Прорахували все до деталей, але програли: причина поразки французів у битві при Дьєнб'єнфу

Колоніальний режим Франції у В'єтнамі

Після капітуляції Японії у серпні 1945 року колишні європейські імперії взялися за повернення влади на своїх колоніальних землях в південно-східній Азії. На території сучасних Лаосу, Камбоджі та В'єтнаму претендувала Франція.

Цікаво Сотні торговельних кораблів ставали жертвами сомалійських піратів: як діяли грабіжники

Понад століття тому ще Наполеон ІІІ прислав сюди експедиційний корпус, на допомогу одному із претендентів на королівський трон. Тоді 2,5 тисячі французів допомогли Нгуен Тхе То об'єднати в'єтнамські провінції у XIX столітті в одну державу.

Водночас французи залишились і дуже скоро підпорядкували собі всю владу в країні. В'єтнам перетворився на їх сировинну базу. Головними ресурсами, який звідти вивозили, були:

• чай;
• рис;
• каучук;
• опіум.

Не кожен в'єтнамець прагнув незалежності. Особливо жителі міст мали хороші посади і непогані зарплати при французах, а жителі сіл просто працювали на французів,
– зауважив Влад Садовий з військово-історичного клубу "Вільна Франція".

Хоча "манною небесною" колоніальний режим у В'єтнамі – теж язик не повертається називати. У 20-х роках ХХ століття експлуатація в'єтнамського сільського господарства призвела до голоду. Потім були неодноразові повстання. За винятком білих дільниць у великих містах – інфраструктура в країні не розвивалася.

Краще життя в'єтнамців усе не приходило. Уява про цивілізаційну місію французів була швидше фантомом, який породив свій кінець – національно-патріотичний рух, який тісно переплівся з комуністичними ідеями.

Створення "В'єтміня"

"В'єтмінь" – скорочення назви "Ліга боротьби за незалежність В'єтнаму". Це була організація, створена у 1941 році для боротьби за незалежність В'єтнаму від Франції і Японії.

Спочатку незалежність, потім ідеологія,
– казав лідер Хо Ши Мін.

Лідером організації був Хо Ши Мін / Колаж 24 каналу

Під час Другої світової війни "В'єтмінь" переключився з французів на японців. Хо Ши Міну і його військовому крилу, попри їх комуністичні погляди, допомагали американці.

Початок Першої Індокитайської війни

Після капітуляції Токіо в 1945 році "В'єтмінь" і Хо Ши Мін заявили про створення незалежного В'єтнаму. Франція була проти і погоджувалася лише на федеративний – підконтрольний собі – союз.

Дипломатія закінчилася наступного року громадянською війною. В'єтнам поділили по 16 паралелі, проголосивши на півдні маріонеткову профранцузьку державу В'єтнам. Північ формально віддали В'єтміню, але насправді ні. Французи намагалися відновити повністю довоєнні привілеї. В'єтнамці добивались незалежності.

Початком великої війни із силами В'єтміню була демонстрація сили французами 23 листопада 1946 року. Тоді французькі кораблі обстріляли портове місто Хайфон. Майже 6 тисяч в'єтнамців, зокрема жінки і діти, загинули.

Багато жінок та дітей загинули / Фото i0.wp

Подальші події швидко переросли у велику війну, яка до підручників увійшла під назвою Перша Індокитайська.

На початку 1950-х контроль французів обмежувався основними в'єтнамськими містами. Гарнізони, які контролювали дороги і невеликі анклави в сільській місцевості виснажувалися постійними нальотами партизанів.

З часом в'єтнамцям вдалося нав'язати французам свою стратегію. До початку 1950-х вони змусили колоніальні сили менше відлучатися із оборонних фортів у джунглі на пошуки партизанів і самостійно обирали найзручніші умови бою.

В джунглях танки БТР були непотрібні. Все базувалось на коротких боях – на відстані 30 метрів, далі не було сенсу,
– сказав історик Євген Іванов.

