"З полону вона зателефонувала лише раз": інтерв'ю з сестрою парамедика, яка була на "Азовсталі"

Журналісти сайту 24 каналу поспілкувалися з сестрою Тетяни Васильченко з позивним "Борисівна" – Наталією. Жінка розповіла про роботу "Госпітальєрів" у Маріуполі, порятунок людей і тварин, а також про дзвінок "Борисівни" з полону.

Актуально Мене лякає заява на весь світ про смертну кару, – інтерв'ю з нареченою бійця з "Азовсталі"

"Я вірю тільки в Україну"

Розкажіть про свою сестру...

У моєї сестрички девіз "У Бога віримо. В Україну віримо". У моєї сестри справді Україна наша була у серці. Вона казала: "Я вірю тільки в Україну". Вона дуже справедлива та цілеспрямована людина. У неї досить міцний характер. Вона вміє тримати себе в руках і в той же час любить та обожнює всіх рідних. Вона дуже щира, відкрита і любляча людина.

Я побачила у мережі відео, де мою сестричку у капюшоні відводять позаду від строю. До цієї пори ми насправді не знали, що відбувається. 24 травня ми побачили відео. Всі дні з моменту виведення з "Азовсталі" я шукала на російських пабліках, переглядала десятки відео, сподіваючись її там побачити. І нарешті побачила. З цього дня ми почали звертатися офіційно та повідомляти, що вона у полоні.

Парамедикиня Тетяна Васильченко, позивний "Борисівна", "Азовсталь" / Фото з особистого архіву сестри Наталії

Так цікаво виходить, що частина нашої родини навчає, а частина – захищає. Дідусь був замполітом нашого військового танкового училища у Хмельницькому. Мама служила у радянській армії у ракетних військах. Наш брат покійний теж служив – був військовим артилеристом. Таня нас захищає, а я навчаю дітей.

Її донька з перших тижнів війни разом із колегами з фірми почали готувати їжу для біженців, які перебували у Хмельницькому. Керівниця фірми на своїй квартирі організувала цей, так би мовити, пункт харчування. І вони готували з ранку до вечора до 200 порцій їжі для людей, які прибувають до нашого міста.

Це, мабуть, допомагало їй трохи відволіктися та не звертати увагу на той біль та жах. Бо вона працювала без вихідних зранку до ночі. А потім поверталася додому, де її чекає також донька. А мені розраду давала моя робота – я викладаю англійську. І робота з учнями була певною віддушиною.

Сестри Наталія та Тетяна / Фото з особистого архіву сестри Наталії

"Вже 24 лютого Таня вийшла з потягу під обстрілами"

Коли Тетяна прибула у Маріуполь?

Так сталося, що всі ротації Таня відбувала на Маріупольському напрямку, і разом з іншими "Госпітальєрами" постійно була з нашими військовими. Вона розповідала мало, бо казала, що нам не потрібно це знати. Але вони під обстрілами намагалися забрати поранених та, зазвичай, встигали. Вона раділа з того, що їхній екіпаж рятував всіх і доставляв людей, яких можна було далі вилікувати та лишити у строю.

23 лютого 2022 року я провела її на потяг до Маріуполя. Вона дуже поспішала та хвилювалася. Квитків не було раніше, бо побратимам потрібна була кожна людина. Вона вже розуміла, що ситуація на підступах до міста – напружена, їй повідомляли про це. Тому вона намагалася скоріше туди дістатися.

Вже 24 лютого Таня вийшла з потягу під обстрілами. О 6:17 ранку вона написала: "Я доїхала, постарайся вже сьогодні бути у Бобі". Так ми називаємо нашого тата, жартуючи. Вона додала, що "там хоч є підвал, йдуть обстріли наших міст".

"Вони під обстрілами намагалися забрати поранених" / Фото з особистого архіву сестри Наталії

Що ваша сестра розповідала, поки була у Маріуполі?

Вона казала, у них було прекрасне житло – затишний підвал і навіть камінна зала. Це так вона жартувала. Говорилося про вцілілу кімнату в покинутому будинку, де вони могли зібратися у час, коли не було обстрілів, коли був спокій, коли можна було включити електрику, тобто генератор.

Вона не казала нічого про те, що відбувається. Лише закінчила розмову надвечір тим, що заспокоїла нас, що наші літаки вціліли, які були у небі на початку війни. Вона сказала, що "треба триматися, бо паніка ні до чого доброго не доведе". І казала, що наступ на Харків зупинили, бо там живе наша родина. Ми дуже хвилювалися за неї.

Тетяна Васильченко з онукою / Фото з особистого архіву сестри Наталії

Вона написала: "На Харків наступ зупинено. Віримо". І додала: "Тримайтеся, ми не відступимо, ні кроку назад не повернемо". Потім вона зверталася до всіх, щоб допомогли коштами для заправки медичного автомобіля для вивезення поранених.

Я працюю у ліцеї і мої учні зі школи постійно цікавилися, як вона. Вони підтримували і мене, і її. І я їй це писала у перші дні, а Таня дякувала їм і просила передавати такі слова: "Ми нашу Україну не здамо, я вас люблю і нашу країну".

