"Росіян не як скот женуть, вони самі вирішують прийти": історія військової Людмили Бец

Людмила Бец – старший солдат і спеціаліст-оператор, яка приєдналася до ТрО ще до початку повномасштабної війни. Вдома у неї залишився син і батьки, але вона підкреслює – боротися за Україну має кожен.

Важливо Мамо, я під Бахмутом: мережу розчулив тренд про повідомлення людині, яка його ніколи не побачить

Ведуча 24 каналу Софія Трощук поспілкувалася з військовою про її шлях до ЗСУ, найважчі моменти війни, стереотипи про жінок в армії та якою буде українська перемога.

Інтерв'ю з військовою Людмилою Бец: дивіться відео

Шлях до ЗСУ та перший військовий досвід

Друзі, вітаю вас на ютуб-каналі 24-го! Мене звати Софія Трощук і сьогодні ми поговоримо про одну дуже важливу тему: на фронтах російсько-української війни, нас захищають не лише наші хлопці, а й дівчата. Дуже багато жінок залишили свої родини у тилу, покинули роботу і поїхали на фронт – для того, аби спільно боротися із нашим ворогом.

Спілкуємось із Людмилою Бец – це старший солдат і спеціаліст-оператор. Дуже рада вас вітати, розкажіть нам для початку ваш шлях до Збройних Сил України, як ви вирішили піти до армії?

Десь наприкінці січня – на початку лютого, коли з'явилось багато тривожних новин – я подумала, що було б непогано піти в тероборону, як і багато моїх друзів. Вони на вихідних виїжджали в ліс, тренувалися там, вивчали тактичну медицину – це саме ті знання, яких у мене не було.

Мені здалось, що це класна ідея і я почуватимусь більш впевнено, якщо матиму такі знання. Вже 23 лютого я пройшла медкомісію і підписала контракт із теробороною. Наступного дня, я вже зрозуміла, що у мене є контракт, тому мені потрібно у військкомат – хоча мій контракт досі не підписаний, бо я рахуюсь мобілізованим добровольцем.

А чим ви займалися до війни? Розкажіть нам трохи про роботу та спеціалізацію.

За фахом я економістка, працювала у великій міжнародній агенції – у мене була посада медіаменеджера, я керувала медіакомпаніями.

Територіальна оборона – розкажіть власні враження на початку лютого. Якою вона була, скільки було людей, та як ви почувались у тамтешньому колективі, який складався із добровольців.

Я насправді не знала, що я буду робити, чи стрілятиму, чи допомагатиму медикам. Я просто хотіла допомагати, бо мені було дуже страшно і я була дуже зла, тому що якісь нелюди прийшли в мою країну – вбивають людей, моя родина в небезпеці, а я не можу сидіти і просто чекати.

Тому я прийшла і сказала, що допомагатиму – була потрібна допомога із записом добровольців. Я сиділа біля вікна і позаду мене постійно тряслися шибки від вибухів, мені було страшно.

Але люди безперестанку йшли, їх ставало все більше. Так, було страшно, але я робила роботу. В нашій анкеті було питання, чи приймали ми участь у бойових діях – не можу сказати точно, але близько 80% тих, хто прийшов – такого досвіду не мали.

Я розуміла, що ці люди свого часу, або закінчили військову кафедру, або мали "білий" квиток. Але 24 лютого всі вони зробили свій вибір – я неймовірно пишаюсь цими людьми. Поряд зі мною досі служать ці бійці, дехто – в інших частинах.

Я гадаю, що така країна не може померти, якщо є такі люди.

А розкажіть трохи про ваш досвід за ці 9 місяців, у чому полягає ваша робота зараз – звісно, ті деталі, які ви можете розповісти.

Я навчилась стріляти, у мене досить непогано виходить. Також трохи навчилася такмеду, слава Богу – ці знання стали в пригоді у дуже побутових моментах. Переважно, моя робота – з документами. Бо всі дії кожного військовослужбовця супроводжують багато документів.

Для мене – це було відкриттям, у цивільному житті ми звикли до праці з електронними пристроями, хмарними сховищами тощо – на моїй роботі майже не було паперових носіїв.

На жаль, у армії це взагалі не так. Ми споживаємо дуже багато паперу, для того, аби один боєць "на передку" міг стріляти, десь 10 людей за його спиною мають робити свою роботу: хтось – відповідає за одяг, хтось – за документальне оформлення, хтось – готує їжу тощо.

Я досі чую відмовку, на кшталт: "Я не хочу вбивати людей, тому я не йду до армії". Не обов’язково когось вбивати – у армії дуже багато роботи для всіх. Якщо у тебе є руки, ноги, голова – можна зробити щось, що наблизить нашу перемогу.

А як гадаєте, цю паперову роботу, яку багато військових відзначають як мінус, чи можна її викорінити динамічно, чи все ж вона потребує тривалого часу і реформацій?

