"Якби не дитина – я б пішла у військо": спогади дружини та побратимів про загиблого воїна Юхименка

Ім'я старшого солдата Сергія Юхименка ви навряд чи чули у ЗМІ. Його обличчя не прикрашало обкладинки журналів, він не давав інтерв'ю та не вів соцмережі. Але щодня і щохвилини упродовж багатьох років робив набагато більше – гідно та жертовно ніс свою службу, віддавши їй усього себе.

Про те, як йому вдавалося рятувати наші екіпажі від ворожих дронів, витягувати побратимів з оточених позицій і їхати туди, куди ніхто не погоджувався, – можна розповісти багато. Але найбільше дружина військового Анна говорить про його неймовірний оптимізм, турботу про неї та трьох дітей, чоловічу гідність та патріотизм.

У межах проєкту "Життя після втрати" вона розповіла 24 Каналу про службу чоловіка, оборону Вугледара, з якого він дивом повернувся, та про ніч, яка назавжди все змінила. Наша сьогоднішня історія про людину, яка жила звичайним життям, але в страшних обставинах змогла робити надзвичайні речі.

До теми "Вже ніколи не буде добре": спогади батьків про дівчат-музиканток із Запоріжжя, яких вбила ракета 

"Наша сім'я багатьох дивує": історія любові Анни та Сергія

Сергій та Анна познайомилися у 2018 році. Чоловік захопив дівчину своєю щирістю, спокоєм, працьовитістю та неймовірним почуттям гумору. Також вражала його впертість. Сергій умів стояти на своєму, якщо задумав щось – точно виконував. 

"Це був справжній чоловік", – додає Анна.

Уже через 2 тижні після знайомства він сказав, що забере її до себе в Київ. Невдовзі так і сталося, а ще через 2 роки пара одружилася. Уже в розпал повномасштабної війни на світ з'явився їхній син.

Він часто жартував, що шукав мене 33 роки. До того вже був одружений і постійно питав, де я була весь цей час. Казав, що більше нікуди мене не відпустить, 
– пригадала жінка.

У перші роки після знайомства Сергій дуже багато працював, хотів забезпечити сім'ю. У нього вже було двоє дітей від попередніх стосунків, їм він також допомагав усім, чим міг.

Анна, Сергій та Нікіта Юхименки / Фото надане 24 Каналу

Анна згадує, що за чоловіком була як за справжньою кам'яною стіною. Каже, що навіть якби вони опинилися на вулиці – Сергій би щось придумав, збудував все з нуля. Поруч з ним ніколи не було страшно. 

Згодом він змінив роботу, став водієм-інкасатором, сім'я переїхала у власну квартиру. Приблизно у цей час з ними оселився середній син Сергія – Нікіта. Старша дочка – Валерія – також завжди була поруч і сьогодні живе разом з Анною. 

На запитання про те, яким батьком був Сергій – жінка без вагань відповіла: "Він дуже сильно любив усіх своїх дітей, а вони любили його". Анна зізнається, що їхня сім'я може викликати здивування в інших, але вона одразу прийняла дітей чоловіка, побудувала з ними надзвичайно хороші, довірливі стосунки.

Сергій Юхименко з сім'єю / Фото надане 24 Каналу

"А хіба діти винні, що двоє дорослих людей не змогли жити разом і розлучилися? Я ніколи не бачила якоїсь "загрози" ні у Валерії, ні в Нікіті. Вони також мене люблять, поважають, я можу і посварити їх, і підтримати. Наші стосунки ніяк не впливають на їхнє спілкування з рідними матерями. Тому тут немає ніяких проблем", – розповіла Анна. 

"Зі мною він нарешті почав спати вночі": про службу в АТО

Після знайомства з Анною Сергій мало розповідав їй про військову службу. Жінка знала, що у 2014 році він добровільно пішов на фронт, провів на передовій понад рік.

За цей час пройшов складні бої, був у страшних місцях, бачив загибель побратимів – про все це переважно мовчав, але пережите наздоганяло його у снах. 

Він дуже погано спав. Коли ми почали жити разом – я пообіцяла, що зроблю все, аби він трохи забувся, зміг спати спокійно. І знаєте – мені це вдалося,
– сказала Анна.

Коли ситуація на фронті дещо стабілізувалася, почалися розмови про замороження боїв, перемир'я, не було дозволу стріляти – Сергій демобілізувався. З побратимами надалі підтримував зв'язок. У 2022 році саме товариш зі служби першим сказав Сергію, що почалася повномасштабна війна.

