Прапори у банках і на горищах, шок та ейфорія․ Як ЗСУ рік тому звільняли Херсон
Херсон на початку повномасштабного вторгнення став єдиним обласним центром, який захопили росіяни, а майже вся область потрапила в окупацію. Однак минулої осені ЗСУ змогли повністю вибити ворога з правобережжя області і звільнити Херсон. Тепер 11 листопада – пам'ятна дата не лише для херсонців, але і всієї України.
Звільнення Херсона – подія, яка точно навіки закарбується в українській історії. Понад 8 місяців місто було єдиним обласним центром та одним із найбільших міст, яке захопила Росія. Окупанти були впевнені, що тут вони назавжди, провели псевдореферендум та оголосили про "приєднання" Херсона та області до Росії.
Однак реальність виявилася зовсім іншою й тепер дата 11.11.2022 закарбована у пам'яті українців. Херсон став вільним від загарбників, усе правобережжя повернулось під контроль України.
На жаль, зараз реальність Херсона інша – щоденні обстріли з окупованої території лівобережжя області. Для того, аби це припинити, нам потрібно робити все для перемоги. І щоб нагадати ще раз, для чого і за що наша держава воює, сьогодні ми говоритимемо про звільнення Херсона. Про ейфорію, про радість, про сльози і посмішки. Про те, як Херсон став вільним. Про те, як наші військові заходили в місто, а місцеві витягували з закопаних банок прапори і виходили на вулиці їх зустрічати. Про все це читайте у матеріалі 24 Каналу.
Поле за полем: як Сили оборони наблизились до Херсона
"Херсон буде легше взяти, ніж Правдине".
Херсон. Так багато про нього говорять у новинах. Ціль пріоритетна і це вже давно не секрет, адже десь із серпня говорять, що "ми йдемо на Херсон". Так, йдемо, але мало хто знає, що стоїть за цими словами.
Попри спеку і втому бійці нищили ворога / Фото, надане 24 Каналу
Бійці 206-го батальйону ТрО стоять за менш ніж 30 кілометрів до Херсона. Хоча тут ніхто не міряє відстань кілометрами. Її вимірюють полями. Широкими херсонськими полями.
Літо було апокаліптичним. Росіяни чекали, коли вітер віятиме в напрямку позицій наших захисників і палили поля, аби вогнем вибити їх звідти. Горіли трави, горіла пшениця. Над степами підіймалися вогняні смерчі. А разом із тим детонували міни.
Хтось бачив ці степи вперше, а для когось, на жаль, вони стали останнім, що доводилось побачити.
Тут усе ніби з постапокаліптичного фільму. У порожніх будинках в навколишніх селах ніби завмерло життя. На подвір'ї висить ще в лютому випрана постіль, а на столах лежать розгорнуті дитячі зошити, які обриваються на словах "23 лютого, домашня робота". Селами бігають стада свиней, корови, коні та інші свійські тварини, яких господарі випустили, перш ніж поїхати. Тепер вони виживають в умовах дикої природи, а багато із них підриваються на мінах.
У боях в степу автомати – річ не така вже і потрібна, бо ближній бій, коли тебе і ворога розділяє 2 кілометри поля, малоймовірний. Але потрібна залізна витримка і сила, адже до позицій потрібно іти пішки у повному спорядженні під палючим сонцем. А коли дощі – іти теж важко, адже ти постійно у багнюці.
Ворог тим часом біля Правдиного окопався так, що був упевнений: його з позицій ніколи не виб'ють. Однак у липні бійці ЗСУ та ТРО, серед яких і 206 батальйон, зробили неможливе – прорвали першу лінію російської оборони, яку тримали елітні десантні підрозділи. Та росіян погубила самовпевненість, бо в бій вони пішли без бронежилетів і з абсолютною впевненістю у непереможності.
Захоплення цієї позиції додавало неабиякої впевненості в подальших діях. Але між собою бійці продовжували говорити про те, що Херсон буде взяти легше, ніж село Правдине, яке росіяни перетворили на свою фортецю.
Бої на Херсонщині влітку: відео, надане 24 Каналу
Наприкінці літа справа хоч і йшла до осені, але тут ставало лише спекотніше. Зросла кількість обстрілів. Південні степи розривали звуки снарядів, а уламки зносили посадки. І в таких запеклих умовах наші воїни ішли у наступ.
