Ми собою накривали дітей, – жителька Маріуполя про порятунок з оточеного міста

12 жовтня 2022, 14:00
Читать новость на русском

Жителі Маріуполя з початку війни опинилися в повному оточенні. Під обстрілами та авіаударами люди почали масово виїжджати з міста, залишаючи рідні домівки. Серед них була і Лілія з маленькими дітьми та сім'єю.

Про початок війни в Маріуполі, останні дні перед виїздом та російські блокпости. А також про недитячі правила та дорогу в один напрямок для проєкту СВОЇ на 24 каналі розповіла Лілія. Жінка разом з 4-річним сином та 7-річною донькою виїжджали з оточеного міста в перші дні березня 2022 року.

Актуально Він одразу пішов нас захищати, – Яна про виїзд з Харківщини та загибель чоловіка-військового

Лілія народилася та прожила у Маріуполі 34 роки. Там вона зустріла коханого чоловіка та одружилася. Згодом у них з'явилося двоє діток. Вони побудували будинок і вже влітку 2022 року мріяли туди переїхати. Але війна зруйнувала всі плани.

"Ми ділили вибухи на три категорії": про початок війни в Маріуполі

Яким ви пам’ятаєте 24 лютого?

Так вийшло, що у цей день в мене мала бути хороша подія. Адже моїй старшій дитині виповнювалося 7 років. Але цей день ми зустріли з вибухами. Звичайно, хотілося турбуватися про дитину в цей день, але наші переживання були з іншого приводу. 2014 рік також супроводжував нас вибухами та стрілянинами. Ніхто не думав, що це війна якась. Всі, мабуть, вважали, що знову трохи постріляють та все стане на свої місця.

Життя родини до вторгнення Росії / Фото надані Лілією

 

У який момент ви зрозуміли, що ситуація набагато серйозніша, ніж це було у 2014 році?

Кожна людина зараз вже звикла до цивілізації: що є світло, вода, опалення, зв'язок, інтернет, всі блага. Мені здається, що без інтернету зараз взагалі нікуди. Коли через кілька днів у нас зникло опалення, то ми не дуже на це звернули увагу. Адже був ще газ, тому ми включали конфорки та нагрівали воду. Ще жити можна було. Однак стрілянина ставала все сильнішою та сильнішою. Я готувала раз в день. Ми ділили вибухи на три категорії:

  • коли далеко;
  • коли сильно чути;
  • коли трясуться вікна.


Війна в Маріуполі / Фото з телеграму "Я – Мариуполь"

"Ми собою накривали дітей": про обстріли та ізоляцію міста

Коли ми сідали на кухні їсти з дітьми, то я казала: "Коли чуєте сильні вибухи, то встаєте та йдете в коридор". Ми всі туди виходили. Ми всі розуміли, що треба дотримуватися правила "двох стін". Так ми прожили ще кілька днів.

1 березня у нас відключили світло. Через відсутність електрики перестали працювати помпи, які подавали воду. І почав зникати зв’язок з інтернетом. У той день ввечері ще налаштували електропостачання, буквально на кілька годин. Так ми змогли зарядити телефони. Потім світло знову відключили та після цього воно вже не з’явилося. Звичайно, ніхто не знав про те, що буде.

Знаєте, я кожен день думала, ну куди може бути гірше? Ніколи не думала, що у 21 столітті може бути таке, що без будь-яких комунальних можуть залишити пів мільйонне місто. А ми жили на краю міста, ближче до Запорізької траси. Якраз там, звідки заходили російські війська.


Вигляд з вікна будинку у Маріуполі, де проживала Лілія з родиною / Фото надані редакції

4 березня над нашими будинками почала літати авіація. Ми зрозуміли, що вже все… Ми собою накривали дітей. І я розуміла, якщо мене не стане, то мої діти нікому не будуть потрібні. У нас не було зв’язку ні з бабусями, ні з дідусями, ні з друзями, ні з родичами. Хоч ми всі жили неподалік, але ми не знали чи живі вони, чи прокинулися всі. Що взагалі відбувається в місті, де закінчується наша країна, а де вже якісь інші люди прийшли? Просто виглядаєш у вікно і думаєш, а що в мене за вікнами?

4 березня ввечері ми вирішили, що зранку наступного дня будемо виїжджати.

Як ви пояснювали дітям все, що відбувалося? Та як вони сприймали це?

Я думаю, що обманювати дітей не варто. Просто якось максимально старалися заспокоїти їх. Оскільки не працювали телевізори й телефони, ми грали з ними в настільні ігри. У нас була чудова настільна гра "Ферма". І навіть чотирирічній дитині ми все розказали. Щовечора ми сиділи під ліхтарем і гралися. Чесно, коли вони сміялися, це відволікало увагу.

