"Пін – це афіша про історію і своє бачення": цікава розмова з виробником про їхню місію

Саме про це у рубриці "Розмова про професію" 24 Канал поспілкувався з засновником бренду пінів Pincognita Ростиславом Камеристим-Брайтенбюхером. Ми розпитали про технічні моменти, важливість маленьких значків, а також популяризацію української культури з їхньою допомогою. 

Варте уваги "Історія писалась у чаті з подругою": цікава розмова з авторкою книги "Мертва вода живого міста" 

Усе починалось з маріупольського значка

Розкажи коротко про себе та те, чим для тебе є пін – аксесуар, витвір мистецтва у мініатюрі чи форма самовираження?

Я – історик та археолог за освітою. Але більше історик, який любить мистецтво, любить українську культуру і загалом прагне зробити щось прекрасне в цьому світі. У мене дещо дивне походження, і це накладає певний відбиток. Тому мені цікавий весь світ, пізнати його. 

Що для мене є піном? Пін – це маленький прояв самовираження. Це маленька афіша, яку ти завжди можеш показати. Вона не займає багато місця. Вона кріпиться до будь-якого зручного елемента. І вона є носієм тієї інформації або культури, яку ти в неї вкладаєш. 

Якщо вона помножена на культуру, вона створює ще кращу ситуацію для розповіді, для пояснення, для акцентації, для привернення уваги. Тобто це елемент нас або того, що ми хочемо розповісти про себе – або в публічному просторі, або серед друзів, або під час якоїсь події. Будь-яка варіація на свій розсуд.

Чи пригадуєш ти момент, коли вперше зрозумів, що значок – це не просто яскрава дрібничка на одязі?

Я писав статтю про Маріупольський могильник або Маріупольський некрополь, який був знищений з війною. Я підганяв ілюстрації, і серед них я побачив деякі археологічні артефакти, яким понад 15 – 20 тисяч років до нашої ери. Я зрозумів, що це знищене війною і це необхідно якось відтворити. Це був мій перший пін або шпилька – маріупольський значок із Маріупольського некрополя.

Усе почалося з маріупольського значка / Фото Назарія Лазура

Він знищений або навіть, можливо, не знищений, але, як мінімум, його можуть в теорії окупанти десь демонструвати, але це те, що втрачене українським суспільством. І я зрозумів, що тим сенсом я підіймаю на рівень взагалі бачення того, що я вкладаю. 

Сам по собі значок – це просто металева або латунна застібка. Але якщо додати туди супровідну інформацію і додати сенс, він стає більш вартісним. Якщо додати лімітованість, він ще стає більш вартісним. І якщо додати туди елемент культури або власних сенсів культури, він стає ще більш вартісним.

Як народжується новий пін: від ідеї до готової роботи, яку я ношу на собі?

Дивишся безліч робіт, ти бачиш скрізь піни. Все можна зробити. Навіть фотографія – не проблема. Реалістичний твір – не проблема. Залишається просто вибрати те, що тобі дуже подобається або дуже хочеться. А деколи дуже хочеться все, тому ти обираєш з того, що найбільше тобі цікаво. 

Сам процес дуже простий. Ти або цільово шукаєш, наприклад, мій профіль – це митці, які вже є в суспільному надбанні, або твори в суспільному надбанні, і ти просто обираєш того, що тобі імпонує. Або, наприклад, вже тематичніші: ти заходиш на Pinterest, вводиш там, не знаю, "art 20 century" і шукаєш собі, щось обираєш. Тобто класичного варіанту немає. Треба робити, що тобі цікаво або що ти вибираєш у першу чергу, а далі вже шукати собі аудиторії.

Піни – маленьке самовираження / Фото Назарія Лазура

На які труднощі ти натрапив і що б хотів порадити собі на етапі, коли в тебе зародилась ідея робити піни?

Не можна хотіти всі піни відразу зробити. Це неможливо ані за ресурсами, ані за можливостями. Особливо, якщо в тебе немає повної виробничої лінії. Бо сам по собі пін – це декілька етапів виробництва, які переважно виконуються вручну, крім якогось технічного моменту. Що собі порадити? 