Кожне поле, кожну посадку ми виколупували потом і кров'ю,
– каже "Марс", боєць 206-го батальйону.
Після звільнення Київщини його з побратимами відправили сюди, на Херсонщину. Тут "Марс" став не лише свідком, але й учасником потужної злагодженої роботи різних підрозділів, різних бригад, які працювали мов єдиний механізм для того, аби знищити ворога. Особливо злагоджено 206-й батальйон тривалий час працював разом із 28-ою окремою механізованою бригадою. Навіть якщо не завжди результатом такої роботи було просування, все ж такі злагоджені дії могли викликати лише захват.
Більшість бійців батальйону були цивільними до 24 лютого / Фото, надане 24 Каналу
Коли українські воїни прорвалися на півночі Херсонщини, росіяни почали діяти інакше. Якщо наші бійці знищили танк, замість нього ставили вже 2 танки. Якщо знищили гаубицю – приганяли одразу 3. Ворог не знав, з котрого боку буде основний удар, тому хотів резервами закрити усю лінію зіткнення. Росіяни перекидали підкріплення і цілком ймовірно, що з лівобережжя.
Коли з півночі наші війська пішли наступати, звісно, що вони почали відрізати потроху їх (росіян – 24 Канал). І звичайно, що ворог боявся опинитись в оточенні. З одного боку ми їх підперли і вперлися так, що ми не відходили,
– згадує "Морпєх".
Та це було складно, особливо з урахуванням того, що в той же час складам боєкомплекту та переправам через Дніпро почали прилітати "палкі вітання" від HIMARS.
Більшість бійців батальйону до 24 лютого абсолютно не були дотичні до військової справи, але їхній відвазі та впевненості можна позаздрити. Їхній запал вразив "Форта" – командира взводу вогневої підтримки, який свого часу був учасником АТО. Його, людину з бойовим досвідом, приємно дивували ті, хто, здавалось учора ще був цивільним.
Хлопці молоді, чоловіки, яким вже під 50 років – усі вони були впевнені в собі. Вони були готові і рвалися до бою. Їм було все одно на переважаючі ресурси росіян. Якщо згадати одного мого бійця, він був кулеметником, то він казав: "Нехай лише він (окупант) підійде на потрібну дистанцію, я не промахнусь, я все зроблю". І він робив свою роботу. Він чітко робив її. У мене була повна впевненість у кулеметниках,
– розповідає "Форт".
Дійти до Херсона уже стало принциповою місією для батальйону. І не тільки тому, що вони провели у херсонських степах пів року. Але й тому, що у цьому батальйоні боролись не лише бійці з Київщини, але і з Херсонщини. Визволення свого дому для них було ключовою метою. А Херсон був постійно таким близьким і таким далеким водночас.
Росіяни обстрілювали наших захисників забороненими фосфорними боєприпасами/ Фото, надане 24 Каналу
У жовтні батальйон ротували і повернули на відновлення. Тому за кульмінацією наступу їм доводилося спостерігати. Звісно ж, це велика радість, але водночас бійці кажуть, що у них є відчуття, що вони мали бути серед тих, хто завершить справу.
Ми заслуговували на те, щоб зайти в Херсон,
– кажуть бійці.
Та попри те, 206-ий батальйон, які і багато інших підрозділів, зробили все можливе і неможливе для того, аби Херсон став вільним.
Спалахи замість світла: остання ніч окупації в Херсоні
Росіян на вулиці все менше, блокпостів залишились одиниці, але страху менше не стало. Тут, у Херсоні, вже кілька днів нема зв'язку та світла. Ще кілька днів тому на мобільні телефони приходили SMS із закликами "евакуюватися" на лівий берег та лякалками, що в Херсоні буде дуже небезпечно. Та тоді ще й світло було. І телевежа ціла була. Та вона окупації не пережила.
Зруйнована росіянами телевежа: відео Лілії Александрової
Ця ніч не схожа на попередні. Хтось намагався вловити сигнал українського радіо, аби почути новини про те, що ж відбувається на фронті. Хтось на свій страх і ризик ішов шукати бодай якийсь зв'язок і дізнатися, що відбувається. Кожен діє різно, але відчуття у всіх одне – щось буде. Тільки що саме – поки питання.
