У рамках рубрики "Розмова про професію" 24 Канал поспілкувався з фудфотографинею Оксаною Сибидло. Вона провела нас за лаштунки своєї творчої професії, розповіла про натхнення та труднощі, а також кумедні ситуації, які пов'язані з її роботою.
Зверніть увагу Ви негайно захочете їх приготувати: популярні страви з 90-х, смак яких ви ніколи не забудете
Проміняла роботу на митниці на фудфотографію
Розкажи коротко про себе, щоб ми познайомили тебе з читачами.
Мене звати Оксана Сибидло. Я займаюся професійно комерційною фудфотографією вже 9 років. Я закінчила Академію митної служби України, тому в минулому я – держслужбовиця, працювала на митниці. А вже з 2015 року почала займатися фотографією, в чому просто знайшла своє щастя. І це не той момент, коли хобі переросло в роботу.
Гаразд, я не планував ставити це питання, але ти сама почала. Ти змінила роботу на митниці на фотографію. Як це сталося?
Я була в декреті. У 2013 році у мене народилася дочка. І ще до народження дочки мене мучило питання, що я дуже хотіла змінити сферу діяльності. Я була заміжня, а мій колишній чоловік був фотографом. І насправді я завжди була дотична до фотографії, тому що я йому допомагала, разом їздила на зйомки. Але сама я не знімала.
Але саме коли я була в декреті, то почала шукати, як себе реалізувати і стала бавитись з "мильничкою". У нас був вдома такий Nikon "одиничка" чи щось таке, от реально – "мильничка". І все, що я готувала, то почала це просто фотографувати.
Мені дуже хотілося себе якось реалізувати. Чоловік зауважив, що в мене гарно виходить. І у 2015 році до Львова приїхав фудфотограф з Одеси Олександр Сляднєв. Він проводив майстер-клас. Тоді моїй дитині ще не було і двох років. А чоловік такий каже: "Ну йди, спробуй". Я кажу: "Так куди? Воно там так дорого коштує. Куди я потім реалізую свої знання? Чи як я буду цим займатися?"
Але він мене підштовхнув, і я вийшла звідти просто закохана. Насправді у мене не було ідеї, що після майстер-класу я стану фудфотографом. Це скоріше було так, коли ти описуєш, що тебе почало щось захоплювати. Я відчула закоханість. От це той момент, коли я вийшла звідти абсолютно іншою. Ти відчуваєш захоплення, знаєш, – коли вночі засинаєш і перед сном думаєш, що ти завтра приготуєш для того, щоб сфотографувати. От так це працює.
Я не думала про заробіток. Я навіть уявити себе не могла. У мене було стабільне життя. Я була в декреті. Я за рік мала вийти з декрету, далі працювати на митниці. Знаєш, усе було розплановано. А за рік я вже звільнилася і оформила собі ФОП.
Чекай, ти ще й суперсвідома в цьому плані. Мовиться про ФОП і податки.
Я відразу відкрила ФОП, третю категорію. Це було теж пов'язано з тим, що в мене відразу з'явилися такі класні клієнти. ФОП я відкрила, бо до мене звернувся "Діамант", цукровий завод, це був неймовірний проєкт! Потрібно було його реалізовувати, а вони тільки офіційно працюють. І я пам'ятаю, як я відкривала (ФОП – 24 Канал), пам'ятаю, як я звільнялась (з митниці – 24 Канал), і там у відділі кадрів так на мене дивились: "Ти що зможеш сама себе забезпечити?" А я вже на той момент заробляла більше, ніж офіційна заплата на митниці була.
Студія, яка стала прихистком для тих, хто рятувався від великої війни
Гаразд, я знаю, що у Львові у тебе ще й була фотостудія. Розкажи, як вона з'явилась і чому?
Це був результат партнерства. Я не була сама в цьому проєкті, у мене був партнер, власник. У Львові була пекарня "Живий хліб". В'ячеслав Батт був власником цієї пекарні та теж захоплювався усім креативним, цікавим. Йому подобалось готувати. Оці люди, які помішані на їжі. Вони трошки crazy такі, знаєш?
Оксана у партнерстві відкрили фотостудію Wonder Space / Фото з архіву Оксани Сибидло
Я знімала для його пекарні. Ми зауважили, що бракує саме такого, скажімо, знімального майданчика у Львові. Тож студія спочатку планувалася саме як знімальний майданчик. Щоб вона була на рівні з київськими студіями. Ми вивчали це питання, я вивчала, які є студії інші і так далі.