Є напрямки – де вже помітний прогрес в плані застосування сучасних рішень – і вони класні. Але є дуже багато інших галузей, де ще є над чим працювати. Я чула, що мають створити "Дію" для військових – наче вона була у розробці, але її не завершили.

Якби все ж така опція була доступною – це було б круто, справді. Але ми знов таки впираємось у те, що дуже багато військових частин розташовані там, де немає зв'язку. Добре, якщо є Starlink, але останніми днями ситуація погіршилась, а всі напрацьовані програми – вимагають доступу до інтернету.

Про службу жінок в армії та стереотипи

Ми переходимо до того, що відрізняє українську армію від армії ворога – в нас є захисниці. Розкажіть, чи багато у вас посестер і чим жінки займаються в армії.

В мене кілька десятків посестер, з якими я бачуся, хоча чоловіків, звичайно, набагато більше. Переважно дівчата працюють медиками, але є і сапери, і стрільці, і кухарі. Тут все залежить від власного досвіду та кваліфікації.

Дехто з дівчат, кого я знаю особисто, навіть отримав високі нагороди, бо вони свого часу змогли зробити неможливе. Я дуже ними пишаюся. Адже на вид вони звичайні люди, але саме такі українці здатні робити незвичайні речі. І мені здається, що завдяки таким людям ми зараз тримаємося та будемо перемагати.

Ми вдячні всім – і жінкам і чоловікам, які нас зараз захищають від ворога. Але хочу спитати, чи стикаються жінки в армії зі стереотипами, чи викорінюють їх захисниці у 2022 році і чи стає цього менше?

Гадаю, їх стало менше, ніж було, принаймні про це розповідають захисниці, які почали служити трохи раніше, ніж я.

Але я стикаюся з такими стереотипами. Декілька чоловіків-військових навіть казали мені, що жінкам не місце в армії. І мене це обурює, бо я не люблю, коли мені вказують моє місце, я можу сама його собі знайти. Я бачу, що корисна на фронті і це відповідь на всі такі закиди. До того ж такі гендерні стереотипи неприємно слухати.

Сподіваюся, що надалі це буде змінюватися. Мені подобається, що тему жінок ще з початку війни підіймають і просувають. Щоправда, в нас досі немає жіночої військової форми, але це, напевно, найменша проблема зараз, ми носимо чоловічу форму.

А розкажіть, будь ласка, детальніше щодо забезпечення жінок на фронті.

Ну, війна і комфорт – це два взагалі різні полюси, адже тут важко почуватися комфортно. Я намагаюся створити собі якісь "острівки комфорту". В нас кілька днів немає електрики, але мені хлопці привезли маленький газовий балончик з грілкою, і я можу зігріти воду і випити кави, насправді приємно так зігрітися. Оце і є мій "комфорт".

Насправді якість форми і взуття хороша, головне – це вчасно прати і не занедбати себе до "нелюдського образу". Але форма вся чоловіча, мені пощастило – на мені сидить все нормально, я висока і маю 43 розмір взуття, тому з цим проблем немає.

Але це ж не мирне життя – ти не намагаєшся якось підкреслити свою статуру, бути сексуально привабливою тощо, тут на фронті це все недоречно. Насправді краще сховатися серед інших, закамуфлюватися, бо ми посестри і побратими, а особисте життя там, де ти не носиш форму.

Про втрати побратимів та звірства російської армії

Давайте трохи поговоримо про армію нашого ворога – росіян. Дехто з українців називає їх “орками”, “чмобіками”, ображають їх, а інші кажуть, що Росія велика і сильна і що це кінець, так буквально з крайнощів в крайнощі. Яка ваша думка про наших ворогів з досвіду, якими вони є для вас.

Я точно не вважаю їх людьми, це якісь істоти. Коли ми дізналися про Бучу, про Ірпінь, коли звідти повернулися наші хлопці, вони не могли говорити, в них обличчя були "чорні". І це хлопці, які на війні давно, з 2014–2015 року, вони це бачили. Але після тих подій вони просто не могли говорити.

Я сама, надивившись світлин та начитавшись новин, якоюсь частиною мозку уявляла, як би на місці цих людей, з яких знущалися, могла бути моя родина. Я плакала і кричала, в мене був нервовий зрив. Тому я бажаю нашим хлопцям на передку – вбити їх (росіян – 24 канал) якомога швидше.

І я не вважаю, що окупантів ведуть сюди, як тварин, вони самі приймають рішення і погоджуються на це, вони не чинять спротиву… Навіть якщо на 10 чи 100 "чмобіків" знайдеться досвідчений боєць, який може покласти багато наших військових, він стає більш небезпечним для нас.

Адже за кожен клаптик нашої землі ми платимо своєю кров’ю. Мені не шкода "чмобіків", бо вони на чужій землі, вони прийшли сюди, як сміття, і їх треба "вимести" звідси, а от наших хлопців і дівчат шкода.

На жаль, в мене є номери, на які вже немає сенсу дзвонити. Хтось з них старший, хтось молодий, в когось є родина і діти, в когось нікого не було. І від цього дуже боляче.