Що точно відрізняло цю ніч від попередніх – вибухи. Коли усе місто закутане в темряву, то видно кожен спалах. Чутно кожен вибух. Особливо гаряче біля Антонівського мосту. Десь біля нього росіяни обладнали собі понтонну переправу і зараз під покровом ночі продовжують втікати, разом із награбованим. Вибухи не дивували місцевих, але цієї ночі вони були надто інтенсивними. Раз за разом тишу в місті розривали прильоти. Не треба було радіо чи новин з телеграму, стало зрозуміло, що щось змінилось. Питання лише було у тім, що буде далі?
Після ночі завжди сходить сонце. Це істина, яку ми точно засвоїли. І після складної ночі у Херсоні настав світанок. Безсонна ніч була складною. Та ніхто ще не знав, що про сон сьогодні забудуть усі – і ті, хто всю ніч працював, і ті, хто не міг заснути під канонади.
На календарі 11.11.22.
Росіяни не поступилися, а втекли: як ЗСУ заходили в Херсон
Цей ранок міг бути таким же, як й інші. Єдине, що змінилося – Херсон став набагато ближче. Ось він зовсім близько. Бійці 59-ї бригади рушили у розвідку, аби потім побратими обладнали позиції біля міста. Та на в'їзді в Херсон росіян не видно – їх нема. Не довго роздумуючи, бійці на свій страх і ризик вирішили заїхати у місто. І не помилилися.
Позаду бійців "Кавказького легіону" була легендарна Чорнобаївка. Село вільне, наступна зупинка – Херсон. У передчутті невідомості 13 бійців легіону під командуванням Ладо Гамсахурдії, 2 бійців ГУР МО та 5 спецпризначенців ССО почали рух в бік Херсона. Мала група зайшла у місто. Українські війська заходили невеликими групами, аби переконатися, що росіяни і справді втекли.
Наша битва за Херсон була на в'їзді в Херсонську область з боку Миколаєва. У той же день ми заходили в Херсон без боїв,
– згадує Ладо.
Кавказький легіон на шляху до Херсона / Фото надане 24 Каналу
Останні тижні були напружені. Поки воїни били по ворожій логістиці, хтось вирішив лякати Україну порівняннями зі Сталінградом. Мовляв, битва буде така ж запекла й Україна зазнає втрат. Коли Росія оголосила про "виведення військ на більш вигідні позиції", тобто про втечу за Дніпро, важко було зрозуміти, чи справді відбудеться так. Хоча люди, які місяцями відпрацьовували по складах боєприпасів та переправах, як ніхто розуміють, що тут росіянам утримувати позиції важко і "відхід" – це насправді вимушена втеча. Та ворог підступний.
Бійці, які зайшли на околиці міста, очікували теплого прийому, знали, що їх тут будуть раді бачити. Та не всі могли уявити наскільки. Помітивши автівки з синьо-жовтими стягами, місцеві діставали зі схованок свої прапори та йшли зустрічати ЗСУ. Хтось тримав знамена у банках, закопаних у землі, і ось нарешті настав той день, щоб їх витягнути.
До центру доїхати майже неможливо, бо на вулиці кожен зупиняє машину – хоче побачити захисників, подякувати їм.
Що дивувало – так це те, що з декотрих білбордів вже позникали російські агітки. Десь тільки були шматки, які не відклеювалися. Росіян тут немає кілька годин, а місто вже очищується від "русского мира". Хоча бійці знають, що десь між цивільними ще ховаються окупанти, які не встигли втекти. Їх ще належить знайти – місту потрібна зачистка. А людям зараз потрібно інше – вони плачуть від щастя та обіймають воїнів, на яких так довго чекали.
Наші в місті: Херсон зустрічає українських воїнів
8 тижнів у схованці і прапор на горищі
Для Олени Наумової цей ранок виглядав таким же, які і всі попередні 8 тижнів, які їй доводиться проводити тут – у квартирі-сховищі. Тут росіянам її не знайти. Вихователька дитячого садочка, яка вела стріми з окупації, стала росіянам поперек горла, тому вони полюють на неї. Та ось від вересня вже ніхто не знає, де вона. Наприкінці серпня її викрали, але після 2 тижнів допитів і голоду відпустили. Її змусили записати вибачення перед окупантами і пообіцяли відправити на підконтрольну Україні територію, якщо жінка збере гроші на те, аби заплатити перевізнику.
