Про втрату чоловіка, евакуацію з Харкова та мрії повернутися додому в інтерв'ю у межах проєкту СВОЇ для 24 каналу розповіла Яна Олексієнко.

Важливо Вдома – це територія України: Марина про евакуацію з Києва, втрату бабусі й розлуку з чоловіком

Наша героїня родом з Харківщини. Яна Олексієнко разом з родиною працювала у місті Дергачі Харківської області. Звідти до Харкова зовсім близько. Яна з чоловіком виховують дорослу доньку, яка цьогоріч якраз завершила 11 клас.

Це мав бути хвилюючий та дуже важливий рік. Останній клас у школі, іспити, омріяний випускний у найкрасивішій сукні, вступ до університету та доросле життя. Однак все змінилося у ніч проти 24 лютого. Родина з острахом чекала цього дня, адже розуміла, що батько – чоловік Яни Олександр, який ще з 2014 року є бійцем добровольчого підрозділу "Правий сектор", – піде захищати свою країну.

Чи вірили ви, що почнеться війна?

Так, через те, що чоловік служив і мав зв'язки з військовими, ми знали, що щось може початися. Пам'ятаю, як ще за 2 тижні до 24 лютого наші почали перекидати танки на Харківщину. Для оборони. Тоді ми і зрозуміли, що все серйозно.

Ви мали якийсь план на випадок, якщо почнеться війна?

Так-так. Мій чоловік попереджав, що потрібно заправити машини і в нас вони були заправлені під зав'язку. А от наші куми не змогли виїхати у перший день вторгнення просто через те, що не було пального. Коли ми виїхали на трасу, побачили просто нереальну кількість машин, які їхали з Харкова та області. Всі-всі виїжджали, тікали.

Яна Олексієнко з чоловіком та донькою
Яна Олексієнко з чоловіком та донькою / Фото надані 24 каналу

Чоловік Яни у перший же день пішов воювати. Він сказав родині не зволікати з евакуацією та терміново виїжджати з Харківщини. Так вони і зробили.

Зараз ви на Заході України. За скільки часу вам вдалося дістатися туди?

Ви не повірите, це було пекло. З нами їхав мій 3-річний племінник, у нього інвалідність – проблеми із серцем. Ми виїжджали 4 доби. 24 лютого зранку ми виїхали і лише 28 лютого приїхали у Рахівський район Закарпаття.

Всі ці 4 доби, які ми їхали, жодної ночі ми не змогли зупинитися, щоб десь переночувати. За добу у мене на телефоні було 50 – 70 дзвінків. Ми намагалися знайти готель чи квартиру, щоб десь зупинитися хоч на трохи, але ніде не було місць. Ми жили в машині, вночі зупинялися на 3 – 4 години поспати і гнали далі. Вже після того, як ми приїхали до Ужгорода, ми знайшли житло, де і прожили 3,5 – 4 місяці.

Це була волонтерська родина чи ви орендували звичайну квартиру?

Ні (сміється), це не були волонтери. У людей був такий бізнес – здавати квартиру. Ми жили там за всі гроші світу, дуже дорого. Ми не розуміли, скільки нам доведеться бути там, щодня чекали, що ось-ось можна буде повернутися додому. Але згодом прийшло усвідомлення, що швидко цього не станеться. Тоді я сказала сестрі, що треба виїжджати кудись у місто і шукати інше житло, орендувати помісячно.

Яна виїхала разом зі своєю донькою, сестрою, її чоловіком та маленьким племінником. У хлопчика інвалідність – у маленькому сердечку стоять клапани, які качають кров. Чоловікові сестри Яни дозволили виїхати за кордон, тож вони скористалися цією можливістю, аби зайвий раз не травмувати психіку дитини під час повітряних тривог та вибухів.

Сестра з чоловіком та маленьким племінником виїхали за кордон, а ми з донькою залишилися тут, в Івано-Франківську.

Ви говорите, що евакуювалися разом з донькою, тоді як чоловік залишився. Чи могли б розповісти більше про нього?

Про це дуже важко говорити. З першого дня я розуміла, що він з нами нікуди не поїде. Всі останні 8 років його життя були пов'язані з військовою справою, тому я розуміла, що він одразу ж піде нас захищати.

Тільки-но ми виїхали з Дергачів, він одразу ж пішов до військкомату. Він служив у добровольчому підрозділі "Правий сектор". Його з побратимами кинули на Донецький напрямок, вони були там приблизно тиждень.

Але коли стало зрозуміло, що у Харкові почалося справжнє пекло, їх перекинули туди. Він був у Харкові і навіть приїжджав додому. Вже всередині березня він говорив нам, що росіян вигнали з Харкова, але в області ще були окупанти.

Ворог бив з усього, що в них було. Чоловік виїжджав на різні розвідувальні операції і під час однієї з них до машини, де був він із побратимами, прилетіла ракета. Він загинув. Це було 31 березня.