Коли ми знайшли місце, я хотіла менше приміщення. Я хотіла все ж таки щось більш заточене під фуд, але партнер запропонував: "Ну слухай, от є приміщення в тисячу квадратів, давай уже тут зробимо більше". І так вже народилася Wonder Space. Але родзинкою цієї студії була професійна кухня. На цій кухні можна було повноцінно готувати.
Ми проводили вечері, події й таке різне. По факту студія проіснувала з 3 квітня 2021 року і закрили ми її 10 листопада 2024 року. Тобто ми розпочали в карантин. Пропрацювали пів року. В нас дуже класно залетіли всілякі корпоративи. До нас приходили святкувати нестандартні заходи. Ти не просто приходиш в ресторан "напитися", гості готували разом з шеф-кухарем. Це як такі тімбілдинги були. Я сама організовувала такі вечері, проводила їх.
А потім уже у лютому 2022 року почалася повномасштабна війна. І пів року в нас існував і діяв прихисток. І вже, звичайно, після закриття прихистку у нас не вийшло поставити все на такий самий потік, як раніше, і так потихеньку-потихеньку – все. На жаль.
Чи можу припустити, що ви були піонерами у Львові у відкритті студії такого формату?
Ні, ми не піонери. Була така студія, і вона є. Зараз є "Фабрік", вона теж велика. Просто ми насправді були такими, дуже великими. І зручність нашої студії була в тому, що там не було стін. Коли в нас, наприклад, знімали якісь кліпи, вони заходили у всю студію і використовували одночасно кілька локацій. І це було дуже зручно.
Wonder Space виділялась своїм простором / Фото з архіву Оксани Сибидло
Чи коли знімалися більші рекламні кампейни, весільні зйомки. Наприклад, приїхали іноземці, моделі. У нас було сім локацій, і чотири точно могли бути зайняті одночасно саме ними, тому що була велика знімальна команда. Але це було дуже цікаво. Тому цим ми відрізнялися.
Крім того, у нас були височезні стелі. У нас 8 метрів стеля була. І, звісно, проблема вся була потім з комунальними, з опаленням. А як почали вимикати електрику, так взагалі... Спробуй опалювати (таке приміщення – 24 Канал). Взимку у нас було плюс п'ять. Плюс п'ять. Люди не могли перебувати там, і я не могла. Я ж теж там проводила зйомки. Це було дуже важко.
Історія студії як прихистку. Я так розумію, ви ж не просто дали приміщення, ви все одно були залучені. Очевидно, що волонтерили. З чого все почалося?
Це теж партнер мій, він така енергійна людина. Ми дізнаємось о п'ятій ранку, що починається повномасштабна війна. Ясно, що всі в тому настрої, що за три дні це все закінчиться. Але все одно, за три дні нічого не закінчується. І в перший день ми приїхали в студію, переговорили зі своїми співробітниками, розпустили всіх додому.
Після 24 лютого 2022 року студія стала прихистком / Фото з архіву Оксани Сибидло
А наступного дня стало відомо, що бомблять інші частини України й що звідти люди втікають. А їм десь треба перебувати. І, мені здається, В'ячеслав сказав, що ми можемо в себе ж прихищати. Ми спочатку виділили одну частину, а потім – цілу студію.
Коли ми вже почали вести підрахунок за місяць роботи прихистку, то ми налічили понад тисячу людей, які через нас пройшли. А так, то були такі дні, коли максимально у нас зупинилися одразу 150 людей. За тиждень до мене приїхало Суспільне брати інтерв'ю, сюжет про нас знімало. То ми вже були... Першопрохідці в прихистку. Коли в мене запитували поради, то я казала: "Які поради, хлопці, про що ви? Просто береш і робиш".
Але я хочу сказати, що оця медійність мені допомогла. Що про мене знали, що знали про студію. У мене є зв'язки з виробниками продуктів. І просто зв'язки з людьми. Я просто постила в інстаграмі чи фейсбуці, що мені потрібні ліжка, матраци. Моментально в мене розривався телефон. Це така єдність була, я не можу, такі люди в нас були.