Та якраз тоді ЗСУ деокупували Харківщину. Світ знову жахнувся як тоді, коли була звільнена Київщина. Масові захоронення вбитих росіянами людей. Коли окупанти сказали Олені, що самі відвезуть її, вона згадала кадри з Ізюма і подумала: "Далі першої лісосмуги мене не повезуть".
Та одного вересневого вечора до жінки навідалися незнайомі їй на той момент люди, але її вони добре знали. Вони були одними із тих, кого надихала Олена та її оптимізм, тому вони вирішили допомогти, інсценувавши її викрадення, щоб потім окупанти з ФСБшниками морочили собі голову, хто ж викрав виховательку. Умова була лише одна – потрібно обірвати контакти з усіма. Це було складно, але іншого вибору не було.
І ось уже 8 тижнів Олена тут. Останні 2 тижні тільки її рідні знають, що вона жива, бо все ж не втрималась і зателефонувала братові з телефона сусідки. Її телефони конфіскували росіяни, коли викрадали.
І тільки їй відомо, скільки за ці тижні було страхів та думок. Кожен звук автівки, кожен прохожий, а надто окупанти – все лякало і наводило на думку, що от-от її знайдуть.
На плиті доварювався борщ. Відчиняються двері і перше, що чує Олена "Наші в місті". Такі очікувані слова стали абсолютним шоком, і Олена не повірила. У цьому шоці єдине, що змогла сказати вихователька:
– Ходи їсти борщ.
– ТА ЯКИЙ БОРЩ? НАШІ В МІСТІ!
Шок минув. Прийшло усвідомлення й розуміння, що потрібно щось робити. Олена згадала, що в неї вдома є прапори, треба взяти і йти зустрічати тих, на кого тут чекали від лютого. На горищі був один великий синьо-жовтий стяг і кілька маленьких прапорців з садочка. Усе це чекало цього дня. День, який був таким очікуваним, став найбільш несподіваним. Олені часто доводилося переконувати тих, хто вже зневірився, що наші прийдуть, але сама не могла сьогодні повірити в це. Удома жінка взяла прапори, нарвала жовтих хризантем і перев'язала їх синьою стрічкою.
Ми бігли вулицею і чули, як позаду хтось сигналить. Ми обернулись і побачили колону розвідників на відкритих пікапах, то вони сигналили нам. Я почала махати прапором, кричати "ЗСУ". Не могла повірити. Плакала, бігла, сміялася,
– пригадує Олена.
Жінка з подругами після цього поспішали на площу, де було чимало людей і всі як один скандували "ЗСУ! ЗСУ! ЗСУ".
Олена Наумова на площі Свободи / Фото з інстаграму Олени
Вантажівка АТБ або як Херсон очищувався від "русского мира"
Неподалік площі тим часом їде вантажівка, яка за кілька годин стане легендою. За її кермом Іяль Ісраелі. 17 років він живе тут після переїзду з Ізраїлю, але сьогоднішній день не забуде ніколи. ЗСУ близько, російська нечисть втікає, а це означає, що місто потрібно почистити. Буквально. Іяль з друзями роз’їжджає по місту вантажівкою АТБ, яка зупиняється біля кожного білборда – з них знімають ті плакати, які залишили росіяни. "Херсон навеки с Россией" – фікція, яка по шматку зникає з вулиць під вигуки "Слава Україні" та "Путін – х***о!". На самих білбордах залишаються тільки міцно приклеєні шматки – обдерті залишки "русского мира".
Херсон очищується після втечі росіян: відео, надане 24 Каналу
Іяль багато чув про те, як українців називають неонацистами і тепер він вже знає, що бачив нацистів в Україні, поки був в окупації. Поки росіяни були в місті, він всіляко долучався до того, аби їхнє життя стало нестерпним. І коли колаборанти викрали вантажівки АТБ, Іяль вирішив, що поверне їх. І зараз на одній з них він і їздить по місту. І на ній перший український стяг, який замайорів у Херсоні. Перший прапор свободи на вантажівці компанії, якій Іяль буде вдячним завжди, адже у Херсоні його взяли на роботу в АТБ ще давно без знання мови – його навчали і робили все для того, аби він міг працювати.