Я б хотів, якби я починав з початку, розуміти, що тиражі можливі не тільки від 40, не тільки від 50, від 100 штук, як це пропонують і китайські, і українські виробники, а що цілком можливо знайти тих виробників, які роблять за оптимальну ціну від 10 пінів. Це найближче побажання. А серед засторог, мабуть, найскладніше просто знати собі міру в тому, що хочеш. Бо ти зараз розумієш, що деякі піни дуже складно зробити, деякі – дуже просто.

Найбільше захоплююсь тим піном, який ще не зробив

Якими значками, які зараз ти робиш, ти захоплюєшся найбільше?

Напевно, найбільший значок, який я хочу зробити... От цим я найбільше зараз захоплююсь. Піном, який я ще не зробив, бо я знаю, що його виробництво коштує втричі дорожче від стандартного, який я роблю. Це дух, а не матерія, назвемо це так. І, напевно, я буду найбільше ним пишатися, якщо я його виготовлю. 

Але якщо говорити з цих: в мене є серія більше для закордонних поціновувачів. Там є дуже унікальні варіанти. Це є, напевно, середньовічні сови. І деякі були просто зроблені бездоганно. Тобто вони чудово пасують до будь-якої колекції.

Середньовічні сови популярні на Заході / Фото Назарія Лазура

Я знаю, що твої значки супроводжуються також листівкою з цікавими фактами або історією. Розкажи детальніше, звідки взялась ця ідея?

Я сприймаю листівки як додану вартість до самого виробу. Бо, розумієш, якщо ми говоримо про піни як предмет колекціонування, ми маємо розповісти, що він означає, які сенси несе. Якщо це задокументовано, і задокументовано під номером, що гарантує неповторність певного виробу в екземплярі, він набирає ще більше доданої вартості, і в теорії може зростати їх кількість. Тим самим ми не створюємо своєрідну інфляцію, як це роблять там китайські виробники, які можуть штампувати тисячами, десятками тисяч.

Це своєрідна локалізація і спроба знайти аудиторію для того, щоб вона зрозуміла, що вона тримає у руках. Від того людина може відштовхуватися – від пояснення, що вона має.

Наприклад, одна з моїх клієнток зі Сполучених Штатів, наскільки я пам'ятаю, з попередньої кампанії мені писала, що вона дуже багато дізналась про сов середньовічних завдяки тим листівкам, і надала якихось сенсів тому. Дуже дякувала за це. 

Тобто листівка, якщо це доцільна, супровідна інформація, дуже така, я сказав би, елітарна. Якщо це історична річ, як цей Маріупольський пін, вона може бути полегшена в стилі. Або, якщо дуже мало інформації, але ми знаємо її атрибуцію, ми можемо дати якусь характеристику самому предмету.

Ми можемо бачити твої піни як на українцях, так і на іноземцях. Власне, мене цікавить, куди найдалі подорожували твої піни і якими є твої замовники? Можливо, є якісь цікаві історії?

Почнімо з найбільших відстаней. Поки що – Австралія, але буде Нова Зеландія. Далі я вже не уявляю, може, Чилі. Історія така: в мене другу кампанію по краудфандингу замовляє людина, яка проживає в Литві і, скоріш за все, є з-поміж емігрантів, які виїхали після протестів у Білорусі, але їй цікава саме медієвістична тематика. І це дуже вражає. 

Серед замовників пінів є викладачі університетів. Є просто колекціонери, є люди, які люблять якісь предмети. Найбільше, звичайно, любить піни Америка, бо ця культура звідти. Бо звідти – значок самоствердження. Це в нас, в пострадянському просторі, це – ідеологія. Бо значок не може бути нічим іншим, ніж ідеологія. А в Західному світі це більше як значок, як самоствердження.  

Власне, ти заговорив про колекцію. Чи є в тебе серед покупців ті, хто цілеспрямовано купує піни для колекції, які їх точно носити не будуть, бо зберігатимуть їх?

Я впевнений, що їх не те що більшість, але десь відсотків 20 – люди, які купують повну колекцію. Повна, наприклад, – усі 20 середньовічних сов. Повністю 18 котів. От їх хвилює саме повна кількість тієї лімітованості, яку вони отримають. Тобто чітко видно, що це колекціонер. Ті, які носять, купують один, два, від сили три піни. А решта людей намагаються якось їх прилаштувати. 