Ми собі облаштували одну кімнату. Познімали там скляні та дзеркальні двері з шафи, познімали міжкімнатні двері та позакривали вікна. І ось в цій кімнаті ми четверо фактично жили цілодобово: я, чоловік, син та донька.


Кімната, в якій жила вся сім'я / Фото надані Лілією

"Коли вже скидають авіабомби, то не врятує нічого, ніякий підвал"

В укриття чи у підвал не спускалися?

У перші дні сусіди намагалися ще спускатися у підвал. Коли там було ще опалення і було тепло. Коли його відключили, то там було дуже холодно. Знаєте, ніхто не хоче йти зі свого дому. Мені здається, абсолютно ніхто. Звідти, де тобі комфортно, де ти все знаєш. Ми старалися виходити максимум у коридор, якщо дуже сильно треба було. Якщо чули стрілянину чи вибухи. У підвал не ходили з простої причини – вони не призначені для цього, це не бомбосховища для війни. Це підвали, де проходять труби.

90% будинків у Маріуполі – зруйновані та пошкоджені. Не дай Боже, там затопило б щось. А коли вже скидають авіабомби, то там вже нічого не врятує, ніякий підвал.

До теми ЗСУ сказали їхати, бо ми заважали вже, – Валентина з Лисичанська про евакуацію і помсту росіян

"Я дістала білий папір і крізь сльози написала на ньому "Діти"": про виїзд з Маріуполя

Як ви виїжджали з міста? Чи були проблеми на блокпостах окупантів?

5 березня, ми що встигли зібрати, з тим і поїхали. Ми виїжджали новою трасою у бік Запоріжжя. Паралельно з нами люди на машинах також почали виїжджати. При виїзді з міста, як ми вже дізналися, стояв останній український блокпост. Наші військові провели інструкцію. Вони повідомили, що далі вже не наші. Це було 5 березня о 10:20 ранку. Нам сказали обвішувати всі машини білими ганчірками та білим папером.


Спалені будинки у Маріуполі / Фото з телеграму "Я – Мариуполь"

Знаєте, всі ці дні у Маріуполі я не могла плакати, але коли ти виїжджаєш з міста та бачиш як горять такі ж дев’ятиповерхівки, в яких ти живеш… Як горить "Епіцентр", як стоять стовпи диму… У мене сльози лилися струмком. Але я дістала білий папір і крізь сльози написала на ньому "Діти". Я просто не могла зупинитися. Коли стоїть вже спалена техніка… Адже коли ми жили у квартирі, ми майже не виходили з дому. Якоїсь їжі нам вистачало, хоча і їсти, чесно кажучи, не хотілося.

Коли нам провели інструкцію при виїзді, найбільша наша проблема була в тому, що у нас майже не було бензину. Військові нам сказали, що "сьогодні буде зелений коридор з 10:00 ранку. Тому їдьте спокійно. Далі ні з ким не сваріться та виконуйте все, що скажуть".


Пожежа у сусідніх будинках біля дому Лілії / Фото надані редакції

Так і було, мабуть, на перших чотирьох російських блокпостах, які ми проїхали. Вони просто дивилися нашу машину, питали звідки та куди їдемо.

Нам залишилося фактично 2 кілометри до в’їзду у Запорізьку область. І тут бачимо, що стоїть ще один блокпост. Тільки там люди без техніки, лише з автоматами стоять та говорять: "Ви далі нікуди не їдете". А в колоні на той момент зібралося близько ста машин. Люди, які зупинилися, почали ловити зв’язок і в інтернеті прочитали, що є "зелений коридор", що його підтвердили. А вони говорять: "У нас немає наказу пропускати когось, повертайтеся додому".

Варіантів у нас не було, оскільки ми розуміли, що нам бензину не вистачить. Тому якщо ми повернемося, то вже, в принципі, не виїдемо з Маріуполя. Після цього кілька машин повернулися і доїхали до першого російського блокпоста і їх теж не пустили в місто назад, сказали, що "все, там бої". І люди знову повернулися до нас, у колону.

Єдине, що сказали на блокпосту – це те, що жінки з дітьми можуть проїхати, а чоловіки залишаються тут. Де тут? Незрозуміло, бо нічого там не було – ні наметів, нічого. Яка у них мета була? Ну, чесно кажучи, незрозуміло. Тобто нас просто не пропустили далі. Вже ми, мабуть, години чотири там простояли. Ми не могли гріти машину, тому що була все та ж проблема з відсутністю бензину.