Херсонці радіють вантажівці АТБ: відео, надане 24 Каналу
На вулицях Іяля зараз зустрічають радісні й подивовані люди. Хто ще не бачив військових в місті, той вже точно був упевнений, що Херсон вільний, якщо сюди вже в’їхало АТБ. Вантажівка заїхала на площу Свободи. Тут ще немає військових, але вже є люди, які чекають на них. Усі в прапорах. Побачивши вантажівку натовп почав скандувати "АТБ! АТБ!", а коли з неї вийшли чоловіки в балаклавах, люди подумали, що то військові і скандували "ЗСУ!". Але це ще були не вони. Точніше, у центрі їх ще не було.
Щастю немає меж або що бачили військові, заїжджаючи в Херсон
Військові вже були у місті. Анастасія Фіщук стояла на околиці Херсона і власним очам не вірила – це ЗСУ. Буквально кілька хвилин тому її батько ходив довкола будинку в пошуках зв'язку і повернувся зі словами: "Там проїхали 4 машини з українськими прапорами". Потім, коли зв'язок з'явився, зателефонувала бабуся з Італії і сказала, що ЗСУ вже в місті, але Анастасія не вірила.
Тепер все бачить на власні очі – їде колона з українськими прапорами. Кілька автівок військових уже заїхали в місто, але люди на околиці зібралися, аби зустріти основну колону. Страх, що в місті ще є росіяни і можуть бути бої чи обстріли з протилежного берега, забулися, усе пережите за ці місяці здавалося страшним сном, який скінчився. І ось в’їжджає колона під радісні вигуки людей, які зі сльозами на очах не вірять своєму щастю.
Ми якраз розверталися, щоб їхати додому, а тут колона. Ми не вірили своєму щастю і підстрибували від радості так, що ледь машини не перевернули,
– згадує Анастасія.
Дівчина з рідними їхала до центру за колоною, то ж люди думали, що це теж авто ЗСУ. Чи можна було уявити щось більш зворушливе? Вони бачать зараз звільнення міста так, як його бачили військові – зі всіх боків до автівок підходять люди, кожен хоче потиснути руку, подякувати й просто побачити тих, хто звільнив місто.
Як херсонці зустрічали ЗСУ: відео Лілії Александрової
Ще задовго до звільнення Анастасія з рідними уявляла цей день. Тоді вона казала, що точно не буде святкувань і гулянь, якщо на протилежному березі Дніпра залишатимуться окупанти. Та сьогодні на це вже було байдуже. Думати про те, що від загарбників відділяють лише води Дніпра, не хотілось. Хотілось кричати від радості, плакати та обіймати захисників. І ще більше хотілось, аби це був не сон. А зараз на площі Свободи людей все більше. Більше синьо-жовтих прапорів.
День свободи після місяців підпілля
У натовпі на площі є й людина, яка змогла сьогодні нарешті вдихнути на повні груди – ЗСУ в Херсоні, окупанти втекли. Лілія Александрова ще не знає, наскільки відомою вона стане після звільнення рідного міста. Поки тут були окупанти, вона була у підпіллі "Жовтої стрічки", розклеювала по місту плакати, намальовані від руки, таким чином нагадуючи, що ЗСУ обов’язково повернуться, а Херсон – це Україна. Та діяти в окупації було страшно. І не лише тому, що могли впіймати під час роботи, але й через те, що колаборантів у місті не бракувало. Нікому не можна було довіряти, але потрібно було діяти.
Жовта стрічка – символ українського опору / Фото Лілії Александрової
І годі було згадати, скільки разів калатало серце, коли треба було наклеїти новий плакат і кожен звук насторожував. А скільки праці було вкладено у кожен плакат, який нагадував росіянам, що їм тут не місце. Вона не один місяць нагадувала ворогам, що їм тут не місце, а херсонцям, що окупація тимчасова, а російські паспорти тільки годяться як дощечка для нарізання овочів і не більше. Плакати Лілії закликали бойкотувати псевдореферендум та чинити спротив. Більшість із плакатів зникали, бо їх зривали окупанти чи колаборанти, але деякі і досі на вулицях, і залишатимуться як нагадування про спротив.
Окупанти та колаборанти намагалися знищити усі листівки / Фото Лілії Александрової
Уранці вона шукала зв’язок в інші частині міста, куди доводилось іти пішки. Їй потрібен був зв’язок для того, аби, можливо, отримати нове завдання та відзвітувати про виконане. Та тут вона отримала повідомлення від колишнього чоловіка: "ЗСУ в Херсоні, ви вільні". Але Ліля не вірила. І, повертаючись дорогою назад, вона вже бачила людей, які з синьо-жовтими прапорами стояли на вулиці, але в це важко було повірити. Тому жінка казала: "Не повірю, поки не побачу". Довго чекати не довелось, ЗСУ вже були у Херсоні.