На сторінці 15 резервної сотні ДУК "Правий сектор" побратими згадують Олександра, як справжнього героя, який рвався у бій захищати свою Батьківщину.

Редакція 24 каналу висловлює щирі слова подяки та співчуття рідним Олександра Олексієнка.

Олександр Олексієнко загинув, захищаючи Харківщину
Олександр Олексієнко загинув, захищаючи Харківщину / Фото надані 24 каналу

А чи не було у вас думок виїхати за кордон?

Коли почалася війна, ми про це навіть не думали. А коли чоловік вже загинув, то були проблеми з документами. Виїхати стало важче. До того ж донька завершувала 11-й клас, їй потрібно було складати мультипредметний тест.

Та і сама донька мені сказала, що не хоче виїжджати за кордон. Подорожувати, відпочивати там добре, але жити ми хочемо в Україні. До того ж ми маємо величезну надію повернутися додому.

Чи були ви вдома після деокупації?

Так, ми з донькою приїжджали, подивилися на квартиру, забрали речі і своїх собак. Для мене це було дуже важко. Дві ночі ми переночували у сестри чоловіка. Все гриміло, вибухало. Я не знаю, як там люди залишаються. Окупанти б'ють всюди, розбивають інфраструктури, школи, лікарні, все…

Як зараз виглядає місто?

Страшно. Постійно щось "прилітає", розбиває… Ще до війни у Дергачах були великі потужні заводи, до прикладу, "Папа Карло", який займався виготовленням дверей, Philip Morris, який спеціалізується на тютюнових виробах, та багато-багато інших підприємств. Були дуже великі заводи. Але окупанти все порозбивали.

Раніше я 6 років працювала на держслужбі у місцевому будинку культури. Зараз просто боляче дивитися на цей розбитий триповерховий будинок, де я працювала. Росіяни знищили його, бо там був штаб з гуманітарною допомогою. Його просто розбили вщент.

Будинок культури до та після окупації
Будинок культури до та після окупації / Фото Depositphotos

Який вигляд зараз має будинок культури у Дергачах / Фото надані 24 каналу

Рік для вашої доньки видався надзвичайно складним. Останній клас у школі, випускні іспити, війна, втрата батька і дому. Як вона зараз?

Вона дуже хоче повернутися додому. Донька не захотіла вступати до університету в Івано-Франківську, бо каже: скільки б ми тут не були, ми все одно повернемося додому, доведеться переводитися. Тому вона навіть не розглядала Івано-Франківськ для вступу. Ми подавали документи на вступ у Львів, Чернівці, але основні університети – це харківські. Зрештою, вдалося вступити у Харків. Вже ось-ось почнеться навчання.

Вона так і не змогла одягти випускну сукню. Якраз перед початком війни ми викупили її, проплатили все, але сукня залишилася в магазині. Гроші повертати нам відмовилися. Зрештою, сукню змінили на іншу і вислали поштою сюди. Але нагоди одягнути її так і не було.

Як вам живеться в Івано-Франківську? Чи відчуваєте ви себе там як вдома?

Франківськ чудовий. До мене приїхали кума з дітьми, яка повернулася з Батумі. Зараз ми живемо всі разом. Все чудово. Головне, що я тут забезпечена роботою і в безпеці.

Важко було знайти роботу?

Не повірите, але ні. Ще коли ми були на Закарпатті, я надіслала резюме у 2 салони. Мені призначили 2 співбесіди в один день. Я прийшла в G-Bar і залишилася тут працювати. Зараз у нас в салоні дуже багато переселенців. Лише 20% відвідувачів – це місцеві. Тож, так виходить, що я спілкуюся з багатьма людьми з інших міст: Маріуполь, Запоріжжя, Київ. Ані мої клієнти, ані я ніколи не зазнавали утисків щодо мови. Тому ніякого розділення між українцями немає.

Ми віримо, що Україна обов'язково переможе. Що ви зробите спершу, коли ми відвоюємо всі свої території?

Ой, дуже хочеться додому. Дуже сильно. Не знаю ще, які у мене будуть плани, але дуже сильно хочеться додому. Тільки б там перестали літати російські ракети. Харків зараз просто знищують, стирають з лиця Землі.

Зараз надходить багато новин про деокупацію Харківщини, що не може не тішити. Що ви відчуваєте, коли читаєте про контрнаступ ЗСУ?

Ці новини дуже-дуже тішать. Ви собі навіть не уявляєте, коли мовиться про твоє місто. Коли показують кадри, як люди падають на коліна, зустрічаючи наших захисників, це просто… Емоції переповнюють. Я просто плачу.

Українські захисники вигризають у ворога кожен клаптик української землі. Потужний контрнаступ ЗСУ на Харківщині та Херсонщині показав, що українці від свого не відступляться. Ми обов'язково повернемо синьо-жовтий прапор в усі куточки України, але завжди пам'ятатимемо, якою ціною дається нам незалежність.