Взагалі ні з чим не було фізичних проблем. І адміністратори знаходились, які чергували вночі. У нас навіть тваринки чемно жили: коти з собачками не сварились. Про що говорити? Я часом, знаєш, що думаю? Що, можливо, місією студії було те, що вона стала прихистком. Мені досі пишуть жінки, які були в нас, які вже за кордоном. Чи діти, які були у нас три дні і їхали далі, хоч і не хотіли цього робити, бо у нас було добре.
А в нас була фантастична команда. До нас приїхала команда зі Скадовська. В них там був табір, якому було 15 або 20 років. Вони по камерах дивились, як у Скадовську жили вже окупанти. Вони всією командою виїхали звідти. Вони всі були в нас і організовували побут. У нас був розклад: зранку підйом, дітей збирали, їх годували, потім з ними займалися. У нас були вчителі з математики, з англійської мови. Були розваги.
Приходили люди, займалися жонглюванням з дітьми, були аніматори. У нас свят для дітей було багато. У мене мала каже: "Може, я тут поживу. То морозиво, то фокуси, то ще щось". І в нас же була кухня, вона дала можливість самим собі щось готувати. Ми налагодили процес так, що студія перетворилась на велику комуну. І в мене є думка, що діти, які у нас перебували, вони ж це через все життя пронесуть. І колись та й згадають, що, коли рятувались, кілька ночей провели в Wonder Space.
Студія перетворилась на велику комуну / Фото з архіву Оксани Сибидло
А що б ти порадила зараз тим, хто хоче відкрити студію? Бо ви зі своїм партнером зробили це в дуже непрості часи.
Важке питання, тому що я стала скептиком. Я скептично ставлюся до тих, хто зараз хоче відкрити студію. Напевно, в першу чергу, я б радила прорахувати, які можливі витрати, і помножити їх на три. Тому що все, що ви плануєте прямо зараз, наша нестабільна ситуація може моментально змінити.
Ми коли планували студію, планували її опалювати електрикою, то був один тариф. У розпал війни цей цінник виріс просто колосально. Коли прийшли люди, дивилися, як все організовано, я сказала: "Простіше доларами відразу палити. Бо настільки це виносило (гроші – 24 Канал)".
Тому ті, хто хочуть відкрити студію, мають просто подумати, чи це бізнес, чи це для душі, – і чітко це розділяти. І якщо витрати рахуються, то помножити їх на три, а краще – і на п'ять. І не опалювати електрикою. Не знаю, шукати якісь альтернативні способи.
"Люди себе не люблять": чому обрала фудфотографію
Ти розповіла, як почала фотографувати. Тому спитаю інакше: чому ти зупинилась на фотографуванні їжі?
Я пробувала знімати людей. Тобто це не було на потоці, а це було інтуїтивно, імпульсивно. Я вже казала, що допомагала колишньому чоловіку фотографувати, брала в цьому участь. Потім провела буквально одну-дві зйомки дівчат. Я фотографувала, просто пробувала так для себе. Не знаючи ще до кінця налаштування камери, зауважу. Та, це епічно було. Кнопочка "Шедевр" називалась (жартує про налаштування камери – 24 Канал).
Мене збентежив один факт, що люди себе не люблять. І мене це розчарувало. Я відчула певний сум з цього приводу, тому що я бачу людей красивими, а вони себе не бачать. Це вічні комплекси, недолюбленість себе, диктування тих поз, тих ракурсів, які вони хочуть. Я зрозуміла, що дуже емоційно викладаюсь для того, щоб їм довести, що вони красиві. А я не хочу цим займатися. Це не моя задача і не моя місія.
Їжа красива апріорі. Можна пошукати вигідні ракурси. А можна навпаки – шукати недоліки і їх підкреслити. Ну, наприклад, мене все дитинство вчили, що яблучко має бути з черв'ячком, знаєш? Це означає, що воно органічне, що його люблять. А ідеальні яблучка, натерті воском – це про щось штучне.
Оксана підкреслює красу їжі / Фото, надане Оксаною Сибидло
Твій захват і твоя любов до ремесла, яким ти займаєшся, відчуваються на всі 100. Що ж найважче у твоїй роботі зараз?
Найважче зараз балансувати між комерцією і тим, що рветься зсередини, – це бажання бути митцем. Тож це є найважчим, тому що робота мене годує, і я вдячна своїм замовникам, що вони до мене звертаються. Але складність часом у тому, що ти вже втомлюєшся за такий час робити по суті картинки, фотокарточки, які промайнуть у сториз, на сторінці. Вони принесуть гроші клієнту і кануть у забуття.