Тому наступним пунктом призначення стала площа Свободи. Вона чекала на цей день, але він настав настільки раптово, що став приємним шоком. Ліля без вагань вирушила до центру міста, де було чимало людей, а на площі вже були військові. Люди буквально оточили їх, обіймали, цілували, тиснули руки і не вірили у те, що відбувається. На площі було багато синьо-жовтих прапорів, але схований удома стяг Лілія не встигла взяти того дня. Проте поруч із нею був тризуб – зав'язана на торбині жовта хустка у формі нашого герба, який був поруч із нею всю окупацію.
Лілія Александрова в день звільнення Херсона / Фото, надане 24 Каналу
Українські прапори при окупації?
Андрій Іванов тим часом поспішав на зустріч з другом, але побачене на вулиці його неабияк здивувало – по місту їздять автівки з синьо-жовтими прапорами, люди зі стягами ходять містом, тому в голові промайнуло одразу ж питання: "Українські прапори при окупації? Ще такого не бачив". Чим ближче було до центру, тим більше синьо-жовтих кольорів – на автівках, спинах людей чи й на дитячих обличчях.
Обібач дороги чимало людей чекали на ЗСУ, тому як тільки з'явилися військові, люди обступали їхні машини та навіть розгойдували їх, аби воїни вийшли – так хотілось побачити їх.
І тоді я зрозумів, що ми нарешті вільні,
– згадує Андрій.
Люди буквально носили військових на руках
На площу Свободи Михайло (ім'я змінене на прохання чоловіка) дістався велосипедом. Він уже знав, що ЗСУ в місті, ба більше, уночі на останніх потугах зв'язку побачив у мережі, що ЗСУ звільнили Снігурівку на Миколаївщині, а це означало, що звільнення Херсона близько. Питання тільки час.
Ніч була важка, тому пів дня чоловік боровся з втомою, адже не міг заснути під звуки вибухів. Однак коли почув, що ЗСУ в Херсоні – втома зникла. З'явилася ейфорія.
На роботі всі занепокоєні. Ніч була складна. Десь о пів на 11 одна жіночка на ринку сказала, що бачила прапор на будівлі ОДА. Перша думка після 9 місяців окупації: "Це провокація". Ми чекали дуже довго на звільнення, але не вірилось в те, що росіяни покинули місто,
– каже Михайло.
Чоловік одразу ж рушив у центр. На площі Свободи вже збираються люди, а біля будівлі ОДА і справді майорів прапор. На площу зносили російські прапори та агітки і кидали як сміття.
Водії автомобілів сигналять по всьому місту, декотрі вже їздять із синьо-жовтими прапорами. Скільки людей на вулиці тут би не побачив за останні місяці, але сьогоднішній день зовсім нетиповий. На площі чимало людей у прапорах і кожен із них хоче подякувати військовим за звільнення чи навіть сфотографуватися з ними.
Михайло став свідком цієї ейфорії. Люди не тільки обіймали військових, а буквально носили на руках – одного з військовослужбовців херсонці просто підкидували угору, ніби він іменинник. А свято сьогодні не лише у нього, а у цілого Херсона.
"Рускій мір" палає на головній площі міста
На вулиці смеркало, день йшов до завершення, але в центрі Херсона людей тільки ставало більше. Хоч місто і було знеструмлене, люди не боялися темряви. Вони вільні, їх більше не злякати.
Усе відбувається ніби хаотично, а ніби і впорядковано. На площу принесли зірвані плакати з білбордів, російські прапори та інші рештки "русского мира", які окупанти забули забрати з собою. Тепер усе це горить. "Рускій мір" палає не лише у коментарях в соцмережах, але і в Херсоні. Раптом кілька людей взялися за руки і почали водити довкола багаття хоровод. Людей стає більше. На вулиці темно, холодно, але не на площі Свободи – тут усе навпаки. Жодної темряви, жодного страху, бо з даху ОДА за всіма спостерігають військові, які зараз для людей ніби ангели-охоронці на яву.
