Дискримінація жінок досі невидима: організаторка Маршу жінок про мету акції, 8 березня і сексизм

Про Марш жінок і чому такі заходи все ще потрібні сьогодні

Я так думаю щороку: "От 2021-й, а ми все ще боремося з тими самими стереотипами щодо жінок". Виходити на Марш потрібно. Інакше це означатиме, що ми готові мовчати про те, що зараз у суспільстві існує гендерна нерівність. Коли про це говорити багато, люди починають про це думати.

До теми Гарна й сексуальна для чоловіка чи для себе: 5 причин долучитися до Маршу Жінок 8 березня

Чоловік у нас, виходить, сильний, відважний, творець змін тощо. А жінка чомусь має його надихати, допомагати. До неї ставляться так поблажливо, нібито вона не зовсім повносправна людина. І от саме 8 березня нам демонструє в усій красі таке знеособлення жінки, як особистості.

"Свято ніжності й краси", "ви нас надихаєте", "окраса колективу" і так далі. Коли я чую, що я – окраса колективу, я згадую якусь вазу, яка стоїть на столі просто аби прикрашати кімнату. А я не хочу прикрашати. Я хочу, щоб до мене ставилися, як до людини. Щоб мені платили так само як спеціалісту-чоловікові, а не говорили, що він отримує більше, тому що йому треба забезпечувати родину.

Жінку сприймають, як об'єкт, як сексуальне якесь мірило або засіб, за допомогою якого можна продавати речі. Чомусь оголені жіночі тіла мають продавати щось саме чоловікам, тому що у них є гроші на те, щоб купити це і жінку також.

Чоловіки чомусь – "досягатори" і їм треба дбати про кар'єру. А от для жінки головне – прилаштуватися до чоловіка і вийти успішно заміж. Так, у нас у суспільстві існує такий стереотип і ставлення до жінок, як до якихось "недолюдей". Саме тому і потрібно виходити на Марш. Щоб сказати вголос про те, що існує структурна нерівність, дискримінація, сексизм.

Звісно, цього року Марш відбудеться з певними карантинними заходами. Якщо ви почуваєтеся недобре, не треба приходити фізично – підтримайте акцію онлайн, у соцмережах. Це – вулиця, а не приміщення, тому ризики нижчі. Але все ж це – масовий захід і ми просимо людей намагатися зберігати дистанцію і бути у масках. Красиві маски також самі будемо роздавати учасницям і учасникам.

Вимоги Маршу жінок-2021 (натисніть на зображення, щоб збільшити його) / скріншот

Про вплив карантину на ситуацію з правами жінок

Цього року тема Маршу – "У пандемії жіноче обличчя". По суті, ми продовжуємо торішню – про насильство і ратифікацію Стамбульської конвенції в Україні. Минулого року, отримавши від президента схвальну відповідь на нашу петицію (щодо ратифікації Стамбульської конвенції, – 24), ми так і не дочекалися результату.

Сьогодні зрозуміло, що пандемія лише посилила ті виклики, які були раніше. Тому що рівень домашнього і гендерно обумовленого насильства зріс майже втричі під час карантину: жінка залишилася зачиненою у чотирьох стінах з насильником.

Окрім того, в Україні соціальна сфера має жіноче обличчя: жінка тягне на собі весь побут. І наразі, окрім того, що вона працює, як і чоловік, вона ще й має вдома займатися освітою дітей та зіштовхується з тим, що скорочують постійно соціальні виплати.

Тобто сьогодні жінки вже стогнуть не лише від насильства, що, звісно, найбільш красномовно, а ще й через психологічне навантаження. І їм ніхто не допомагає, тому що "у нас пандемія і всім погано".

Важливо Обережно, двері зачиняються: чому карантин посилив домашнє насильство і як бути постраждалим

Про Стамбульську конвенцію і чому її досі не ратифікували в Україні

Стамбульська конвенція – це єдиний міжнародний комплексний документ, який надає інструменти для захисту жертвам домашнього насильства. І тут неважливо, йдеться про жінку чи чоловіка. Звичайно, набагато більше потерпають від цього саме жінки й ми маємо говорити передусім про них.

