Десантник, який мав жити…

Ми приїхали з моїм товаришем, також волонтером, бо на блокпосту у Билбасівці уже просто не було що їсти і пити (вертоліт тоді не зміг скинути продукти для наших оборонців, так сталося). Ми познайомилися із 2 батальйоном Нацгвардії, танкістами і ВВшниками, які обороняли блокпост, стратегічний блокпост у Билбасівці, який фактично не давав сепаратистами прорватися у сторону мирної України.

– Ви хто? Куди? – питає високий коротко підстрижений чоловік років 35-ти із автоматом наперевіс.

– Брате, ми волонтери, оце ж привезли вам їсти-пити, – кажемо ми.

Чоловік відзвітував по рації, після чого повернувся до своїх хлопців зі словами – "Наші!".

– Ходіть до нас на чай, – сказав він, – Я – Сірєнь.

– Я - Іра!

– А я – Діма (додав він і усміхнувся).

Діма – заступник командира 3-го батальйону 25 десантної бригади, військовий зі стажем, який знає свою справу і в очах якого можна було прочитати, окрім неймовірного спокою, – "вбережу свою країну".

Ми сіли за саморобного, збитого з кількох дощок, столика. З нами сіли офіцери 25-ки, побратими Діми, трохи замурзані, трохи втомлені, але усміхнені вояки, такі ж як і Сірєнь.

– Нема, чим пригостити крім чаю… – заклопотався Діма.

– Та чим ти переймаєшся, чай – те, що треба, – кажемо ми.

– Зараз суп принесемо, – сказав Діма і побіг.

Нам принесли неймовірний суп, в якому плавала гречка, але він був справді дуже смачний – чи це тому, що ми були голодні, чи тому, що на фронті, отам на передовій, відчуття інші і суп здавався смачнішим за будь-які вишукані страви, він просто був і його можна було їсти:)

За кілька хвилин прибігає Діма, видно – щось несе у руках. Підбігає до столу і висипає зі жмень цукерки.

– Не можна пригощати просто супом, якщо до нас приїхала дівчина, де й так здалека (я зізналася, що зі Львова, та й львівська кава, яку я привезла і якій так втішився Діма, мене видала), – сказав Сірєнь, підсуваючи до мене принесені цукерки і знімаючи із плеча автомат.

Ми сиділи і розмовляли, сміялися, хлопці розповідали про своїх мам, дружин, дітей.

– Залишайтеся у нас, тим паче, вечоріє, а в нас душ є, ну як душ... – каже побратим Діми Сєрьога, після чого хлопці зайшлися гучним сміхом.

Не встиг вщухнути сміх, як ми почули глухий постріл, потім автоматну чергу, наступну, ще одну. Діма і Сєрьога заметушилися, шукаючи мені бронежилет, віддавали свої. Я не пам’ятаю, чий саме на мене тоді нап’ялили (тоді я свого не мала ще), але опинилася я здається у Сєрьогиному чи Діминому броніку, за БТРом, тоді як хлопці схопили автомати і побігли відбивати атаку.

Коли я стояла за бронемашиною, то перша думка, яка у мене пролетіла: "Йомайо, я ж у їхньому бронежилеті, вони ж воюють в одних тельняшках…", і ця думка не покидала мене до припинення стрілянини. Я ж розуміла, що фактично відібрала у них захист. Мені тоді згадалися ще слова Путіна, мовляв, "ми будемо за спинами наших жінок, – спробуйте стріляти". Оце була та мить, коли я на власній шкірі відчула різницю між його (Путіна) бойовиками і між нашими оборонцями, які своєю спиною нас захищають, безпомічних неозброєних і неекіпірованих жінок).

Стрілянина завершилася і хлопці спокійно закурили і повернулися до чаю, – "буває", казали вони із усмішкою.

– З тобою все гаразд? – перепитав Діма.

– Зі мною? – здивувалася я.

– Ну так, це ж твоя перша така ситуація в АТО, – усміхнувся Сірєнь.

– Все гаразд, – кажу я.

Тоді хлопці стали сміятися, мовляв, бойове хрещення, "Ира уже наш боец", – сказав хтось із Діминих хлопців.

Ми були у них довго, а тоді Слов’янськ звільнили, майже одразу за падінням вишки на Карачуні.

Після цього ми частенько із Дімою зідзвонювалися, розмовляли, жартували. А 2-го серпня, на день десантника, я хотіла привітати Сірєнь, але поїхала із батальйоном "Луганськ" на бойовий виїзд. Так сталося, що я не зателефонувала… так сталося.

А тоді, по приїзді додому, я оcтаточно вирішила – треба прицільно у 25-ку поїхати, до Діми і його хлопців. Зателефонувала, аби поцікавитися, чого їм бракує і привезти. Трубку тоді взяла Юля, його дружина.

– Привіт! Як ви там? Діма десь поруч? – питаю Юлю.

– Ирочка… – голос Юлі затремтів, – Дима вчера погиб…

Мені забракнуло слів, я заледь вичавила із себе співчуття Юлі, поклала трубку, сіла на бордюр і просто почала плакати. Всередині все ніби обірвалося… я не могла зрозуміти, чому тієї людини, яка йшла без бронежилету заради таких як я, яка боролося за свою землю і діставала невідомо звідки цукерки раптом не стало…

Коли ми приїхали до Діми на могилу на 40-й день трауру я не могла плакати. Не знаю, чому… я просто дивилася на Юлю, на їхнього з Дімою сина і в горлі стояв ком і питання "Чому?".

Артем, його син, йому – 10 років, каже, що також хоче стати десантником, хоче служити в 25 бригаді, хоче бути таким як тато, також хоче стати офіцером. Нехай та українська земля, за яку боровся Діма, береже його сина, береже Артема, і береже пам'ять по його батька, героя України.

Вчора у Сірєні був день народження, спокійного десантника, який приніс мені у жменях цукерки тоді під Слов'янськом, героєм, який прикривав собою усіх нас і загинув, обороняючи країну, під Шахтарськом, 12 серпня цього року, не зрадивши присяги українському народові і рідній землі.