Починає десь проявлятися голос, можна сказати, митця. Який хоче залишити слід. І ти хочеш якось інакше показати, дати подивитися на цей продукт. Це не завжди заходить, тому що людям потрібна якісна фотографія. І тут цей баланс зараз стало важче витримувати.
В тебе, очевидно, червоною ниткою по всій твоїй творчості проходить природність, пошук краси в природності. Але ж 100% у тебе і у всіх фотографів є якісь хитрощі, як зробити їжу смачнішою і сексуальнішою на фото. Що ви робите? Крім піни для гоління на пиві і так далі, що ще?
Оці всі приколи, що ти читав, чув, дивився, – це все використовується для відео. Я це називаю хімічний фудстайлінг. Є фудфотограф, а є фудстиліст. Хто це? Це людина, яка прикрашає реальну їжу. Прикрашає в тому плані, що вона допомагає цій їжі витримувати зйомку.
Що це мається на увазі? Коли ми фотографуємо, фудфотографія, вона дуже швидка. Якщо ми не знімаємо баночки. Це ж продукт. В ресторані, наприклад, зняти меню. Скільки це триває? Страва, якщо приготовлена з-під ножа, послідкувати за цим процесом: салат осідає, в'яне, помідор втрачає соковитість, суп покривається скоринкою, м'ясо тьмяніє.
Фудфотографія дуже швидка / Фото з архіву Оксани Сибидло
Людина, яка не займається фотографією, ніколи не задумується про те, що насправді фудфото досить репортажне по своїй суті. Ти ловиш цей момент, поки воно апетитне. І за 5 хвилин та апетитність зникає. Тому і виникає питання: що потрібно зробити, щоб продовжити апетитність. Насправді ці речі а-ля піна – це якраз продовження часу у функціонуванні.
Для чого? Для того, щоб встигнути зняти рекламні ролики, які зазвичай тривають 30 секунд, а знімаються 12 – 20 годин. А тобі потрібно постійно отримувати одну і ту саму картинку, розумієш? Ти ж не можеш міняти помідор. Він має завжди бути однаковим. Тому їх і покривають лаком або ту ж саму курку. Коли вона реально приготовлена, то вона має природні заломи, впадини, бо жир стікає і так далі. А тобі потрібно, щоб вона виглядала глянцево, ефектно, гіперболізовано. І тому її сирою обробляють горілкою, начиняють пюре і так далі.
Для фото я не знаю, чесно, жодного, хто б цим користувався, тому що ми всі за реальну картинку. Бо більшість працює для виробників і для меню. Адже виникає питання, коли ти приходиш, і картинка відрізняється від того, що тобі подають. Зараз усі заклади уникають цього. Якраз завдання фудфотографа – знайти той ракурс і поставити те світло, в якому просто ця страва буде найвигідніше виглядати. Ось в чому задача зараз фудфотографа.
А стилістично ми можемо використовувати або композиційні прийоми, тобто коли ти людину занурюєш в історію, і ти хочеш відчути цей момент, обігруєш якусь історію в кадрі. Або просто банально змащуєш оливковою чи просто олією шматочок м'яса – і він уже блищить. Або ті самі суші, наприклад. Коли знімають рибку, вона ж тьмяніє, бо обвітрюється. Щоб це не відбувалося, її трошки підмажуть – і вже вона апетитніша. Це максимум з того, що можна використовувати, якщо ми говоримо про ресторанну страву. Бо так ніхто не займається штучними викладками і заливанням піни. Це взагалі не про цю сферу.
Найскладніше фотографувати кебаб
Гаразд, а яку страву фотографувати найважче? З того, з чим ти мала справу.
Кебаб.
Як? Так його ж всі люблять.
Його люблять, але його найважливіше сфотографувати презентабельно. Ти робив розріз кебаба? Ну от, коли ти зробиш розріз кебаба, тоді поговоримо. Насправді весь фастфуд найскладніше фотографувати. Фастфудна категорія – швидка в приготуванні, і вона не має того естетичного вигляду, на який купуються. Взяти той же самий McDonald's.
А чому кебаб? Тому що там все змішане до купи і залите соусом. І коли ти реально розріжеш кебаб, то ти не будеш бачити розподіл інгредієнтів. А тобі потрібно для інформативної картинки показати, що там є м'ясо, салат, помідори і так далі. Ти що робиш? Ти штучно складаєш або не додаєш соусу і так далі.