Один з середньовічних котів від Pincognita / Фото зі сторінки Pincognita

Взагалі питання колекції можна розглядати, коли ми бачимо цінність або що ми збираємо. Бо колекціонери можуть збирати від кольорів, від типу об'єму, від років. Я ж вийшов на ринок дуже специфічно, я вийшов із середньовічними пінами, це є щось нетипове. 

Гаразд, а чи буває так, що люди звертаються до тебе і кажуть, що хотіли б бачити певні піни?

Так, люди диктують моду. Я, наприклад, можу бачити, коли люди обирають після краудфандингу певний дизайн. Вони його більше приймають. І дуже цікаво те, що деякі дизайни збігаються з моїм баченням. Тобто я б його ставив теж в пріоритет, а деякі, я бачу, себе вичерпали, бо хтось або щось подібне зробив, або щось інше. Тому джерело натхнення, воно – від своєї естетики та координації з близькими людьми.

Взагалі, якщо ми трошки говоримо про піни, за Україною я спостерігаю таке викривлене бачення, бо цей предмет ще не вийшов на самоствердження, він ще сидить десь на ідеологічних штампах. Бо для людей і значення слова пін, що це шпилька з англійської, незнайоме, і сам значок асоціюється з якоюсь ідеологією, пропагандою, або там депутатський значок чи щось таке. І з цим ринком важче. 

Добре, що нове покоління розуміє інакше це все, і воно локалізується. Цінується більше лімітованість замість кількості. Цінується більше тематичність замість чогось дуже популярного. Тобто складність знайти свою аудиторію і передбачає цей розвиток. 

Крім того, навіть якщо ти зробиш 10 пінів дуже свого особистого дизайну, який би ти хотів, ти можеш підтягнути послідовників. Ти не маєш їм нав'язувати, що це необхідно взяти зараз або ніяк. Це має людина захотіти. І звідти формується вся культура і власного самовираження, і власного бачення. 

Українська серія для мене поки не є прибутковою. Я намагаюсь зробити те, що мені хотілося б зробити. Те, чого немає. Якщо цього не буде, я розумію, що цього ніхто не зробить. Звісно, коли ти зробиш, на тебе вже дивляться інакше, і можуть бути різні питання. Тому, в цілому, важливо зберігати баланс. 

Назвімо так: для "вестернів" я роблю те, що я б і сам носив, і те, що їм би було цікаво. Для України я роблю більш такі просвітницькі речі. Бо, повторюсь, пін – він схожий на афішу. Афішу і своєї історії, і свого бачення, і представлення себе, і того, що воно несе. Я намагаюсь об'єднати ці моменти. Наскільки це вдало, я не знаю.

Майбутній пін з картини Еґона Шіле / Фото Pincognita

Піни часом здатні робити більше, ніж шкільні підручники

Якщо я правильно розумію, якщо ми говоримо про український ринок, ти можеш маленьким значком, цим піном, популяризувати якогось митця, якісь роботи, і займатися просвітою людей, щоб вони дізналися про тих, про кого ми могли нічого не знати? Але скажи тоді, звідки ти дізнаєшся про цих персон або їхні роботи?

Я просто знаю про них. Це освіта, це вчителі, це викладачі. Це мій, власне, інтерес до української культури. От я, наприклад, співпрацюю з деякими студіями, у нас буде проєкт по Георгію Нарбуту. Ми намагалися передати в п'ятьох елементах українське бароко не з позиції супернародної культури. У нас будуть міщанин і міщанка. У нас буде гармата, що притаманне. Буде герб Мазепи. Це показник того, що тут люди мали своє місце. 

Натхнення роботами Нарбута підіймає українську культуру і взагалі уявлення про ті роки більше, ніж робить цілий абзац підручника для шкільної програми. Сенси ті, які вкладе людина. Але я намагаюся допомогти людині вкласти ті сенси з врахування своєї освіти, свого бачення на те все. І не впадатись у попсу.

Я правильно розумію: тобі спадає на думку якась ідея, ти займаєшся пошуком, чи є відповідна продукція, до прикладу, в українських або західних виробників, і коли ти розумієш, що ця ніша може бути відкрита для тебе, ти за неї берешся?

Так. З "вестернами" цікаво. Навіть якщо в них уже щось є, ти можеш конкурувати якістю. Бо я роблю ці всі піни через своїх підрядників з України. Тобто не з Китаю, і це не перекуп. Я можу конкурувати з тим, що іноземцям пропонують з китайських масових ринків і так далі, вкладаючи більший сенс. 

