Кращі стрічки та несподівані розчарування Одеського кінофестивалю

Одеса конкурсна

Конкурсна програма вдалась не надто. Проте кілька фільмів завоювали любов глядачів, серед яких турецький "Мустанг" - режисерський дебют Деніз Гамзе Ергювен. Драма про п'ятьох сестер, яких родичі ув’язнили в стінах власного будинку. Уявіть собі — зараз, здавалося б такій європейській Туреччині, в одній з родин дівчатам забороняють вчитись, спілкуватись з однолітками і починають насильно видавати заміж. У легкій манері через жарти та пустощі режисерка переповідає жіночі страждання. Хтось з дівчат мириться з долею, а хтось бунтує. Стрічка то викликає щирий сміх і ностальгію за дитинством, то жах від драматичного сюжету. Тож "Мустанг" заслужено отримав гран-прі, а також приз за режисуру від журі.

Ще одна в усіх сенсах хороша стрічка — "Зеніт" хорвата Делібора Матаніча. В інтимний спосіб фільм розповідає про війну в Югославії. Три різні історії кохання, яких об’єднує жорстокість і смерть. Попри таку актуальну тему, фільм має також дуже оригінальний сценарій. У всіх трьох частинах грають одні і ті ж актори. Режисер, наче, наголошує — у страждання одне обличчя.

Засвітився у конкурсній програмі і фільм росіянина Олексія Федорченка "Ангели революції". Проте думки критиків розділились: хтось "плювався" і виходив по середині фільму, а хтось не стримував захвату. "Ангели революції" — чесні комуністи, які в 20-их роках поїхали на Далекий Схід Росії окультурювати місцеве населення. Федорченко намагався висміяти перших комуністів, проте його іронія виглядала як безперервний каламбур. Більшу половину фільму глядач не розуміє, що відбувається на екрані. Федорченко хоч і сміється з комуністичної ідеології, проте й надає їй якогось романтичного характеру, здається, навіть ностальгує.

Гала прем’єри зі світових кінофестивалів

На Одеському кінофестивалі відбулись прем’єри фільмів-призерів найпрестижніших кінофестивалів Європи. Зокрема найочікуванішою була стрічка угорця Ласло Немеша — "Син Саула", володарка гран-прі Каннського фестивалю. Немеш зняв табір смерті Аушвіц так, як до цього не знімав ніхто. Упродовж фільму камера прямує всюди за головним героєм-євреєм, обов‘язком якого було спалювати трупи інших в’язнів. Жахи концтабору ми бачимо очима головного героя. Саул – ходячий мрець. До життя його пробуджує тіло мертвого хлопця, котрого він приймає за свого сина. Саула наповнює людське почуття — поховати хлопця за всіма єврейськими обрядами. Тому фільм Немеша не стільки про страждання євреїв, як про людяність, котра існує навіть у самому пеклі.

Ще одна прем’єра на Одеському кінофорумі – фільм грецького режисера Йоргоса Лантимоса "Лобстер", володар призу журі у Каннах. У фільмі-антиутопії описана ідея суспільства, в якому суворо контролюються людські стосунки. Ти або знаходиш собі пару, або тебе виганяють в ліс, де перетворюють на якусь тварину. Є і втікачі, які не хочуть жити за загальними правилами. Проте, в них є свої обмеження – ніяких особистих стосунків. Обидві системи виявляються однаково комфортні для тих, хто дотримують правил і однаково тоталітарні для тих, хто ці правила порушує. "Лобстер" дуже новаторське кіно, яке сміється над псевдо-цінностями сучасного суспільства.

Дуже суперечливий настрій залишив по собі ще один берлінський призер – спільний російсько-українсько-польський фільм "Під електричними хмарами". Стрічка – скарб для візуалів. Хочеться розбирати фільм по кадрово і вішати на стіну. Не дарма український оператор Сергій Михальчук отримав за свою операторську роботу "Срібного ведмедя". У фільмі зображена Росія, яка ще не позбулась жахливого спадку совка, але вже в передчутті нової катастрофи – війни. Герої стрічки безпорадні інтелектуали. Тому їхні фрази хоч багаті і красномовні, але водночас безглузді. "Під електричними хмарами" – це такий собі російський Вавилон у передчутті неминучої кончини.

Розчарував фільм-призер Берлінського фестивалю "Таксі". Хоча режисер іранець Джафар Панахі претендує на звання кіноноватора, через те, що вся дія фільму відзнята в таксі. Проте експеримент вийшов не надто вражаючим. Фільм нагадує слабку театральну постановку про абсолютно не зрозумілі європейцям реалії.

Негативне враження залишив фільм відомого росіянина Андрія Кончаловського "Білі ночі поштаря Алєксєя Тряпіцина". Окрім зйомки фільм нецікавий нічим. Заношена тема російської глубінки: "лірики-алкоголіки", бідний сільський побут, головний герой –моралізатор. Тупі діалоги та п’яний розбій. Кончаловський хотів показати поетичну російську душу, та як кажуть кінокритики, цього разу "хождєніє в народ" Кончаловському явно не вдалось.

Одеса документальна

Особливої уваги заслуговує саме документальна складова Одеського кінофестивалю. Відкриттям для багатьох стала стрічка "Одеса у вогні". Спільне італійсько-ромунське кіно, зняте у 1942 році. Це художній фільм з документальними воєнними кадрами. Головна героїня – відома румунська співачка і її сім’я, які потрапили перипетії Другої світової. По суті пропагандистський фільм нацистів — дуже влучно та об’єктивно зображає, як прихід радянської влади на терени Бессарабії, так і німецьку окупацію. Зокрема у фільмі є унікальні кадри входу нацистських військ в Одесу, які досі ніде не показували.

Десь між художнім та документальним — фільм естонського режисера Марті Хелда "Під бічним вітром". В основі фільму листи депортованої в Сибір естонки до чоловіка. Нелюдські страждання жінки, яка переживає розлуку з чоловіком, смерть дочки і жахливі тортури сибірських таборів – про все говорить нещасна Ерна зі своїх листів. Вражає зйомка. Спочатку глядач занурюється в спогади про щасливе життя героїні. Хоч в чорно-білих тонах, воно дуже світле і тепле. Камера повільно рухається за кожним з акторів… і зупиняється на словах про день депортації. Тут режисер вдається до дуже нестандартного рішення. Далі весь фільм буде абсолютно статична картинка. Один застиглий кадр змінюватиме інший. Герої замруть так, як з моменту депортації, завмерло життя тисяч естонців.

Ще одна дуже нестандартна документалка вдалась російській режисерці Олені Хорєвій. "Київ-Москва частина 2" – це надзвичайно тепла історія різних людей від офіціантки до лікаря, які живуть в Києві та Москві. Прості людські життя на фоні трагічних подій Майдану та початку війни. Без політики та пафосу — українці та росіяни, які просто хочуть жити в мирі.