Ясна річ, що твоя робота стала частиною твого життя. Але чи переноситися вона в реальне життя? Тобто, якщо умовно я з тобою піду в якийсь заклад, чи не будеш ти мене бити по руках, перш ніж сядемо поїсти? Мовляв, спочатку фото, а потім вже їсти.
Я якраз з тих, хто не любить фоткати в закладах. І я, скоріше, не буду фотографувати, ніж буду. Але це не стосується закордону. Тому що ти там отримуєш новий досвід, і тобі хочеться або ним поділитися, або його зафіксувати. І тоді дійсно фотографуєш.
Якщо я десь в Україні приходжу, і ми можемо прийти з компанією, то вони всі дивляться на мене, чекають, щоб я сфотографувала. А я кажу: "Я фотографувати не буду. Їжте, їжте, все, все добре. Я сьогодні відпочиваю, я на канікулах". Тобто такого немає в мене.
Оксана Сибидло сміливо демонструє улюблені страви / Фото з архіву Оксани Сибидло
Але я, скоріше, люблю ловити моменти. Тобто якщо дійсно страва цікава і класна композиція вийшла або світло впало, то безумовно хочеться це зафіксувати. Але це точно не обов'язковий пункт.
А про перенесення я тобі розкажу інший цікавий факт. Всі вважають, що, оскільки вмію красиво показати їжу, то я – естет дома. Ні! Тобто це взагалі не про мене. Я легко можу їсти з корексів (контейнерів для їжі – 24 Канал), не викладаючи собі на тарілку. Я не буду робити викладки. Я дуже лінива. От чесно. Максимум, що мені подобається, це напекти млинців, панкейків, змазати нутеллою, посипати ягодами. Воно дуже смачно, правда? Все. А оці викладання... Взагалі не про мене. Оце те, чого ніхто не очікує.
Тобто в тебе є надивленість, але ти її в житті не реалізуєш?
Ні, і я не відчуваю в цьому потреби. Тобто мені подобається це бачити в інших. У мене є подруги, які купують красивий посуд, сервірують розкішний стіл. Я не роблю цього. Я маю знання, але я їх не використовую для себе. І цього досить... Я колись задумалась, що зі мною щось не так. А потім уже зрозуміла, що я не для цього.
Материнство та чотирилапі помічники
Гаразд, а чи були кейси, коли об'єкт фотографії просто не дожив до кінця зйомки? Ти така: "Смачно виглядає, просто неможливо втриматись".
З'їсти і не сфоткати? Ні, такого ніколи не було. З моєї сторони так точно. Було дещо інше, коли я приїхала на зйомки в Одесу. Зазвичай, якщо йде велика зйомка для закладу, то або йде дегустація для офіціантів паралельно, щоб продукт не пропадав, проводять навчання. Або ж приїздять, наприклад, власники з друзями, і у них там застілля. Вони чекають, поки ти віддаси тарілочку, що ти сфотографувала, і ти маєш віддати.
Був такий смішний випадок, коли буквально ми в одному залі перебуваємо. Тут у мене стіл, де я фотографую, а там – застілля. І я десь відвернулася. Поставили страву не мені, а відразу понесли туди. Я вже бачу, як тягнуться до тієї їжі, розбирають її, а я кричу: "Не жрать!" Таке було.
А взагалі, то топ – це коли я вдома знімаю. Організувала собі міністудію, і вона в мене була і до великої студії. Теж вдома знімала. Коли мені виробники продукції передавали свій продукт в упакованих корексах, і на них було написано "Не їсти". Оце так.
Я слідкую за твоїм інстаграмом і знаю, що у тебе є чотирилапа помічниця. Розкажи трохи більше.
Та, в мене є і собака Марс, і кішка Юкі. В мене дуже чемні тварини. Без дозволу собака, який би з'їв все, не буде їсти, якщо я не дозволю. А кішка просто нюхає. В неї тільки цікавість. Вона може побавитись, вона може лапою потягнутись. Але насправді – це тільки цікавість.
У мене батьки шоковані. Я їм знімаю відео, скидаю, і вони такі: "Я не зрозуміла, а що це в тебе за кішка, яка нічого не їсть? Як ти їх виховувала? Дитина нічого не їсть, кіт нічого не їсть, собака нічого не їсть. Ти теж нічого… Що ви взагалі за люди?"
Якщо ти вже зачепила цю тему, то як тобі поєднувати зараз роботу з материнством?