Цікаво Вдома – це територія України: Марина про евакуацію з Києва, втрату бабусі й розлуку з чоловіком

Біля місця, де був розташований цей блокпост, проходила селищна дорога. На ній з'явилася машина, мабуть, Бог її послав. Це їхав голова села Темрюк. Воно розташоване буквально за 12 – 15 кілометрів від місця, де стояли ми. І ось він з їжею прийшов до цих військових і говорить, піднявши руки: "Тут старі, діти, жінки". Він сказав, що в селі є школа й попросив, щоб нас пустили туди переночувати, бо вже починало темніти. Спочатку не хотіли пускати, але що робити з нами – також було незрозуміло. І нас пустили в це село переночувати.

Напевно, нам ще знову ж таки пощастило, що в цьому селі у нас були рідні, що ми ночували не в школі, а поїхали в будинок. Нас було 12 людей в одній кімнаті. Не було ні світла, ні тепла. Хоч насправді була тиша, ми не чули пострілів. І нам вже місцеві пропонували залишатися, казали, що знайдуть якийсь будиночок. Але коли ти прожив все життя в місті, я думаю, кожен зрозуміє, що хочеться повернутися до свого звичного життя.

"Дітей накривали ковдрами, аби не бачили трупи військових, розбиту техніку"

Ми переночували та зібралися всі на машинах у колону біля школи, яка була в цьому селі. І чекали новин про той же "зелений коридор", який, як ми потім дізналися, підтвердила українська сторона. А об 11:00 російська сторона – ні. І ніхто не знав, що за цю годину виїхали цивільні люди, ніхто не знав про наше існування, що десь у полях стоїть колона машин, щоб покинути окуповані території.

В одного з представників цієї колони був зв'язок з мером Маріуполя Вадимом Бойченком. Ми чекали обіду, щоб нам знову підтвердили "зелений коридор", але його знову не підтвердили.

Потім нам таки дали дорогу і сказали виїжджати селами, щоб об’їхати той блокпост, де стояли представники так званої "ДНР". Нас попередили, щоб ми клали дітей на низ автомобіля та накривали їх ковдрами. Бо там тільки пройшли бої й була вся ця техніка, трупи військових лежали, валялись просто на дорогах. Мені здається, що це важко буде забути. Тому що все це об'їжджати, кожне тіло... Це дуже важко.

Нас повели через Пологи й Оріхів. У Пологах нас також кудись завертали. Десь постійно йшли бої, нашу колону кудись постійно не пропускали. Коли ми виїхали з Пологів, то там стояв наш український блокпост. Коли ми під'їжджали до нього, то летів літак і почав обстріл цього блокпоста. Я розумію, що ніхто не знав, що їде колона цивільних. З літака скинули частину якихось боєприпасів, а потім він пішов у сторону або на поворот. Наші військові махали нам, щоб ми скоріше проїжджали. Машини зупинилися, хтось кидав автомобіль та вибігав, хтось почав ще скоріше їхати. Це був хаос. Єдине, що нас тішило, що ми були вже на території, підконтрольній Україні, що не було російських якихось блокпостів чи так званої "ДНР".

Читайте також "Поверніть мого сина": у Києві відбулася акція за звільнення військовополонених та медиків

Так ми доїхали до Запоріжжя, де на заправках теж була проблема з бензином. Нам сказали, що є обмеження на 10 літрів. Ми мали доїхати до Дніпра, бо нам було де зупинитися там. Бензину у нас хватало, мабуть, на 30 кілометрів. Тобто у нас вже горіла червона кнопка в машині.

Коли діти зайшли на заправку та попросились у туалет, вони сказали: "Мама, тут так тепло і чисто". Я ніколи не думала, що у мене діти таке скажуть на заправці.

Коли ми під'їхали заправитися, дівчина запитала: "Який бензин, скільки вам?". Вона у камери побачила, що ми з Донецької області. Я спитала, якщо можна, то 40 літрів, на що вона відповіла: "Гаразд, зробимо". Нам заправили майже повний бак. Коли ми виїхали, то після нас заправка просто закрилася через відсутність бензину. Це був один з небагатьох приємних моментів на той час.

І ми в той же день змогли доїхати до Дніпра та зупинитися у знайомих, які нас вже чекали, які знали, що ми вже виїхали та їдемо, переживали за нас. І так ми опинилися, можна сказати, на стороні добра.

Чи відомо вам, що з вашим будинком зараз? Він вцілів?

У нас була квартира та будинок. У квартиру потрапило три снаряди. Ми знаємо, що там горів наш під'їзд, вигоріло кілька квартир. Але наша квартира, наскільки ми знаємо, стояла без вікон. Зараз можливо, й далі так стоїть, якщо там нікого не було.