"Я була на 8 місяці вагітності": про перші дні вторгнення

У лютому 2022 року Анна з чоловіком чекали на народження сина. Жінка була на останніх термінах і невдовзі мала народити. Оскільки Сергій входив до ветеранської спілки, то часто ходив на різні збори. Взимку 2022-го поруч з ним була Анна. 

Тоді жінка вперше почула страшні слова про те, що на Україну летітимуть ракети, слухала, де потрібно ховатися, що робити, коли зникне зв'язок. У все це не хотілося вірити, Сергій також постійно заспокоював дружину.

О 5 ранку 24 лютого нас розбудив дзвінок від побратима Сергія з Миколаївської області. Він сказав, що все почалося, що в Миколаєві зараз дуже гучно, 
– пригадала Анна.

Сергій, як завжди, був спокійним, сказав, що боятися не варто, але порадив зібратися. За збігом обставин 23 лютого вони з чоловіком мали вихідний, тому провели день у домашніх справах: заправили машину, купили їжу, прибирали у квартирі. Вже через кілька годин все це дуже знадобилося.

У Києві була паніка, люди масово виїжджали. Сергій відправив свого батька у Кіровоградську область, дружина їхати відмовилася. Уже 26 лютого він сказав їй, що йде воювати. Анна, як могла, відмовляла чоловіка, але навіть аргумент про те, що в нього скоро народиться дитина, – не спрацював. 

Я сама відвезла його у міськраду, де був Київський ТЦК. Йому одразу вручили повістку й дали 2 години, щоб зібратися. Увесь цей час я просто плакала… 
– сказала жінка.

Сергій вступив до лав 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У її складі боронив столицю. 

Сергій Юхименко пішов служити добровольцем / Фото надане 24 Каналу

Коли випадала нагода – хоч на кілька годин заїжджав додому, аби побачити дружину й дітей. Рідні переконували Анну поїхати у безпечніше місце, адже у березні вона мала народити, але жінка завжди відповідала, що поки на Київщині її чоловік – нікуди не поїде. 

"Наш Даніл народився 22 березня у Києві. На пологи Сергій не встиг, але приїхав на виписку. Пам'ятаю, я дивилася з вікна на те, що робилося у Бучі та Ірпені, але поїхала з Києва тоді, коли все закінчилося, а чоловіка перевели на Чернігівщину", – розповіла Анна Юхименко.

Найменший син Даніл народився у розпал великої війни / Фото надане 24 Каналу

Сергій завжди був дуже відвертий з дружиною. Анна знала, де він воює, які завдання виконує. Чоловік розповідав і про підриви на мінах, і про "полювання" дронів, прильоти КАБів, згадував, як не раз доводилось на ходу розвертати машину, рятуючись від безпілотників.

Після Київщини його підрозділ відправили на схід. Довгі місяці 72 бригада стирала сили ворога біля Зайцевого, Клинового, Бахмута, Світлодарської ТЕС. Тоді життя Анни вимірювалося короткими повідомленнями від чоловіка, часто одним лише "плюсиком" та значком "в мережі".

У ті страшні дні загинуло багато гідних бійців, побратимів Сергія. А сам він вперше потрапив додому й побачив рідних лише через 5 місяців. Тоді розповів дружині, що ледве вирвався з того світу, дивом вижив у тих боях.

Військовий пройшов через важкі бої / Фото надане 24 Каналу

"Він був дуже кмітливий, добре знався в автомобілях, умів їздити на всіх категоріях, а своїм вмінням водити машину не раз рятував хлопців, вивозив їх з таких місць, у які інші боялися їхати", – розповіла Анна. 

Колишній командир Сергія: "Він просився у піхоту"

Колишній командир Сергія – майор Андрій Бельзецький з позивним "Ангел" – говорить, що таких вправних, розумних і відповідальних людей за весь час на фронті бачив небагато.

Вони познайомилися влітку 2022 року, коли "Ангел" став командиром мінометної батареї у 3 батальйоні 72 бригади. У той час Сергій стояв на вогневих позиціях у Вугледарі, відповідав за машину розрахунку, яка потрібна для підвозу бійців, снарядів, евакуації. 

Попри це, завжди хотів виконувати бойову роботу, тому опанував міномет, умів його заряджати, стріляти, обслуговувати. Ба більше, через особливості своїх обов'язків, залишався на позиціях значно довше, ніж інші хлопці.

Сергій був дуже відкритою людиною, говорив все, що думав. Тож майже одразу почав приходити до нового командира на КСП і озвучував проблемні питання, казав, що потрібно бійцям. 

