"Рік моєї вірності народу України": сповідь бійця 47 ОМБр
Цей текст можна було б почати з дуже трагічних фраз. Або можна було б вдатися до переможних інтонацій, щоб розповісти, як вирішив стати військовим. Але не впевнений, що цього було б достатньо для опису моєї найкращої роботи у світі. Далі читайте в авторській колонці для сайту 24 Каналу.
Нас готували до найзамінованішої ділянки на планеті
Ще у вересні 2022 року я був цивільним, який вирішив робити те, що є правильним. Моя робота не була надто важливою для оборони. А ось моя спроможність донатити була приблизно на рівні "мінімум". Тому згодом пройшов співбесіду до 47 штурмового полку (зараз 47 ОМБр), а за місяць і прибув у ТЦК.
Читайте також Приклад СРСР підтверджує, що Росія теж може розвалитися
Через юний вік і відсутність строкової служби, мобілізувати мене не могли. І чомусь ще багато разів запитували, чи не передумав. Та все ж, я поїхав до навчального центру, підписав контракт і 3 жовтня склав присягу на вірність народу України.
Потім була базова підготовка, після якої нарешті зміг потрапити до своєї бригади. Ми довго ще не воювали та часто довкола чув нарікання на те, що "ми всі прийшли сюди не для того, щоб сидіти в тилу".
Але бригада була на етапі формування. Ми вчилися, освоювали техніку та покращували навички. Як виявилося, нас готували до пробивання лінії фронту на одному з напрямків. Як потім побачив і відчув, мовилося про прогризання добре укріпленої оборони на найбільш замінованій ділянці планети.
Страх нікуди не дівається, але є дещо важливіше
Звісно, як і в кожної притомної людини, завжди в мені було багато страху. Спершу боявся змін, які на мене чекають. Потім боявся відправлення на війну. Після цього боявся початку свого першого штурму. Зараз боюся повернення на фронт після лікування.
Зауважте На Заході досі не розуміють, як має завершитися війна в Україні
Але ці страхи нівелюються, коли згадую, що та хто нам загрожує. А це нащадки саме тих людей, які раніше заморювали голодом мільйони лише для знищення ідентичності. Це онуки тих же людей, які без докорів сумління влаштовували масові депортації та розстріли. Це ті ж люди, які зараз ґвалтують сотні жінок на окупованих територіях, а потім вивозять до Росії українських дітей.
Якщо лише на хвилину уявити, що з нами буде у випадку поразки, з'являється вже не страх, а усвідомлення жаху. Тому ніколи навіть не закрадалася думка про те, що зробив неправильний крок. До речі, такого не буває навіть, коли бабуся каже, що я "заліз у ср*ку".
І, зрештою, цей життєвий досвід мені досить багато дав. Якось зрозумів, що без нього я б ніколи не дізнався, що таке справжня любов до ближнього. На жаль, також і дізнався, що таке сум, який назавжди поселяється у твоїй душі.
Можливо, на завершення я мав би написати щось дуже позитивне, щоб якомога більше людей приєднувалося до наших лав. Але не думаю, що зможу на когось вплинути аж настільки. Хочу лише нагадати одну банальну та давно відому річ. Ми живемо в час, коли кров'ю запікається наша історія. Тому кожен повинен сам обрати, чи будуть про нього згадувати нащадки.