Це – захист: приїдуть мобільні бригади й заарештують насильника, буде виданий припис не наближатися і ти можеш залишитися в житлі, навіть якщо воно не твоє – заберуть агресора. Також це – доступ до шелтерів та боротьба з гендерними стереотипами, які зараз існують у суспільстві в усіх сферах.

Йдеться і про те, що потрібно припинити говорити, що жінка сама винна, бо була у щось там одягнена. Не звинувачувати жертву. Обговорювати це в школах, впроваджувати превентивні програми в поліції та інших інституціях. Все це – лише Стамбульська конвенція, ніщо більше не може допомогти. Не потрібно вигадувати велосипед, якщо він вже є.

А не ратифікують її, тому що Рада церков розказує всім про традиційні цінності: конвенція, на їхню думку, буде руйнувати інститут шлюбу. В Україні ж шлюб нібито тримається лише на цих традиціях насильства і чоловіків захищають від того, щоб поліція приходила й втручалася в сімейні справи. Така у нас опозиція.

Марші жінок в Україні проходять щороку / фейсбук Олени Шевченко

Наша петиція минулого року набрала необхідні 25 тисяч голосів. Але Рада церков дуже активно "працює" з депутатами, закликає їх не голосувати, бо "підемо до ваших виборців і скажемо, що ви розвалюєте інститут шлюбу в Україні – вас більше не оберуть". Не будемо впускати також те, що серед депутатів є консерватори й ті ж насильники у сім'ї, які, звісно, не хочуть за це голосувати.

Про акцію проти Маршу жінок

Останні кілька років 8 березня на свою акцію виходять і ті, хто "за традиційні цінності", 2021-й не буде винятком. "Традиція і порядок" – відома вже організація, що є калькою з Росії й намагається захищати так звані консервативні цінності. Тобто вони виступають в принципі проти будь-яких реформ, будь-якого поступу до європейських стандартів життя.

Вони намагаються "зберегти" оцю так звану традиційну родину і поняття про те, що насильство – справа сімейна, а жінка має бути на кухні й у спальні. Я дивилася відео, де на питання, чи жінка може стати членкинею "Традиції й порядку", вони відповіли: "Так, але лише через ліжко". Тобто для цього треба вийти заміж за чувака з їхньої організації. Ось це – їхня ідеологія.

Про масову культуру, гендерні стереотипи й 8 березня

Масову культуру, звісно, треба змінювати. Тут велика і роль ЗМІ. Тому що всі продукують такі стереотипи: це продає, це дивляться й обговорюють. Відповідно, від цього залежить і ставлення в суспільстві. Звісно, поступово воно буде і так змінюватися, але потрібно докладати зусиль.

Листівка про значення 8 березня / фейсбук Маршу жінок

От мама моя, звісно, хоче квіточку, бо якось так повелося – "на те й 8 березня". Але вона не хоче цього дня ще й стояти до ночі біля плити й готувати, тому що це – типу свято і ми всі очікуємо, що сядемо й смачно поїмо. Або щоб батько саме 8 березня раз почистив картоплю. Ну кому це треба? Але люди не бачать іншої альтернативи. Й тішаться, що "хоча б на 8 березня про мене згадали".

Про права жінок треба говорити щодня, а 8 березня відзначати саме Міжнародний день боротьби за політичні й громадянські права жінок. Тому що жінки – пригнічені. Вони чомусь отримують на ці свята каструлю, квіточку чи косметику, нібито "піди й зроби з себе красиву". Що це за підхід такий? Це – неприємно і це – приниження.

Багато хто цього не помічає. А це тисне як на жінок, так і, до речі, на чоловіків. Тому що я, наприклад, думаю, якби я була чоловіком й працювала десь на заводі, то сьогодні всі б скидалися жінкам-колежанкам на тюльпани. І що, я б одна мала встати і сказати, що не буду цього робити? Як би на мене подивилися? Ніби я – "жмот", не хочу раз на рік зробити приємне жінкам і сказати, які вони красиві.

Про те, як змінилося ставлення до жінок в Україні

Якщо говорити про останні, скажімо, років 10 – здобутків є чимало. Ми бачимо, що вже більше говориться про проблеми, з якими зіштовхуються жінки. Наприклад, про сексизм. Приймаються закони щодо боротьби з сексистською рекламою та об'єктивацією жінок. І суспільство також еволюційно рухається за цими змінами.

