Час збирати каміння

26 лютого 2012, 14:06

Дорогих нам людей завжди втрачаємо раптово. І завжди невчасно.

"...ведь знаєш, что умрешь, а ведешь себя так,
как будто жить будешь вечно..."
(Х/ф "Камень" 2012)

Звичайний робочий день з притаманним йому звичним робочим темпом. Новини, права людини. Технології, акції. Бренди, тренди. Рейтинги, гаджети. Соцмережі, інформація, інформація, інформація... Телефонний дзвінок. Вона померла. Рак. Гудки. Весь світ зібрався і пішов. Вийшов через тунель, сказавши, що почекає там, в кінці, разом зі світлом…

…Світло. Спогади. Один з небагатьох яскравих і радісних спогадів запорошеного пилом часу дитинства – один пов'язаний саме з нею. Літо. Надворі і в серці. Канікули. У школі і в думках. Відпочинок. Її дім. Фортепіано. Перше в житті бажання розповісти його клавішам про свої емоції. Безтурботний дитячий сон і не по-дитячому серйозні плани в ньому на майбутнє. Політ фантазії. Неначе політ лелек, що гніздились на одному з дерев її саду.

Сад. Тоді він здавався таким великим, що можна було ховатись в ньому весь день і щоразу – в новому місці. Здавався окремим світом. З травою ледь не до пояса та деревами-велетнями, з яких "приборкати" тоді зміг лише одне. "Пункт спостереження" на ньому. Суміш остраху і радості від побаченого з висоти.

Світ. Тоді він здавався безмежним і неохопним. Жодного страху перед ним. І тверда впевненість – "the world is mine…". Світ, в якому він був і героєм, і "поганим хлопцем" одночасно. Переможцем і переможеним. І все це – з усмішкою серця на весь світ…

Сонце. Тоді вперше намагався зрозуміти, куди воно ховається. Чому воно так любить світ, даруючи йому стільки тепла. Тепло. Звідки стільки? Подумки малював схему, яка все "дуже просто" пояснювала і яку лише він розумів.

Саме там вперше відчув, що погіршується зір. І з дитячою наївністю та безпосередністю звинувачував в цьому все тих же лелек – ніби-то надто довго спостерігав за ними в небі, практично постійно мружачись від яскравого сонця.

Вона. Цей дім. Сад. Давно це було... Світ так і не прогнувся. Тоді все здавалось простим і зрозумілим. Тоді він ще не знав про відмінності, за якими люди себе поділяють. Національність, політика, релігія, конфлікт інтересів. Не знав, що насправді все це ділить, а не об'єднує, як всі про це говорять. Поділило. Поділило так, що наступного разу він приїхав туди лише через (...)дцять років. І здалось, що це спогади іншої людини...

"Величезний сад" виявився ділянкою 3м*8м з чотирма невеличкими деревцями (2 груші та 2 яблуні). "Трава до пояса" тепер ледь досягала йому до колін. Чи то тому, що світ постарів, згорбився і зісохся, як старий сивий дід, чи тому що він тепер під два метри росту. А ще дивувався, як вона його тоді так легко знаходила…

Це був останній раз, коли її бачив. Правда тоді він ще про це не знав. Відкладав. "В наступні вихідні". Тепер вже не вони точка опори. Коли дізналась діагноз, вже сама не хотіла його бачити. Швидше за все, хотіла залишитись в пам’яті собою, а не тією, що залишив від неї рак…

Найбільше правди перед лицем смерті. Вона розставляє речі на свої місця. Вона вказує нам, хто ми насправді. Як холодне ультрафіолетове світло, яке показує звично невидимі для ока речі. Хто, скільки і які відбитки залишив в цьому житті.

Дорогих нам людей завжди втрачаємо раптово. І завжди невчасно. Життя. Найглибше розумієш його тоді, коли стоїш на порозі смерті. Або коли сірі будні, ніби водородна бомба, пробиває лише одна мить. Мить, коли перестає битись дороге тобі серце. Мить, коли залишаються лише спогади…

(Пам'яті Ярослави...)