Будинок у Маріуполі, в якому проживала родина / Фото надані Лілією

А ще ми збиралися переїхати. Ми збудували будинок та влітку збиралися туди заїхати. Він також постраждав – дах і стіни в дірках. Для життя він зараз не придатний. Тому цілого нічого не залишилося насправді.


Будинок після обстрілів, куди мала переїхати родина/ Фото надані Лілією

"Одна бабуся померла на початку війни в Маріуполі, інша – живе там і досі"

Що розповідають ваші близькі, які залишилися ще у Маріуполі?

Мої батьки, батьки чоловіка і моя сестра виїжджали разом. А в Маріуполі у нас залишилася моя бабуся та бабуся чоловіка. Моя бабуся під час війни померла, на жаль. Сусіди кажуть, це сталося десь 6 – 8 березня. Спочатку вона погано ходила. А потім, коли у будинок бабусі було попадання – її вхідні двері вивернуло. І сусіди змогли зайти та похоронили її у дворі. Зараз перепоховали її на кладовище.

А бабуся чоловіка там, у Маріуполі, зараз. Тримається, живе. Каже, що квартира у неї ціла. З дому свого вона не хоче йти.

Знаєте, велика проблема в тому, що жителі, які залишилися у Маріуполі, інформаційно відрізані від всього, що відбувається в Україні. Скільки гуманітарних автобусів вирушали у бік Маріуполя для евакуації та з продуктами – вони цього нічого не знають. А їм вселяють, що це все розбила українська сторона. Як кажуть, якщо говорити людині, що він дурень, то він таким і стане. Я думаю, якщо їм щодня це пропагандують, то вони просто в це почали вірити.


Будинок, в якому проживала родина / Фото надане редакції

Як ви вважаєте, ваш "другий" дім став для вас зараз справді домом? Вам і дітям комфортно у новому місті?

Справді, дуже часто діти кажуть, коли ми їдемо, про дім. Кожен згадує свою улюблену іграшку, свою кімнату. Всіх домашніх улюбленців сусідів, з якими вони гуляли. Згадують усіх родичів: "Мама, а де той, мама, а де той? Ми хочемо так само зібратися. Мамо, ми хочемо додому".

А я їм завжди говорю, що дім там, де є сім’я. Не важливо, в якому місці. Ось якщо родина поруч, значить, це і є дім.

Ми прожили у Дніпрі три тижні. Загалом я за професією – головний інженер організації дорожнього руху. Була у декреті під час війни. Наразі працюю менеджером по роботі з клієнтами. Коли з Маріуполя приїхали до Дніпра до знайомих, то нам чужі люди запропонували свою порожню квартиру абсолютно безкоштовно. Там ми прожили три тижні. Потім вирішили їхати далі, до Вінниці.

Тут мешкали родичі. Спочатку жили з ними в будинку. Нині переїхали на квартиру та живемо окремо. І ось уже тут більше, ніж пів року. Ви знаєте, жодне місто не зрівняється з тим, де ми жили. Не тому, що там гірше, а тому, що воно було нашим. Ось за останні 5 років Маріуполь дуже сильно перетворився. У нас фактично всі парки були реставровані. Нові дитячі майданчики були зроблені майже в кожному дворі. Зараз нам цього дуже не вистачає…

Життя родини Лілії після виїзду з Маріуполя / Фото надані редакції

 

"Не бійтеся йти вперед і залишити те, що маєте": про важливість евакуації

Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки та переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?

Хочу сказати людям, які ще не наважилися залишити свій будинок, своє місто – не бійтеся! Не бійтеся йти вперед, не бійтеся залишити те, що зараз маєте. Попереду на вас чекають хороші й добрі люди, які допоможуть. Зробити перший крок завжди непросто.

Як би важко зараз нам не було, ми жодного дня не пошкодували, що це зробили. Діти мають свободу вчитися, розвиватися. Для таких як ми організовують безкоштовні майстер-класи, безплатний сімейний відпочинок у таборах, відвідування спортивних занять та тих, які розвивають. Нас прийняло тут і місто, і люди. Так, це не таке місто, в якому ми звикли жити. Але це добре місце, де є чудові люди, життя, сміх, свобода.

Ми впевнені, що Збройні Сили повернуть кожен сантиметр нашої землі, кожне місто. Що зробите після перемоги?

Після перемоги звичайно спочатку плакатиму. І хотілося б поїхати до свого міста, щоб обійняти близьких, які весь цей час залишалися там із різних причин.

Маріуполь – Місто-Герой, а Україна – суверенна та єдина. Збройні Сили захищають її територіальну цілісність та недоторканність. Попри те, що частину українських територій тимчасово окупували рашисти, настане день, коли в кожному куточку нашої держави майорітиме синьо-жовтий прапор та звучатиме державний гімн України.