Зверніть увагу Штрафи та арешт за сексизм: про що йдеться у законопроєкті і яких політиків "ловили" на цьому

Але проблема лише в тому, що зміни завжди рухаються меншістю. І це дуже важко якось проштовхнути, от як Стамбульську конвенцію. Тут же основне, щоб її ратифікували, а далі вже на рівні закону буде сказано, що це – не норма і за насильство ви будете нести відповідальність. І суспільство вже саме засвоїть, що не можна бити жінку і що вона – не власність чоловіка.

З роками все більше жінок приходить у різні компанії, бізнес-структури. Стало більше видимості. Але водночас і більше бачимо скандалів, проявів того ж сексизму. Коли про жінку-політикиню, наприклад, розказують, у що вона була одягнена або як нафарбувалася. Чи про гендерні квоти кажуть, мовляв, прийде багато непрофесійних жінок, "через ліжко" і все таке. А про чоловіків чомусь так не думали ніколи, через яку постіль, кума чи свата вони пройшли. От це чомусь є нормою.

Про те, які права жінок сьогодні порушуються найчастіше

Часто на однакових позиціях відрізняється рівень зарплати – жінка отримує менше, ніж чоловік-колега. Проблемою є і "скляна стеля" – жінці треба докласти вдесятеро більше зусиль, аби отримати підвищення. До них не дослухаються, ставляться скептично, особливо у чоловічих колективах, де "крутяться" великі гроші. Натомість жінки дуже часто "застрягають" на якомусь середньому рівні. В освіті, наприклад, набагато більше вчительок, ніж вчителів, тому що там платять мало.

Різниця в зарплаті (натисніть на зображення, щоб збільшити його) / Інфографіка UPDATE

Про декрет: якщо у тебе нема дітей, то можуть не хотіти брати на роботу – ти ж будеш народжувати. Так само, якщо є маленька дитина. А те, що жінка втрачає за цю декретну відпустку кілька років, ніколи не зараховується їй в плюс і на ринку вона стає менш цінною, бо "упускає" цей час, скажімо так.

Кількість керівників за галузями (натисніть на зображення, щоб збільшити його) / Інфографіка UPDATE

Сексизм, сексуальні домагання, сексуальне насильство на робочому місці – дуже поширені проблеми сьогодні. Дискримінація жінок досі залишається "невидимою" і в суспільстві до цього ставлення таке, що "сама винна". Бо вона, за замовчуванням, є об'єктом і, звичайно ж, до неї будуть чіплятися чоловіки. Це ж, як вони кажуть, "природно".

Ну і знецінення. Наприклад, коли говорять: "У неї ж "ці дні" – вона занадто емоційна". Цікаво про це чути. Але я чомусь не знаю зовсім жінок, які гвалтують чоловіків на вулицях. А якщо чоловіки не можуть стриматися, то це, мабуть, треба з ними щось робити, з їхньою імпульсивністю. Все це – про неологічність нашого суспільства у дуже різному ставленні до жінок і чоловіків.

Про просвіту і страх жінок бути лідерками

Ми займаємося просвітою, хоч і тренінги або просвітницькі заходи не є єдиним нашим пріоритетом. От 2 тижні тому у мене була лекція для 10-класників, більшість з яких – хлопці. Я говорила з ними про сексизм та гендерні ролі. І не побачила жодного відторгнення. Як виявилося, вони багато чого не знають, тому що раніше просто над цим не задумувалися, а коли зачепили цю тему – зацікавилися.

Читайте також Від хобі – до справи життя: історія багатодітної мами, яка монетизувала своє захоплення

Проводимо "феміністичні розмови", зокрема, в регіонах: спілкуємося з жінками про те, що для них – боротьба за свої права. Тут головне не "коучити" людей, а просто відкрити їм очі. Сказати, що ти можеш бути такою, як ти хочеш. І якщо ти хочеш розвиватися й працювати, то це – твоє повне право.