Коли він був на позиціях, я ніколи не хвилювався про справність техніки чи будь-які інші питання. Часто бійці приходили до мене й казали, що зламалася машина, не працює зарядна станція. Тоді я це вирішував. Коли приходив Сергій, то лише казав, що йому дати й за скільки часу він сам все зробить, 
– розповів Андрій Бельзецький.

Сергій ділився з ним своїм бойовим шляхом, казав, що під час боїв за Київ відповідав за забезпечення, підвозив все необхідне, але його тягнуло саме до бойової робити. Він просився у піхоту, хотів нищити ворога й зрештою залишив безпечнішу посаду й перевівся до мінометної батареї. 

Він не раз казав: "Якщо мене спитають діти, що я робив під час війни, то що я їм скажу? Що возив воду…?" Сергій завжди хотів робити більше,
 – наголосив його командир.

"Усі знали, що з Сергієм ти у безпеці": побратими про оборону Вугледара

Шахтарське місто Вугледар, що на півдні Донеччини, стало справжнім форпостом українських сил. До останнього його обороняла 72 бригада, а ворог просто скаженів, бо понад 2 роки не міг захопити невелике містечко. У ті складні часи Сергій проявив себе як справжній Герой і за цими словами стоять його хоробрі щоденні вчинки.

Він не відмовлявся від жодної роботи: після обстрілів підіймав стовпи електропередач, розбирав тротуари, викорчовував дерева, щоб облаштувати позиції, розвантажував міни й ніколи не казав, що це не його обов'язки.

Сергій Юхименко воював на Київщині, сході та півдні / Фото надані 24 Каналу

"У сезон дощів пікапи постійно грузли, їх потрібно було витягати. Тоді я дзвонив до Сергія, будив його посеред ночі, і він їхав допомогти, хоча міг навіть не знати людей, яких рятує. Інколи, за одну ніч робив по 5 таких ходок", – пригадав "Ангел".

Згодом Сергія разом зі ще одним військовим Олександром Бондаренком призначили відповідальними за обслуговування пікапа. Ним вони перевозили снаряди, бойові розрахунки, провізію.

Я не зустрічав людей, які краще розбиралися в техніці, ніж Сергій та Саша. Якщо якась машина ламалася, я знав, що її зремонтують дуже швидко та дуже якісно, 
– додав "Ангел". 

Не дивно, що зразкову службу Сергія Юхименка неодноразово відзначали нагородами. На жаль, через довгі бюрократичні процедури, не всі з них він отримав за життя…

Нагороди Сергія Юхименка / Фото надане 24 Каналу

"Я познайомився з ним під Бахмутом ще у 2022 році. Пам'ятаю, тоді моя машина зламалася і Сергій одразу кинувся мені допомагати. Було видно, що це надійний, відповідальний чоловік, який може виконати будь-яке завдання", – пригадав його побратим Олександр Бондаренко.

Якщо Сергій розвозив розрахунок, то ніхто не сумнівався, що він безпечно всіх довезе. Крім цього, навіть у складних ситуаціях жартував, хотів розрядити ситуацію. Свою роботу виконував переважно вночі, їздив у будь-яку погоду, часто в холод, дощ і болото, але ніколи не нарікав.

Взимку 2023 року під час першого штурму Вугледара Сергій допомагав перевозити позицію. Тоді ворог був за 400 метрів. Коли почалося переміщення – противник помітив машину й почав обстріл.

Від удару дрона загинув наш побратим, ще одного бійця поранило. Ми ховалися в укритті, а коли стихав обстріл, Сергій біг до машини, щоб перевірити, чи вона вціліла. Він не панікував, не боявся, 
– пригадав "Ангел".

Коли ворог перезаряджався, бійці мали лише кілька хвилин, щоб добігти до пікапа і спробувати виїхати. Сергій спрацював надзвичайно злагоджено, вони завантажили загиблого й пораненого та поспішили, щоб передати їх медикам. 

Після цього, без жодних сумнівів, Сергій поїхав знову на ту саму позицію, щоб забрати інших хлопців, які там залишалися.

"Коли я знав, що їду з Сергієм, мені було спокійніше. Його впевненість, спокій, розсудливість допомагала всім нам. А ще його гумор. Навіть дорогою до Вугледару він жартував, що включає голосніше музику, щоб не було так страшно, коли летить дрон (усміхається, – 24 Канал). Все це жарти, але таким він був…", – додав Андрій Бельзецький.

