Церковна "політика": як і чому в Києво-Печерській Лаврі засів московський патріархат

23 листопада 2022, 12:45

Джерело:

Відповідь на питання в заголовку є доволі очевидною – з тієї ж причини, з якої радянські підприємства опинилися в руках червоних директорів, а згодом – в олігархів. Питання притягнення до відповідальності представників московського патріархату в Україні давно назріло. Ба більше, для цього не треба було чекати дивних "пєснопєній" купки парафіян у Києво-Печерській Лаврі.

Але чи можна заборонити діяльність філії РПЦ в Україні, як пропонують? Тут уже є нюанси. Історик та публіцист Назар Кісь на платформі IQ поділився думками щодо заборони московського патріархату в Україні.

До теми Проросійська література та мільйони готівки: що знайшла СБУ в Києво-Печерській лаврі

По перше, це недемократично, а Україна все ж залежить від допомоги демократичних суспільств. До того ж можна паралельно створити проросійським колаборанатам ореол мучеників, чого нікому, крім Кремля, не потрібно. Також існує реальна перспектива міграції всіх цих "батюшок" до ПЦУ.

Чому в московського патріархату стільки впливу і влади в сучасній Україні

Автор зауважує, що в Радянському Союзі, звідки "родом" сучасна церковна політика, часткова відмова від войовничого атеїзму сталася під час Другої світової. Коли атеїсти-червоноармійці вирішили, що вмирати за пролетарську революцію не зовсім логічно. А товариш Сталін вирішив, що нехай вони тоді помирають за батьківщину, одним із складових елементів якої була Російська православна церква. Тобто РПЦ "відродилася" по волі Сталіна і почала звично діяти, як державна структура. Тільки цього разу замість Священного синоду на чолі з обер-прокурором та тісної співпраці з царською "охранкою" з’явилися політичний провід ВКП(б) та відповідно НКВС.

Церква виконувала не лише роль "віддушини" для втомлених богоборством громадян, але й служила додатковим засобом контролю над ними. А після розвалу СРСР вона зайняла одну з центральних ролей в системі формування російської ідентичності та нової державної ідеології – "русского міра".

Тривали десятиліття домінування православ'я на теренах атеїстичної соціалістичної держави. "Опіум для народу" в СРСР фасували двох видів: казенний – непрестижне, але безпечне російське православ’я, та ворожий (від УГКЦ чи протестантів до маси нехристиянських вірувань) – за який дійсно переслідували.

Напередодні "найбільшої трагедії ХХ століття" згідно з Путіним, тобто розвалу СРСР, релігійне середовище виявилося перенасиченим різноманітними "співробітниками", стукачами, сексотами. Які, до речі, чомусь не зникли "як роса на сонці" в 1991 році, а навіть навпаки.

Таким чином в молодої української держави як спадок від УРСР залишилося багато інструментів, щоб проводити "ефективну роботу" в релігійній сфері. Від викладачів наукового атеїзму, які перекваліфікувалися на релігієзнавців, до колишніх КДБістів, чиїм новим покликанням стало забезпечувати свободу віровизнання. "Сказки о загробном мире" стали частиною нового офіціозу.

За словами автора, в цьому немає нічого дивного, адже те саме відбулося й на ниві національного відродження: майже всі, хто мав хоч якусь дотичність до боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", тоді різко змінили знак "мінус" на "плюс" і кинулися "відроджувати" націю, віру, церкву і картинно присягати національним героям.

Таким чином більшість старих кадрів змогли не просто уникнути люстрації, покарання, але й не зазнали навіть морального засудження. Ті ж структури, а подекуди й люди в цих структурах, які перетворювали церкви на клуби, спортзали, склади і майстерні, почали "повертати храми віруючим".

Не логіка, не прагнення справедливості і не закон стали причиною відмови від політики атеїзму. А виключно якісь приватні міркування людей, які не розгубилися під час "перебудови". Тому у Львові колишні костели передали греко-католикам, колишні греко-католицькі церкви – православним, колишні монастирі перетворили на офісні центри і багато, багато інших варіантів. Схема "розподіляй і володарюй" і хаос на місцях створили ідеальну базу для конфліктів і тривалого протистояння.