Десь чути сигнал вантажівки. Звук стає все сильнішим – машина наближається. Вантажівка АТБ знову в центрі міста, та тільки цього разу проїхати через площу для Іяля виявилося нелегким завданням – люди обступили вантажівку, та почали водити хоровод уже довкола неї під вигуки "АТБ!". Цей день точно незабутній, а Іяль лише усміхається – стільки уваги до нього ще не було.
Святкування на площі Свободи: відео, надане 24 Каналу
Виявляється, для щастя потрібно небагато, коли повертаєш свободу. Здається абсолютно неважливим, що немає світла, зв'язку, води, газу чи опалення. Є очікувана свобода. Звісно, це поки триває ейфорія, але все ж.
З кожною годиною людей на площі стає все менше – комусь ще далеко іти додому, а когось таки побороло бажання поспати. Але ті, хто ішов з площі, точно знав, що завтра повернеться. І післязавтра. А площа Свободи гуляє всю ніч.
Росіяни ще по той бік Дніпра
Ніч 12 листопада для росіян була пеклом, особливо для тих, хто не встиг до приходу ЗСУ втекти на лівий берег. Усю ніч на Херсонщині працювали артилеристи.
Херсон та росіян тепер розділяє Дніпро. Хоч ейфорія не вщухає, у головах все одно тривожні думки – росіяни ж можуть вдарити. Вдарити по площі, де натовп щасливих херсонців. Вдарити по черзі за гуманітарною допомогою чи до супермаркету, який заново відкрився у місті. Вони ж можуть, вони ж терористи.
Ще в день звільнення люди усвідомлювали, що не всі небезпеки позаду – переодягнені окупанти ще тут, ворожа артилерія запросто дістане до міста. Однак ЗСУ були в Херсоні. Повернулося відчуття безпеки. Не повністю, але все ж.
Тепер у Миколаєві видихають з полегшенням, бо місяці життя прифронтового міста залишили чимало шрамів і забрали чимало життів. Але цей біль тепер переходить до Херсона. Та думати про це не хочеться.
На площі сьогодні знову свято. Люди ідуть сюди немов на роботу – щодня від ранку до вечора тут натовп щасливих людей, які досі не можуть повірити, що жах окупації закінчився. Тут вони святкують до початку комендантської години. У місто заїхали перші журналісти – нехай здивується весь світ, як святкує Херсон, який ще місяць тому один мільярдер пропонував залишити росіянам, бо воно "проросійське".
У нас зараз немає електрики в місті. Немає води. Немає централізованого опалення. Немає мобільного зв'язку. Немає інтернету. Але тут немає росіян! І я неймовірно щасливий. Ми зможемо пережити все, але ми вільні,
– ось що чули іноземці у сюжеті про Херсон.
Херсонці радіють звільненню: дивіться відео
Це місто зламало стереотипи, а люди показали свою стійкість та силу. Херсонці тримали прапори в банках, бо знали і вірили, що ЗСУ повернуться.
Кілька днів тут тривали стабілізаційні заходи, військові та правоохоронці шукали окупантів та колаборантів. Їх тут теж залишилось чимало. Херсонці тепер іронізують, бо колаборанти під час окупації називали патріотичних херсонців "ждунами", але тепер все повернулось на свої місця.
Площу Свободи перекрили, туди з'їхались чимало військових. І прибув президент Зеленський. У Херсоні урочисто підняли прапор і остаточно підтвердили той факт, що місто вільне. Та це ще далеко не кінець. Ще десятки тисяч українців чекають на такий же день.
І він точно настане.
Херсон – це Україна: дивіться відео
Криваве сьогодення
Російські окупанти щодня обстрілюють Херсон, використовуючи артилерію, РСЗВ, авіабомби, ракети. Росіяни продовжують декларувати, що це місто нібито їхнє і продовжують його нищити, а пропаганда вже рік не втомлюється давати марні надії на "повернення".
Згадуючи події річної давності, люди досі відчувають ту радість, але криваве сьогодення не дозволяє зараз радіти так само, як рік тому.
Херсон можна врятувати тільки одним шляхом – звільненням лівобережжя, перемогою. І ми повинні на це працювати. Ми повинні працювати для звільнення окупованих міст і сіл та порятунку прифронтових, які щодня тероризують.
Для цього потрібно підтримувати наших воїнів. Кожна гривня, скинута на збір, допомагає нашим захисникам. Ми не можемо сидіти склавши руки, поки війна триває. Тож ми повинні не тільки вірити у перемогу, але і наближати її.