Це завжди було складно. Просто до повномасштабної війни це було інакше... Тато дитини зараз на передовій. Він воює. І є певні складності, бо раніше ми ділили обов'язки, в мене був час на себе, якийсь відпочинок.
Але зараз вона стала старшою, просто вона вже самостійна. У нас навіть був такий жарт. Це будь-які батьки прочитають і зрозуміють. Я десь сиджу і кажу: "Аня, тобі не здається, що я забагато працюю?" Відповідь дитини: "Ні, не здається. Тобі не здається". Це було так смішно.
А так, то вона хороша, і вона бачить, і розуміє все. Ми говоримо, для чого я це роблю. Стараємося. Є якісний час, який ми проводимо разом, спілкуємося, є свої якісь традиції. На вечір обов'язково посидіти, поспілкуватись або зранку поснідати. Такі речі ми намагаємося підтримувати.
Але, звісно, як і всяка хороша мати, я вважаю, що я – погана мати. Це класична історія. І що я недостатньо уваги приділяю, недостатньо того та іншого. Але я намагаюся розділяти і вподобання дитини. Зараз вона в мене анімешницею стала. Я вже знаю всі аніме. Ходили з нею на концерт симфонічного оркестру, який грав твори з аніме. І це класно. Тобто ти відчуваєш себе причетною. І коли з тобою дитина потім ділиться, ти розумієш, що ти в темі, а не гуляєш у космосі. Це прикольно.
"Я дуже люблю крафтовиків"
Чи є в тебе якийсь шеф, з яким би ти хотіла попрацювати? От ти буквально захоплюєшся його стравами, подачами.
Не шеф. Це мішленівський заклад. Мені подобається Noma. Його, якби, всі знають, хто там у сфері ресторанів. І це, скоріше, про – доторкнутися до іншої філософії. Тому що мішленівські ресторани – це вже інший рівень подачі страв. Це не про їжу, це про досвід. Ти проживаєш цілу філософію. Тому дуже цікаво працювати саме з такими творцями, побувати там у них, зрозуміти, як працює команда, подивитися, як це працює всередині.
Я взагалі дуже люблю процеси, бекстейджеві історії. Кінцевий продукт красивий, але він красивий і статичний. А мені дуже подобаються процеси, тому що це мінливість. Секунда і все, тісто на круасані вже ніколи таким не буде. Воно було тільки один раз таким. У цьому є, напевно, така краса: краса в невловимості моменту.
Репортажна зйомка на кухні драйвить Оксану / Фото з архіву Оксани Сибидло
Зараз же я більше працюю з виробниками продукції. Я дуже люблю крафтовиків. Це люди, які закохані у свій продукт. Вони його обожнюють. Ніхто ніколи не буде тебе просити ретушувати і забирати зайвий шматок жиру в цій ковбасі, тому що вони точно знають, якщо там є цей жир, він там потрібен. Швидше, моя така блакитна мрія – це подорожувати по світу, знайомитися з різними виробниками і допомогти їм показувати красу їхнього продукту.
Був прекрасний в мене досвід: я була в Хорватії, і ми знайомилися з власниками оливкових гаїв – ті, хто вирощують оливкові дерева, а потім створюють оливкову олію. Ти просто стоїш – і ти вже закохана в того 70-річного діда, тому що він оту оливочку кожну знає поіменно. І от в цьому і є краса. Мас-маркет не дає цього. Це суха менеджерська така робота. А коли ти працюєш з крафтовиками, ти відчуваєш себе в тандемі. Я люблю свою роботу в таких моментах, адже ти не відчуваєш, що тебе наймають на роботу. В цей момент ви стаєте партнерами – і це дуже круто.
Дивись, Мерлін Монро була максимально розкішною жінкою і знімалася в мішку для того, щоб показати всім, що не втрачає шарм, попри те, у що вона вбрана. Чи є, на твою думку, по твоїх відчуттях, якась максимально фотогенічна страва? От така, якби тобі сказали, тільки її фотографувати все своє життя.
Зараз я тобі розкажу приклад. Крім того, що я фотографую, ти знаєш, що я веду активно свою сторінку, і вже такою моєю фішкою є марафони, які я провожу. Коли я даю завдання, збираю навколо себе людей, вони творять. Торік я робила марафон, і люди цілий місяць знімали яблука. Яблуко в різних іпостасях. Вони знімали яблуко як кінострічку. Вони знімали яблуко як музичний твір тощо. Тобто яблуко можна знімати дуже красиво.