З попередньої ротації вона привезла двох врятованих котиків – Арсенія та Прапора. І одне з її прохань було, коли вона їхала 23 лютого, щоб я берегла тварин. І просила завжди передавати їм вітання з Батьківщини, – з Маріуполя.

Парамедикиня Тетяна Васильченко, позивний "Борисівна" / Фото з особистого архіву сестри Наталії

Вона просила не казати татові правди, бо він не знає, що вона у полоні. Він досить літня людина, йому 79 років. І, звичайно, що це для нього буде дуже важко. Вже 25 лютого вона написала: "Все добре, всі цілі, "Свєта" пішла, зв'язок ненадовго". Свєта – це електрика. Вона попросила підкинули грошей, щоб вони могли заправитися. Тоді вони ще мали таку можливість.

Що відомо про інших "Госпітальєрів"?

Коли до початку війни вона була на ротації, то казала, що завдяки волонтерам та допомозі всіх наших українців вони мають можливість рятувати всіх наших поранених. З нею на цей час перебувала "Пташка", про яку всі знають, "Дрім" і "Бізон". П'ятий член їхнього підрозділу, на жаль, загинув.

28 лютого прийшло повідомлення: "Я жива, як ви там? Я з такого "пекла" вийшла, що просто жах. Всіх люблю, знову всіх обстрілюють".

Далі була тиша і 1 березня просила всіх нас ховатися. Якимось дивом вона знала про всі наші повітряні тривоги. І одразу писала ховатися в укриття. Вона казала, звідки та з якого напрямку вилітають ракети. 2 березня вона всього лиш написала: "Я нормально, не дали пройти. Приїду, всіх построю". 31 березня написала лише слова: "Я вас люблю". Потім знову була тиша.

Читайте Нас просто розстрілювали з танків, – директор Українського дому про порятунок з Маріуполя

6 квітня вкотре написала: "Жива, люблю". А далі знову жахлива тиша, коли від неї не було ніякого зв'язку і ми отримували інформацію тільки з телебачення, новин та соціальних мереж.

21 квітня ми прочитали: "Я нормально, люблю вас, я повернуся, вір мені". Це той день, коли з Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча вони змогли прорватися на "Азовсталь". Вона написала, що наші молитви берегли їх і всі лише "трьохсоті", але всі живі.

Разом з іншими парамедиками Таня допомагала і цивільним, і... тваринам. Бо якось телефонувала і казала, що їздили до Маріуполя, бо треба допомогти декільком котам, що захворіли. Коти ж бойові… І хлопці за них переживають, а вони не ветеринари. Тож зверталися з котиками до спеціалістів, а лікували вже у себе.

Тетяна Васильченко виходила на зв'язок рідко, щоб повідомити, що жива / Фото з особистого архіву сестри Наталії

"Ми стали просити звернути на неї увагу, щоб вона була у списках"

Що вам відомо про евакуацію з "Азовсталі"?

23 квітня вона написала лише, що на зв'язку. А далі ця порожнеча. Реально, наче не можеш дихати, наче тут щось блокує. До кожного її повідомлення або повідомлення від когось з людей, які отримували звісточку від своїх рідних і потім передавали доньці. І вже коли оголосили про початок виходу наших військових з "Азовсталі", я стала шукати і дивитися всі відео на російських пабліках, сподіваючись, що я побачу її.

І таки 24 травня я побачила це відео, де вона є. Надіслала доньці і від того дня ми почали діяти та звертатися, просити, щоб на неї звернули увагу, щоб вона була у списках. І досі ми молимося та сподіваємося, що вона повернеться.

Чи зв’язувалася вона з родиною, перебуваючи у полоні?

Вона змогла зателефонувати з колонії в Оленівці доньці. Повідомила, що Міжнародний Червоний Хрест був тільки на початку, сказала, що ще схуднула. На питання мовчати нам чи ні, вона сказала, запинаючись, бо там контролювали, не мовчати. І казала, що все буде добре, що вона повернеться, щоб ми вірили.

Пригадую, як після ротації восени я запрошувала її до себе до школи. Вона розповідала дітям про те, як вони рятують людей, як треба надавати першу домедичну допомогу. Мої діти в захваті слухали її та були вражені, наскільки вона сильна та мужня людина. І, напевно, тому учні з цього ліцею були великою підтримкою для неї та для мене весь цей час. Тому що жодного дня не проходило, щоб вони не запитували про неї, не питали, як у неї справи, не передавали вітання.

З колонії, де вона перебуває, Тетяна зателефонувала лише один раз – своїй доньці / Фото з особистого архіву сестри Наталії

Всі переживали за її долю. Мої колеги, друзі казали, що розуміння того, що це близька тобі людина, додає ще більше болю в очікуваннях. І в колективі мої дівчата зробили для мене мотанку у військовій формі подарували зі словами: "Це твоя сестричка, вона руденька і вона буде завжди з тобою, і вір, що вона повернеться живою".

Ви особисто зверталися до Міжнародного Червоного Хреста?