З українськими також цікаво, бо я спостерігаю певний сплеск цікавості серед виробників до української культури, і я готовий з ними конкурувати зі своїми виробами, зі своїм баченням. Якщо не бачити того, що вони виготовили, або навіть бачити, але делегувати на виріб, все одно вийде зовсім інша історія. Не вийде повна копія. У тому і особливість піна, що ти сам визначаєш і розмір, і матеріал, і всю палітру. Тому є і незалежність.

А чи є в тебе відчуття, що навіть до вже готових витворів мистецтва ти докладаєш свою руку і ти буцімто перемальовуєш їх на нову картину, ніби даєш їй друге життя?

Так, мені здається, що ти правий, що якщо ти працюєш з класичним мистецтвом або з тим, з чого воно зроблене, ти фактично даєш оцей сенс, якого немає, наприклад, у мистецтві штучного інтелекту. Ти даєш живе до живого. Виріб був тільки на полотні, у музеї. Він стає мініатюрним, твоїм. І ти можеш декларувати ті цінності, які він несе. Може це смішно звучить, але факт – децентралізація з метою промоції. 

Наприклад, коли я зробив "Діву Марію" (художника Леся Лозовського – 24 Канал), я розумів, що вона в приватній галереї. Водночас я розумів, що цей художник у суспільному надбанні. Але я усвідомлював, що про нього дуже мало знають. 

Але навіть якщо я виготовлю всього 15 пінів, то про нього знатимуть на 15 людей більше. А в теорії – і на 100, і на 200. Бо ці люди можуть вдягнути і продемонструвати його. І тим самим уявлення, за допомогою додаткової інформації, про того митця зросте, і він повернеться на більший дискурс. Тобто вони дивитимуться на це зовсім інакше. Це така внутрішня гоноровість у людей виникає, коли вони мають цей елемент. 

Звичайно, з музейними людьми важче, бо вони сприймають суспільне надбання, якщо воно в них висить, як фізичну власність. Без їх дозволу робити піни неможливо, але у мене на це зовсім інша думка. Але якщо це не популяризувати через ці малі елементи, ніколи культура і уявлення людей про той чи інший куток, суспільство і так далі не зміниться. 

Пін з "Дівчиною у червоному капелюсі" художника Олександра Мурашка / Фото Назарія Лазура

Коли ти бачиш Клімта, попсовий "Поцілунок", продається тиражами понад 10 – 15 тисяч, ти розумієш, що це величезна промоція Клімта і його мистецтва, і цієї країни. Якщо продається українська робота на 25 – 30 виробів, це теж елемент такої, знаєш, культурної дипломатії, але не відцентралізовано, а персонально.

Це цікаво "Це стиль життя": фудфотографиня розповіла про залаштунки професії й епічні моменти своєї роботи 

У планах – піни про Еґона Шіле

Останнє питання. Власне, ти заговорив за Клімта та про певну попсовість. Можливо, тобі спаде зараз на думку якась українська картина, яку б ти хотів популяризувати у своїй серії пінів, бо ти розумієш, що за неї чомусь ще ніхто не взявся?

З українськими дуже важко визначитись. Бо в нас виникає вже певна конкуренція. Бо люди роблять і суспільне надбання, і роблять несуспільне. Наприклад, є роботи і Алли Горської, і Марії Примаченко, і кого завгодно. З українських у мене спадає на думку Школа незалежних. Це одеська школа. Частина людей не пережила Другу світову війну. Деякі померли і в Аушвіці. 

Спадає на думку, наприклад, Паризька школа, бойчукісти, які були стерті з пам'яті. Тобто, щоб дати на ринок якусь попсу впізнавану – це надто просто. Спробувати зробити не попсу – набагато важче. Але біда в тому, що навіть не попса, яка у світі дуже відома, вона ніколи не була перетворена в піни – і для мене це виклик. 

Я намагаюся все ж таки зробити від себе і те, що відчуваю дуже важливим, у першу чергу. До прикладу, в мене є задум зробити про Еґона Шіле. Цьогоріч минає 135 років від його народження. Віденський Музей Леопольда не зробив нічого схожого. Я ніде не бачив його роботи в такому виконанні. Це х3 – х4 для виробництва від стандартного піна. Я відчуваю певну моральну етичну відповідальність перед тим, що я маю це зробити.