. Щоб був стимул вдягати протези і робити роботу. Бо якщо довго без протезів, вони потім починають муляти, бажання зникає їх вдягати. А так, є для чого вставати, вдягати протези, відвозити дитину в школу і йти на роботу. Після роботи приїжджаю додому, поки пороблю справи по господарству, все виробляється до автоматизму. А як субота і неділя вихідні – то дах їде, все одно вдягаєш протези і щось робиш", — ділиться Саша.

На питання про те, як просувається справа, Сашко говорить, що вони з товаришами потроху працюють. Його фірмі допомогла райдержадміністрація — 40 тон палива дозволили подавати на школи і дитячі садочки. Співпрацю із закордонними колегами Олександр також розглядає. Проте, для цього необхідно виготовляти великі об’єми палива, а наразі його маленьке підприємство не може працювати із таким обсягом. Зараз Саша шукає нове приміщення для роботи.

Боєць визнає, що наразі, поки його справа цілком нова для країни, він зі своїми працівниками не отримує великих коштів. Проте, переконаний, що зможуть вийти на високий рівень.

Чалапчій є справжнім прикладом для своїх побратимів. Він вважає необхідним доводити іншим хлопцям, і з такими складними травмами, як в нього, а також з моральними проблемами, що завжди потрібно знаходити сили в собі, щоб жити далі. І жити заради чогось.

Роботодавці нас бояться, бо ми вже безстрашні

Ще один військовослужбовець, повернувшись із зони АТО та зіткнувшись із проблемами працевлаштування, вирішив започаткувати свою справу. Хлопець називає свою роботу не бізнесом, а соціальним проектом, який збирає навколо себе всіх, хто пройшов війну на Донбасі і зіткнувся з безробіттям.

Ярослав Солігор з Вінниці пройшов бойові дії поблизу Новоазовська, Широкиного, Безіменного, Чармалика, Гранітного. Після повернення з війни чоловік разом із побратимами вирішив створити охоронну фірму.

"Ідея створити охоронну фірму була давно. Але якось не виходило довести справу. А коли повернувся з АТО, зрозумів, що більшість людей у нашому місті огородилися кам’яним муром і просто роблять вигляд, що їх це не стосується", 1 розповідає Ярослав.

Коли постало питання з пошуком роботи, боєць побачив, що власники деяких підприємств ніяковіють і побоюються мати справу з військовими, які відслужили на Донбасі.

"Розпитують де служив, чим займався в зоні АТО. Я розумію, що вони знають, що не справляться з такими людьми, як ми. Вони бояться, вважають нас запальними і не дуже контрольованими. А нас таких багато. Як-то кажуть: "Гуртом і батька легше бити". Ми вирішили згрупуватися", — говорить Ярослав.

Бійці зібралися, написали статут, зареєструвалися і отримали ліцензію на охоронну діяльність. Наразі хлопці отримують замовлення, але працюють більше у напрямку охорони об'єктів державної і комунальної власності. Військові розповідають, що їхнє підприємство має право здійснювати перепідготовку бійців. Зараз вже мають багато приватних замовлень.

Величезною перевагою своєї діяльності Ярослав називає те, що він з товаришами постійно разом. Каже: "Коли когось з нас починає "паяти", жоден психолог не розкаже, що з цим робити. Психологи — це добре, але як вони навчать щось робити з тим, чого самі ніколи не бачили. Вони можуть допомогти тільки у спілкування з близькими. Навчити їх, як з нами говорити".

"Зараз до нас дзвонить багато людей, які пройшли АТО, вони розуміють, що тут можуть знайти однодумців", — додає боєць.

Соціальний проект, який розробили хлопці для себе і своїх побратимів, покликаний не просто допомогти їм з роботою. Охоронці-військові переконані, що так вони допоможуть іншим бійцям, які повернулися з війни, потрапити у правильне русло і вберегтися від негативних наслідків, можливих на тлі пережитої війни.

Гроші від продажу ювелірних виробів йдуть на передову

"Ювелірна робота для АТО" – звучить гарно. Але у прямому значенні таку роботу виконує Сергій Яценко із Запоріжжя.

До війни чоловік працював на заводі. Ювелірна справа була як хобі. Кілька років тому, коли це ще не було таким популярним, Сергій почав виготовляти зі срібла вироби з українською та слов’янською тематикою.

А коли почалася війна, вирішив піти на фронт. Проте, у військкоматі чоловіка не взяли через стару травму. Але боєць вирішив, що не залишиться осторонь подій у країні, та звернувся до одного з добровольчих батальйонів.

"Спочатку чергував на блокпостах у Запоріжжі, ловив місцевих сепаратистів. Майже 90% моїх друзів зараз воюють. Серед нас і футбольні фанати, і націоналісти. Ті, кого свого часу міліція дуже ганяла", — розповідає Сергій Яценко.

Влітку доброволець вперше відправився в зону АТО. Служив в районі Широкиного. Розповідає, що навіть за умов війни знаходить час на творчість.
"Декотрий час я там, потім приїжджаю додому, щоб виконати всі ювелірні замовлення, які надходять і накопичуються", — говорить чоловік.

Ювелір ділиться, що багато замовлень йому надходить з-за кордону: з Канади, США, Іспанії, Австралії, навіть з Росії. Усі замовники хочуть бачити на своїх прикрасах українську символіку. Сергій пояснює це тим, що це діти української діаспори, які ніколи не були в Україні, проте, хочуть мати її частинку.

Більшість зароблених коштів чоловік витрачає на екіпіровку для себе і своїх побратимів. Йому таким чином вдалося вже одягнути і взути кількох чоловік зі свого підрозділу. Також, багато людей, коли дізнаються по те, куди підуть кошти, допомагають українському захиснику просто так.

По поверненні з війни, Сергій Яценко не виключає, що хотів би, щоб його справа приносила йому дохід. Говорить, що при належних умовах хотів би займатися ювелірною справою для того, щоб вистачало на життя.

До речі, для багатьох прикраси запорізького майстра стали своєрідними оберегами. Вже кілька пар обрали для себе срібні обручки з мотивами національної вишиванки замість традиційних золотих.

Читайте також: Ампутація – не вирок: історії воїнів АТО