Бійці мінометної батареї 72 бригади / Фото надане 24 Каналу

Побратими згадують, що Сергій ніколи не хотів бути кадровим військовим, мріяв про повернення до цивільного життя, про час з сім'єю, але розумів, що поки йде війна – має виконати свій обов'язок. 

Дружина не раз просила його про переведення чи демобілізацію. Він мав для цього підстави, але чоловік був непохитним. Лише в останній рік почав частіше говорити, що після трьох років служби скористається можливістю і переведеться. Коли цей термін сплив – Сергій все одно залишився на фронті.

Я постійно кликала його додому, але ніколи ним не маніпулювала, просто казала свою думку. Він багато відслужив і потребував відпочинку, мав для цього безліч варіантів. Він збирався додому. Не знаю коли, але мав приїхати…
– додала Анна.

"Медики не могли евакуювати": як Сергій наважився врятувати пораненого воїна

Ситуація у Вугледарі погіршувалася, заїжджати в місто ставало дедалі небезпечніше. В кінці літа 2024 року, зібравши сили, окупанти знову почали наступ. 

То були жорстокі бої, з яких не повернулися багато хоробрих воїнів. Весь той час Анна описує лише трьома словами – це було пекло.

Росія повністю знищила Вугледар / Скриншоти з відео

Наприкінці вересня 2024 року противник зміг вклинитися в нашу оборону, на одній з позицій побратим Сергія отримав важке поранення. Оскільки ворог був дуже близько – медики не могли провести евакуацію. Їхати за пораненим погодився тільки Сергій.

Коли він під'їжджав до позиції – противник відкрив вогонь по авто. Завдяки швидким і безстрашним діям – йому вдалося доїхати й забрати пораненого. Тоді за кермо пікапа сів інший водій, а Сергій надавав допомогу побратиму. 

Окрім цього, зі стрілецької зброї відстрілювався від ворога, який був уже біля самої дороги. Машина дивом виїхала з напівоточення.

Сергій виявив кровотечі у побратима, вправно їх затампонував і наклав бандаж. Ці дії допомогли вберегти пораненому кінцівку. Хоча якби тоді Сергій за ним не поїхав – боєць би загинув. Він врятував йому життя, 
– додав тодішній командир мінометної батареї "Ангел".

Приблизно у цей час для Вугледара почався зворотний відлік. Ворог зайшов на околиці міста, пікапи не могли туди їздити, навколо був противник і заміновані дороги, над головою – постійно гуділи дрони.

"Я просила його не їхати туди, казала, що це дорога в один кінець. А він сказав, що не може, що там ще сидять четверо наших і якщо він не поїде, то вже ніхто їх не забере", – розповіла Анна.

У ту ніч Сергій зміг виконати завдання, але це були останні дні, коли Вугледар залишався українським. Невдовзі фортеця впала, ворог окупував місто, а обпалена боями 72 бригада відійшла на відновлення. Коли підрозділ Сергія прибув на Херсонщину – Анна змогла трішки видихнути. На жаль, її спокій тривав недовго.

"Він навіть загинув з усмішкою": про бої під Покровськом і останнє завдання

Відновлення після Вугледара було коротким, ворог вперто тиснув далі. Бойову бригаду з великим досвідом знову перевели на схід – спершу на захід Донеччини, а згодом під Покровськ. Тривога за чоловіка брала гору.

Уже під Покровськом у нас просто не залишалося водіїв, які могли їхати на позиції. Всі розуміли небезпеку, але Сергій ніколи не відмовлявся, завдяки швидкості його дій він не раз рятував життя побратимам, 
– розповів військовий Олександр Бондаренко.

Анна знала, що навколо літають дрони, що Сергій збиває їх зі спеціальної рушниці, втікає від них на пікапі, вивозить поранених і доставляє снаряди. Він відверто розповідав, скільки разів підривався на мінах, як КАБи розривалися поруч, і як дивом вижив, коли дрон поцілив у побратима, який стояв поруч.

"Перед Великоднем загинув їхній боєць. Чудовий хлопець, який вже довго воював. Коли Сергій мені подзвонив, то навіть не міг говорити. Зірвав голос, вони всю ніч його шукали, а там було пряме влучання..", – пригадала жінка.

Вона знала, що Сергій дуже відповідальний. Перед кожним виїздом він перевіряв машину, прилад нічного бачення, РЕБ завжди працював, EcoFlow було заряджене. Звичайні дрони не могли його наздогнати чи поцілити.