Далі – ще цікавіше. Виявилося, що привілеї, якими влада обдаровувала РПЦ в СРСР, в Україні можна розподіляти в ручному режимі і серед інших конфесій. Усім "правильним" можна було зменшити вартість комунальних послуг, а комусь персонально навіть виділити земельну ділянку. За це духовенство не залишалося в боргу під час виборів, тобто впливало на свою паству, відверто агітуючи в інтересах правлячого класу.

Відтоді ситуація в релігійній політиці залишилася незмінною. Вигідні оборудки на засадах "ти мені – я тобі" вирішуються в ручному режимі, але іменем народу і завдяки бюрократичним фокусам. Те, на чому неможливо нагріти руку, просто ігнорується, тому що "нема повноважень". Логіка існування зводиться до заробляння грошей, при цьому, прибутки йдуть "мимо каси" прямо в кишені, тоді як витрати чесно покладаються на бюджет. Тут різниці між енергетикою, ЖКГ і релігією по суті немає.

Очевидно, що в порівнянні з СРСР, в незалежній Україні список "дозволених" конфесій значно розширився, і їм доводиться конкурувати за прихильність владоможців. Та й незгідних не репресують – сенсу нема. Але така позиція, коли бюрократ "роздає вареники і отримує відкати", але ні за що не відповідає, бо нема повноважень, вічно тривати не може. Тому що така державна система просто не витримає або апетитів чиновників (до цього ми майже дійшли), або зовнішньої агресії (як зараз).

Репресивний апарат, який дістався у спадок від СРСР, якщо він не займається репресіями, а зосереджується виключно на "комерції", пропускає речі, які пропускати не можна. Він не протидіє появі ворожих псевдорелігійних структур, не виявляє поширення деструктивних авторитарних культів, він не може відрізнити проповідника від ФСБшника. Попередні 30 років цей "апарат" займався всім, чим завгодно, окрім захисту інтересів суспільства і держави.

Тому навіть у Львові, здавалося б, є групи, які вважають себе католицькими групами, і які протягом всієї багаторічної війни активно просувають ідею "молитви за мир". Такий, знаєте, абстрактний мир. Де нема конкретного ворога, де у всьому винен "гріх", де "війну можна зупинити молитвою". Ніби нічого такого, скаже обиватель. Ну так і в словах одіозних ієрархів московського патріархату теж нема "нічого такого". Просто такі люди, як і їхні відверто проросійські "колеги", критикують виключно українські державні структури, і переживають більше за тих, хто тікає від повістки, аніж за поранених героїв. Або відмовляються відспівувати героїв, що загинули на війні. Словом, ведуть себе як антивакцинатори відносно системи охорони здоров’я під час епідемії. Не здивуюся, якщо "дисиденти" релігійні і "дисиденти" медичні – це переважно одні й ті ж люди. Бо ці "побожні" осередки, які зараз проповідують абстрактний мир і засуджують абстрактну війну, до цього виступали проти видобутку сланцевого газу на Львівщині. І розповідали, що з коронавірусом "не все так однозначно",
– наголошує Назар Кісь.

Автор переконаний, що з ними, швидше за все, працюють ворожі структури. Поки українські структури були зайняті "важливішими" і прибутковішими речами. Будь-яка влада в Україні не хоче відмовитися від ще одного важеля впливу на громадян. Вважає, що зможе контролювати релігійну сферу, як це було за радянської влади. Хоча очевидно, що не зможе, і що це зайве. Якщо держава занадто слабка, щоб дозволити собі "симфонію" з церквою, чи не простіше відмовитися від спроби її "контролювати"? Перестати дивитися на духовенство і різних релігійних діячів як на особливу касту. Бо просто "вигнати московських попів" – не вихід.

Автор статті – Назар Кісь