Для чого? Я коли навчаю фотографії, і до мене приходять люди без досвіду, дуже часто питають: "Ну, а звідки я візьму шеф-кухаря, щоб набити базу, познімати?". Вони не розуміють, що насправді для того, щоб бути фудфотографом, тобі не потрібен шеф-кухар, який тобі дасть готову красиву страву. Тобі потрібно навчитися бачити прекрасне в буденному. Оце є головна задача.
Яблуко, бачиш, красиве. А воно може бути різним. Це може бути кошик з яблуками – і тобі нагадає це твоє літо і дачу у бабусі. Це може яблучко на красивій тарілочці – і це буде історія, яка відсилатиме до казки. Це може бути надкушене яблуко, де видно чітко три зуби – і це буде про дитину, яка куснула його. Тобто, обігруючи один продукт, можна по-різному розповісти щось у кадрі. В тому то і цінність.
І помідор. Його можна знімати багато разів і як хочеш. Тому є, умовно кажучи, десерти, які вже красиві. Їх можна зіпсувати світлом, неправильним ракурсом. Проте їх легко знімати. Але їх і нецікаво знімати, коли немає душевності. Це як красивий предмет. Як ти береш каблучку і підкреслюєш красу каблучки. Коли ти навчишся працювати з таким тривіальним продуктом, то ти тоді розумієш, у чому фішка.
Новий марафон Оксани присвячений каві / Фото з інстаграму Оксани Сибидло
Як ти прокачуєш скіли? Чи достатньо для цього просто щодня фотографувати?
Скіл прокачується тоді, коли ти стикаєшся з проблемою. Так у мене працює. Тобто ти стикаєшся із задачею, яку ти не можеш вирішити вже відразу, і ти починаєш думати, що зробити. Або ти отримуєш технічне завдання від замовника і думаєш, як це реалізувати.
Я з "Біскотті" працювала і працюю. Дизайнерка завжди давала мені складні задачі, на яких я росла. От вона приходила, і ми виставляли композицію… Вона дивиться на кадр і каже: "Оксано, все добре, але мені потрібно, щоб цей листочок світився". В мене був ступор. В мене одразу було неприйняття. Я кажу: "Ні, я так не зроблю". Потім торг. І потім так: "Ну, гаразд, я йду, спробую". І за 5 – 10 хвилин я це роблю.
І це такий кайф, коли ти підстрибуєш і кажеш: "Дивись, дивись, я підсвітила, я підсвітила, я підсвітила". І вона каже: "Ну я і не сумнівалась". Але спершу ти навіть не знаєш, чи ти це можеш. Ти ж не використовував ніколи цього. Тут допомагає ця надивленість. І необов'язково дивитися інших фудфотографів. Це більше про – вивчати мистецтво, ходити на виставки, слухати музику, дивитися архітектуру.
Це життя. Бути фудфотографом – це стиль життя, це не тільки клац-клац на меню. Коли ти можеш виконувати різні задачі, різну стилістику, це теж дуже складна робота. Але скіл прокачується тоді, коли ти стикаєшся зі складним продуктом. Є один знайомий, який мене підколював і казав: "А гречечку ти сфоткаєш смачно? От гречечку ти сфоткаєш смачно?" І я знову ж таки повертаюся до своїх марафонів. У мене якраз закінчився один, на якому дівчата використовували апріорі несмачні продукти і показували їх або як артоб'єкти, або додаючи щось до них. Наприклад, з гречки дівчинка виклала картину.
І в цьому вся суть, коли в тебе звивини починають чухатися, і ти не можеш влягтися спати, або спиш, а тобі сниться, як ти розв'язуєш цю задачу. Так же все і прокачується. Коли ми натрапляємо на якісь труднощі, і нам цікаво їх побороти. Ріст у нас відбувається там, де ми кажемо собі "Ні".
Оксана співпрацює з популярними брендами / Фото з архіву Оксани Сибидло
"Шеф матюкався трьома мовами"
Чи є якась зйомка, яка запам'яталася тобі найбільше?
Ця зйомка ще у 2017 році була. Я їздила у Варшаву. Мене запросив на зйомку кондитер український Ігор Заріцький. Спочатку моя задача була познімати в тому закладі, в якому він працював. Мене тоді допустили до процесів. Тобто я була на кухні, саме в кондитерському цеху. А потім він сказав, що в нього є друг, шеф-кухар, який якраз готував таку звану вечерю закритого типу. Каже: "Хочеш, можемо познімати там такі подачі а-ля Мішлен".