Це була не перша ніч, коли я чекала на його "плюсик". Але до цього він завжди відповідав. Пам'ятаю, дзвонить до мене і каже: "Ну чого ти плачеш, все нормально. Я поїхав і вже приїхав", 
– поділилася Анна.

Військовий у Вугледарі / Фото надане 24 Каналу

Ввечері 2 травня дружина подзвонила до Сергія. Він відповів, що зайнятий, завантажує міни. Сказав, що має завести 40 мін і це все. Анна згадує, що Сергій часто їздив на позиції по кілька разів за вечір, когось міняв, вивозив, а цього разу мав поїхати лише один раз, на одне коротке завдання.

До пізньої ночі Анна чекала на повідомлення від чоловіка, але навіть "плюсика" так і не отримала. Попри це, відганяла від себе страшні думки, знала, що на війні траплялося різне, не завжди була змога навіть написати.

Наступного дня вона прокинулася о 5 ранку, Нікіта збирався на змагання з боксу. Жінка не хотіла його лякати, тому не сказала, що тато досі нічого не написав. До 10:30 вона чекала, що Сергій з'явиться в мережі.

А тоді я написала "Ангелу", бо вже більше не витримувала. Знаєте, коли я не сплю, то лізуть думки про все погане, що він поранений, без руки чи ноги – але то таке… Головне, щоб був живий… "Ангел" сказав мені, що він загинув… 
– розповіла дружина.

Це був час, коли всі обговорювали запропоноване Росією травневе перемир'я. У день, коли воно нібито мало початися, тіло Сергія Юхименка привезли додому.

Згодом Анна дізналася, що в машину чоловіка поцілив дрон на оптоволокні, який чекав у засідці. Жінка впевнена, що він полював саме за пікапом, бо в це авто ніяк не міг влучити жоден FPV.

Від удару четверо хлопців вилетіли з машини. Того ж вечора троє з них вийшли на зв'язок, вони дістали травми, але вижили. Лише Сергія ніде не могли знайти.

Це була дуже страшна ніч. Ми постійно його шукали. Думали, можливо, загубилася радіостанція, залишали повідомлення на телефон, дзвонили, знову кликали по рації, вірили, що він нас чує, але не може відповісти, 
– пригадав "Ангел".

Лише на ранок, коли почало світати, наш дрон зафіксував тіло Сергія. Він лежав біля своєї машини.

"Коли все це сталося, нам з різних джерел говорили, що, можливо, він вижив. Але "Ангел" сказав, що з дрона його упізнав. Я знаю, що Сергій поважав свого командира, тому коли він підтвердив, що точно його бачив – я вже не сумнівалася", – пригадала Анна Юхименко.

Військовий загинув 2 травня на Донеччині / Фото надане 24 Каналу

Тіло Сергія змогли забрати наступної ночі. Жінка досі дякує бійцям, які не побоялися за ним піти. Пригадує, як після того їй подзвонив побратим чоловіка з позивним "Пастор". Він плакав так, що не міг говорити. 

"Пастор" розповів, що зняв з Сергія золотий ланцюжок з ладанкою – маленькою іконкою його небесного покровителя, не хотів, щоб вона загубилася. Ще до одруження її подарувала Анна, відтоді він її ніколи не знімав.

"Коли я її подарувала, то чоловік дуже зрадів. Казав, що йому ніхто ніколи не дарував таких подарунків. Знаєте, я для нього нічого не шкодувала, як і він для мене… "Пастор" сказав, що забрав ладанку і що йому здається ніби Сергій навіть загинув з усмішкою…. Смерть була дуже швидка, було пряме влучання", – каже зі сльозами Анна.

Сергію Юхименку було 40 років / Фото надане 24 Каналу

"Розкажу, який у нього був тато": як діти рятують родину

На руці Анни видніється обручка, влітку 2025 року вони з Сергієм мали вінчатися. Жінка зізнається, що кожного дня дивиться на портрет чоловіка, милується ним та не може прийняти, що він загинув.

Її єдиною розрадою є діти, у турботі про них минають дні. Трирічний Даніл ще сам не розуміє, як своїм дзвінким сміхом зараз рятує всю родину. Коли Анна згадує про нього, то починає плакати сильніше. Каже, що їй неймовірно боляче від думки, що син лише так коротко встиг відчути татову любов. 

Сергій любив своїх дітей безмежно. Постійно просив показати йому Даніла, дивився на нього таким поглядом. Зараз він маленький, ще нічого не розуміє, але коли виросте, я йому все розкажу. У нього ж був такий тато! 
– каже Анна.