Тому мені дуже хотілося б пришвидшити кінець війни, щоб такі номери більше не з'являлися і якомога більше наших вижили. Але не за будь-яку ціну, я навіть у страшному сні не хочу собі уявляти якийсь аналог мінських угод, що ми частину території залишимо ворогу і весь час будемо жити в небезпеці, очікуючи чергового нападу.

Я дійсно хочу, щоб цю орду загнали на ті болота, звідки вони вилізли, і щоб вони попросили вибачення, платили репарації, а ми – змогли відновити нашу країну, бо ми воюємо за справедливість.

"Ми чекаємо великої перемоги, але маленькі маємо вже"

Давайте тоді до теми нашої перемоги. Як гадаєте, коли прийде такий момент, коли ми зможемо сказати, що це перемога? Це завершення бойових дій на території України, розпад Росії чи щось інше? Що для вас стане розумінням, що війна довгий час не повернеться в Україну?

Наші енергетики вже щодня перемагають, бо дають світло і життя людям після обстрілів та пожеж. Наші звільнили Херсон – це і є одна з перемог, яку ми дуже очікували. Наші втримують Бахмут і кожного дня це – перемога, бо вони не віддають нашу землю.

І так, ми всі чекаємо великої перемоги, коли жодного клаптика України не залишиться під чоботом ворога. Це буде велика перемога, я сподіваюся, ми будемо її святкувати в Криму, на березі моря, ми відкриємо шампанське і відсвяткуємо обов'язково. Але перемоги є щодня, я в це вірю.

Розпад Росії – це також буде перемога, бо це означатиме, що не буде загрози нашому життю, ми зможемо будувати плани, жити повноцінним життям, подорожувати, вчитися, гратися, не очікуючи сигналу тривоги та не ховаючись в укриття. Тому хай такі перемоги будуть, і кожну з них ми будемо святкувати.

Поради, що має вміти кожен

Чекаємо на перемогу, але розуміємо, що нам всім треба докладати до цього зусиль. Зважаючи на ваш досвід, які поради дасте для кожного, хто зараз перебуває в тилу і повинен мати "базовий пакет навичок".

Щодо навичок я б радила, як і багато хто з військових, володіти зброєю, принаймні розуміти, як її тримати, чистити, заряджати, як цілитися, стріляти тощо. Класно, якщо є можливість купити собі зброю, звичайно, з дозволами і за законом.

Також рекомендувала б освоїти тактичну медицину, бо це потрібно не лише для воєнних часів, а й для звичайного життя. Бо трапитися може будь-що і добре, якщо людина знатиме, що робити в певних ситуаціях.

Щодо поточної ситуації, то ми всі розуміємо, що скоріше за все, нас будуть продовжувати обстрілювати росіяни. Моя родина багато сидить без світла, інтернету, але треба готуватися до того, що такі періоди можуть бути довшими, ми маємо пережити цю зиму і забезпечити себе всім необхідним для виживання.

Може, варто об'єднатися з сусідами, друзями тощо. Наприклад, мої батьки з моїм сином, якщо раптом надовго не буде електрики, поїдуть на дачу, бо там є пічка, з якою можна грітися і готувати.

Я гадаю, що всім треба готуватися, не очікувати, що все закінчиться через тиждень, два чи місяць. Тому ми маємо бути готові до зими, вистояти, а весною, сподіваюся, будемо ближче до перемоги.

"Мама, ти – мій герой!"

А як ваш син ставиться до того, що його мама тепер військова?

Він дуже сумує за мамою, бо раніше, до 24 лютого, ми багато часу проводили разом.

В них у школі на День захисника було завдання підготувати доповідь про видатних особистостей України. Я запитала, про кого він розповідав, думала, може про Богдана Хмельницького чи "привида Києва", а він зізнався, що написав про мене. "Бо ти в мене герой", – сказав мій син.

Якщо чесно, я не відчуваю себе героєм, а от син мене такою вважає. Мабуть, він буде знати, що робити, якщо раптом в країні станеться щось погане. Я б хотіла, щоб такого ніколи не сталося.

Будемо сподіватися, що дітям не доведеться буде брати до рук зброю і вирушати на фронт, коли вони підростуть. Ми зараз маємо такий переломний час для того, аби це завершити.

Так, треба скористатися цією можливістю. Ми багато століть ведемо цю боротьбу, до цього часу ми багато програвали, на жаль. І зараз наступив момент істини, ми маємо відстояти свою країну, а Росія має завалитися.

Дякую вам за цю розмову і за вашу важливу роботу. Сподіваюся ще зустрінемося в ефірах, але поговоримо про добрі теми та нашу перемогу.

На завершення хочу додати, що, окрім основної роботи, я закінчила театральну школу і грала на сцені. 1 березня в нас мала бути прем'єра, яку ми готували пів року. І це мої плани на майбутнє – я сподіваюся після війни повернутися до цього і запрошу вас до себе на виставу.