І чому ця історія запам'яталась мені? Тому що це була одна з перших таких зйомок, коли ти, по-перше, доторкаєшся до іноземного шефа, по-друге, ти є учасником дуже вузького кола. Там на кухні було троє людей. Я їм дуже заважала, тому що зазвичай кухні в ресторанах дуже маленькі, і в них все розмічено, вони знають траєкторію, куди вони ходять. Ну і тут з'являється ще одна людина, для якої місця не призначено, а я ще й лізу з камерою.
Шеф матюкався трьома мовами. Просто. Але я в цей момент себе відчувала на сьомому небі. Це в мене було суцільне захоплення. Я іноді забувала фотографувати. Коли я отримала кадри, коли я потім придивлялася, в мене було враження, що я зняла кіно. Настільки мені це запало в душу.
Мені здається, тоді я йшла своїм шляхом, а потім трохи звернула не туди. Це захоплювало. Оця репортажка. Ця швидкість. Тобто я потім знімала і готову страву. Але ти уявляєш, наскільки це було прожито, що ти бачила, як це було приготовлено, потім – як воно подане. І, знову ж таки, ти – частина цілісної історії. Оця зйомка у 2017 році у Варшаві, вона якась така для мене була... Не знаю, може знаковою, що це точно те, від чого ти кайфуєш, коли ти підглядаєш і тобі дозволено підглядати за таїнством процесу.
Зараз дуже багато впускають на кухню. Зараз же ж кухні відкриті, і це класично для закладів. Але якщо говорити про те, що з тобою йде крізь роки, то це, мабуть, тому що це було вперше.
Вам буде корисно знати Скільки грамів борошна у склянці: як відміряти безпомилково
"Ми всі ведемось на красиву картинку"
Я взагалі зауважив, що коли ти говориш про закулісся, у тебе по-іншому загоряються очі. Тому що готовий продукт – це готовий продукт. Але, очевидно, процес створення тебе захоплює. Наостанок маю прохання звернутися до всіх, хто вважає, що фудфотографія – це просто красиво. Так, красиво поставили на стіл, ти два рази клацнула, гроші взяла і пішла.
Я стикаюсь з цим по нині. Насправді, слава Богу, все менше і менше цього відбувається. Водночас слід розуміти, що зараз з'явилася інша професія, яка називається контент-мейкер. Це людина з телефоном. І це ок, тому що життя в нас швидкоплинне, і не завжди є потреба у фудфотографі.
Люди обожнюють красиві картинки страв / Фото з архіву Оксани Сибидло
Тут, швидше, якраз можна переформулювати, чи завжди потрібен професійний фудфотограф? Я відповідаю: "Ні, не завжди". Тому що для того, щоб фільмувати повсякденне життя, достатньо iPhone. Він дає офігезну картинку і можна знімати суперський контент, який буде живим, органічним і давати тобі аудиторію.
Фудфотографія професійна – це трошки інше. Це про реальний продукт, але все одно ти його прикрашаєш. Ти шукаєш вигідний ракурс, штучно виставляєш світло. Навіть якщо в закладі похмуро, то ти робиш яскраве денне світл. Тобто це така певна магія, яку ти створюєш навколо одного продукту.
Оксана показала, як створюються красиві фудфото: дивіться відео
І ті, хто в тому не розбирається, вони не розуміють. Думають, ну що це таке? Ти прийшов, ну от клацнув на телефон і все. Але вже не одні дослідження довели, що картинка продає. І коли ти працюєш із кухарем, або з ресторанним закладом, або навіть з виробником продукції, і якщо ви підтримуєте комунікацію, то вони потім кажуть, що, наприклад, після зйомки виріс чек. Тому що люди повелися на красиву картинку. Ми всі ведемося на красиву картинку. Це так і є. Ми любимо красиве та естетичне.
Якби це було так легко, то фудфотографів, думаю, було б значно більше. Тому що не всі витримують заточеності на спеціалізації. Є багато фотографів, які розпорошуються, знімають весілля і так далі. І вони не досягають успіху у фудфотографії, тому що там потрібна техніка. Я, наприклад, не можу піти познімати весілля. Я не бачу цього широкого кадру. А людина, яка знімає весілля, вона не побачить макрокадру.