Ще одним успіхом для військ Хо Ши Міна було посилення дружби з Китаєм. Хоч сусіди ніколи особливо приязними до себе не були і не раз воювали, все ж після перемоги Мао той сприйняв Хо і його людей з розкритими обіймами. На території Китаю загони "В'єтміня" отримали тренувальні табори, інструкторів і зброю.

Зверніть увагу Вирішальна битва під Капьонгом: як 2 піхотні батальйони зупинили Китайський весняний наступ

Дипломатичні змагання

Паралельно тривали дипломатичні змагання. Радянський Союз і Китай визнали Кім Ер Сена з Північною Кореєю і Хо Ши Міна з Північним В'єтнамом. Від інших держав Москва і Пекін вимагали вплинути на учасників конфліктів в Кореї та Індокитаї.

Черговий раунд дипломатичних переговорів щодо стану справ у Південно-Східній Азії був запланований на весну 1954 року.

"В'єтмінь" контролював північ країни і готувався у великий рейд на південь. Зокрема в Лаос, щоб підняти там антифранцузьке повстання. На той час це вже була серйозна сила.

Варто прочитати Навахо – шифр, який неможливо зламати: секретні прийоми США під час Другої світової війни

Колоніальні сили французів у В'єтнамі доходили до 190 тисяч бійців. Тим паче на стороні колоніальної влади була і 150-тисячна "національна" армія В'єтнаму. Однак вона не відзначалася великою боєздатністю. Водночас в'єтнамські комуністи змогли зібрати під своїми прапорами 425 тисяч бійців, які спирались на місцеве населення.

Серед інструкторів "В'єтміня" були не лише китайські комісари, а й японці, які залишилися тут після 1945 року. Напередодні женевської зустрічі і В'єтмінь, і Франція хотіли силою забронювати собі якнайзручніші умови для переговорів.

Битва при Дьєнб'єнфу

Стратегію подальших дій колоніальних військ обрали з огляду на підсумки битви в долині На Сан у 1952 році. Тоді французам вдалося відбити наступ "В'єтміня", грамотно побудувавши оборону.

Восени 1953 року колоніальна влада вирішила повторити успіх битви у подібний спосіб перемолоти сили "В'єтміня". Місцем дислокації обрали закинутий японський аеродром в долині Глиняних Горщиків – Дьєнб'єнфу.

Комуністи йшли захоплювати столицю Лаосу, а Дьєнб'єнфу був на кордоні з Лаосом. Там перетиналося 3 дороги: одна на Лаос, а дві на південь В'єтнаму.

Гори, які оточували Дьєнб'єнфу, були на відстані від 10 до 12 кілометрів від злітно-посадкової смуги. Французи думали, що їх не дістане ворожа артилерія з гір. Та й думали, що в'єтнамці на ті гори не зможуть встановити артилерію.

20 листопада 1953 року розпочалася висадка перших батальйонів з повітря. Небо вкрили куполи парашутів. За 3 дні в район Дьєнб'єнфу прибули до 9 тисяч десантників. Зброю і все необхідне для укріплення теж доправили повітрям.

Дьєнб'єнфу був на кордоні з Лаосом / Фото pinimg

Першими, хто туди висадився, були парашутисти. Також було дуже багато колоніальних частин, африканців, арабів, марокканців, алжирців. Гарнізон Дьєнб'єнфу складався виключно з колоніальних сил. На 70% це були військові іноземного легіону – бойова різнонаціональна солянка, часто з досвідом Другої світової війни за плечима.

Союзниками Франції в Індокитаї були Сполучені Штати і Великобританія. До березня гарнізон ДБФ зріс до 16 тисяч бійців. Більшість з них:

• крилата піхота;
• іноземний легіон;
• батальйон саперів;
• 3 дивізіони артилерії;
• танкова рота;
• 12 літаків F-8F "Bearcat".

Опорні пункти і бліндажі будувались з землі, дерева і мішків з піском – без заліза і бетону. Згодом це стане ще однією причиною розгрому, адже такі укріплення не могли витримати удари артилерії.

Детальніше про наслідки битви – дивіться у програмі.