У військового залишилося троє дітей / Фото надані 24 Каналу

Маленький Даніл росте копією свого батька. Анна жартує, що вже помічає у синові чоловікову впертість. Він ще не може сказати про свої почуття, але впізнає Сергієві речі, а коли бачить військовий одяг, то кличе тата.

"Сергій був для мене взірцем батька і чоловіка. Під час наших довгих поїздок він багато говорив про сім'ю. Хвалив дружину, казав, що вона в нього дуже розумна і він у всьому може на неї покластися. Пишався своїми дітьми, піклувався про них, робив все, щоб навіть на відстані вони відчували його любов", – розповів "Ангел".

Він пригадав, як, повертаючись з відряджень, вони разом з Сергієм заїжджали до нього додому. Перед очима досі виринають спогади, як діти бігли до тата. Приїзд Сергія був для сім'ї найбільшим щастям.

"Він хвилювався за своїх дітей. Якщо у старшого сина було змагання – не знаходив собі місця. Постійно дзвонив до них, дуже їх всіх любив…", – додав побратим Олександр Бондаренко.

Сім'я дуже чекала на повернення Сергія / Фото надані 24 Каналу

"Дивлячись на нас, він би теж страждав": про життя після втрати

За такий короткий час поруч зі своїми дітьми Сергій Юхименко встиг вкласти у них надзвичайно багато. Донька вже завершила бакалаврат, син вступив в університет. У свої 17 років Нікіта добре опанував безліч інструментів, він чудово знається в електриці, машинах, ремонті – всього цього його навчив тато. 

Анна змогла повернутися на роботу після 40 днів. Вона зізнається, що ще за життя Сергія чула запитання – "за що він там воює?" Жінка впевнено відповідала – "за ваш спокійний сон". Сьогодні недоречних питань їй не ставлять, знають, що вона не терпітиме таких розмов.

На роботі чи з чужими людьми я не говорю про свою втрату, не можу їм цього пояснити, не хочу чути зайвих питань. Вони не зрозуміють. А близькі все знають, приїжджають до мене. Я їжджу на могилу… Не знаю, що сказати… Я не можу передати навіть шматочка свого болю, 
– зізнається Анна.

Дружина Сергія втратила сенс, свою опору та майбутнє. Вона не стримує сліз, коли говорить про їхні спільні плани, поїздки за кордон, будівництво дачі – все те, чого так сильно хотів її чоловік. А потім каже, що після війни Сергій мріяв про відпочинок, був дуже виснажений. 

Він залишив після себе безліч ідей, які Анна тепер намагається реалізувати. Вона займається будівництвом, купує матеріали, речі, які колись обговорювала з чоловіком, і зізнається: "Ще поки роблю те, що ми з ним планували, – якось можу жити". 

Кожен її день проходить з думками про Сергія. Анна дуже хоче йому подзвонити, досі чекає на повідомлення і вірить, що чоловік би підтримав все, що вона робить. 

Я забираю сина з садочка, він біжить до мене і кричить "мама" – це таке щастя, а потім приходить усвідомлення… Я так хочу забути цей страшний травень, але не знаю як це пережити… Якби не маленька дитина, я б пішла у військо, була б там, де був він, 
– сказала Анна Юхименко.

Сергій Юхименко з дружиною / Фото надане 24 Каналу

Понад усе жінка хоче, щоб Валерія, Нікіта та Даніл виросли гідними, чесними й добрими людьми – такими як їхній батько. Сьогодні вони – її єдиний порятунок, три найдорожчі частинки коханого чоловіка.

Коли насамкінець розмови я питаю, чи вірить вона, що Сергій десь поруч, дивиться на них і допомагає, – жінка задумується, а потім каже: "Я вірю, що він є, але напевно за нами не слідкує і нас не бачить, бо тоді він би теж дуже страждав..."

До сьогодні ви навряд чи чули імʼя Сергія Юхименка, але прочитавши про нього так багато, не виникає сумнівів, що фото в журналах, впізнаваність в мережі та форма у медалях – зовсім не визначають чийсь героїзм. Орден "За мужність" Сергій так і не вчепив собі на груди, але своїм життям проявив найбільшу хоробрість. Зірки "Героя України" для нього ніхто не просив, але він залишається справжнім Героєм для всіх, хто його знав.

І хоч про цього відважного воїна ми читаємо вже після смерті, але це точно не кінець його історії. Адже тут на землі є так багато людей, у чиїх серцях Сергій Юхименко житиме завжди.