Якщо жінки й бояться бути лідерками, то це тому, що з дитинства їх вчили сидіти тихо, охайненько й "не висовуватися". Зараз у школах і садочках часто проблема саме у вчителях і вихователях, які думають, що діти чогось не зрозуміють. Це з ними передусім треба працювати. Тому що, з мого досвіду, діти розуміють все. Особливо про те, що у людей мають бути рівні можливості.

Тому, я думаю, що саме в садочку і треба про це говорити: перестати ділити дітей на "сміливих" (про хлопчиків) і "ніжних" (про дівчаток). От цього діти не розуміють: вони просто запам'ятовують слова і як треба поводитися. Але, звісно, пояснювати – складніше, ніж говорити шаблонами.

Займаємося й саме Маршем жінок, організовуємо його ще з 2011 року, але тоді акції були менш чисельні. Три роки тому вирішили, що треба робити Марш більш масовою подією, аби права жінок все ж таки вийшли з цієї нашої правозахисної бульбашки й люди розуміли, про що це. Намагаємося з молоддю працювати, щоб вони зрозуміли, наскільки це круто і для дівчат, і для хлопців – підтримувати рівність. Тому що в підсумку від цього виграють усі.

Про фемінізм і чому він важливий також для чоловіків

Не всі вони хочуть на собі нести оцей тягар "годувальника", відповідати шаблону "справжнього чоловіка", ніколи не розслаблятися й не показувати емоцій.

Я знаю дуже багатьох чоловіків, які хочуть і з дітьми час проводити, і бути більш ніжними до них. Але вони є заручниками такого образу: ти повинен будувати кар'єру, постійно бути в якихось відрядженнях, "качатися" у спортзалі та пити пиво з друзями. Це ж – не природно і люди хочуть бути різними. Саме фемінізм дає таку можливість і для чоловіків, вони також від цього виграють.

Виграє й родина: люди мають бути разом, коли їм добре, а не в страху і постійному очікуванні виправдання цих стереотипів. Це мають бути партнерські стосунки.

Статистики, скільки чоловіків бере участь у Маршах жіночих, немає. На мій погляд, десь 30%. Хоча мені не принципово, щоб це число зростало: я хочу, щоб більше жінок було. Тому що фемінізм, по-перше, це про жінок і для жінок. Звичайно, чоловіки також приходять і круто, якщо їх ставатиме більше, але це – не основна мета. Саме марш – більше про те, щоб жінка прийшла і відчула цю жіночу солідарність.

Про те, як це – бути ЛГБТ-активісткою в Україні

Основна і єдина моя мотивація – я хочу зробити своє життя в цій країні більш стерпним й допомогти собі та, звісно, іншим людям. Найбільші виклики – безпекові. Це про комфорт, про відчуття себе такою ж особистістю, як і, наприклад, гетеросексуальні люди.

Я не маю права в Україні створити сім'ю, я не маю права вступити в шлюб. Я не можу зробити так, щоб у моєї дитини офіційно була друга мама. Моя країна не бачить мене повносправною, дієздатною людиною тут. От у чому проблема.

Сюди ж додамо постійні атаки з боку консерваторів, праворадикальних угрупувань, погрози. І це робить дещо нестерпним не лише моє життя. В останні роки такий тиск зростає: чим більше ти робиш, тим більше ти видима.

Існують групи, де публікують фото, адреси й персональні дані активістів та активісток і оголошують на них "полювання". От кілька місяців тому в одній із них виклали інформацію про моїх батьків – місце проживання, з посилом: "Хлопці, поїдьте розберіться з ними". Про мене особисто вже писали там раніше.

Поліція з цим не працює. Я постійно звертаюся, написано дуже багато заяв, є відкриті справи, які постійно закриваються. Інколи, якщо ми сильно наполягаємо, вносять це як хуліганство. А далі кажуть: "Нема складу злочину, ну напали на вас, не вбили ж і добре". Ніхто нічого не робить, нічого не розслідується і не буде розслідуватися, поки не буде на це політичної волі й не змінять законодавство.

Ще, коли постійно говориш, що є тиск, напади, погрози, деякі люди кажуть: "Ну і що? Я також іду вулицею і є якийсь ризик, що на мене нападуть". Тобто порівнювати непорівнюване – все ще нормально в нашій країні, на жаль.