Дмитро Шуров: В Україні своя проблема - нікому нічого не цікаво

Розмова з українським музикантом, піаністом, співорганізатором музичних фестивалів у Києві, розпочалась з питань про нову платівку. Втім у її контексті Дмитро Шуров зачепив і чимало важливих соціальних питань, проблем існування людини у сучасному світі, творчості та життя у таких умовах.

Діма, розкажіть, будь ласка, про свою нову платівку, яка побачить світ наприкінці весни? Чим вона буде цікава?

Другий альбом Pianoboy, який вийде наприкінці весни – буде соціальнішим, ніж платівка "Простые вещи". Суть не мінялась, суть одна й та ж – найголовніше в житті – це емоції. І якщо ви всередину себе подивитесь – ви знайдете те, що вам по-справжньому важливе та цінне. А потім залишиться лише йти за цим. Але справа в тому, що з новими піснями частіше виходить так, що я виливаю спочатку на папір те, що на душі, а потім підбираю до цього музику. В дебютнику було навпаки – або одночасно слова-музика, або спочатку була музика.

Тепер стало більше слів, тому музика стала мінімалістичнішою.

Як правило, це якийсь піанінний риф та ритм. Я не буду вставляти оркестрів, якихось складнощів, не буде стільки бек-вокалів, як у першому альбомі. Але ми будемо зачіпати, як мені здається, багато важливих тем.

Що це будуть за теми? Якого роду?

В "Простых вещах" – це досить простий, сонячний, навіть коли співає сумно – дуже життєствердний музикант. А в другій платівці – це буде, як я сподіваюсь, - Боб Ділан нашого часу. Багато речей, які будуть в альбомі – вони все-таки з-назовні, а не з середини. Мені здається, це цікаво робити речі не про себе, не про свої якісь переживання, а спробувати зробити так, щоб ти одразу співав про багатьох людей.

Кілька нових композицій вже побачили світ – як на них відреагували ваші шанувальники?

Поки що вийшли тільки дві пісні, друга - буквально нещодавно, називається "Бандерлоги". Тому, поки що важко сказати. В нашій країні пісні мають дійти до людей, поки ти відчуєш віддачу. Але, ось, на концерті в Росії, який був на день Москви - ми грали на площі Великій на Поколонній горі. І я поставив одну з нових пісень під назвою "Зомбі". І на цій пісні, хоча в ній немає нецензурщини, чи якогось прямого протесту – на ній товариші в погонах підтягнулись до пульту і стояли "на стрьомі". Практично рукою тримали мого звукоінженера за руку, щоб якби раптом вони, не дай Бог, щось почують – одразу ж це припинити.

Там багато всього відбувається. Там багато протестів постійно відбуваються – і на вулицях, і на кухнях.

Тобто, звичайно, візуально здається, все спокійно – країна задоволена, але "в реалі" вони бояться. Завжди влада, яка має характер тиранії - вона завжди боїться. Завжди тримає руки всім, намагається їх втримати. Це нормально.

А не страшно, що і в нас подібне може почати відбуватись? Все ж-таки зараз той сценарій, за яким ми рухаємось, нагадує, на жаль, російський. Принаймні, певні люди у владі, очевидно, орієнтовані саме на Схід…

Страшно, але, я думаю, що до цього не дійде. Хоча, мені здається, в Україні, раз ми вже зачепили цю тему, - в України інші проблеми. І головна з них – це те, що нікому нічого не цікаво. Для мене, людини яка живе в цій країні, це головна складність. І я не кажу про музику – я кажу загалом.

Мені здається, саме тому у мене кожен вечір викручують лампочку, яку я вкручую біля своєї квартири, попри те, що я живу не в найгіршому районі Києва. Тому хаос навколо. Тому будь-який дурень може на мене накричати на парковці, а я на нього, будь-яка дитина може без причини підійти до моєї дитини і вдарити по голові.

Немає якогось закону в голові і відбувається хаос. В кожній країні є бодай якийсь порядок. Навіть у Індії є порядок – називається безпорядок. І там ти відчуваєш, що якось все працює.

У Франції є якесь поняття краси, яке всіх тримає – а у нас хаос, мені дуже неприємний.

При цьому – це добре для творчості, тому виїжджати звідси не можна. Тут дуже цікаво, і все це навколо – стимулює тебе працювати, творчо висловлюватися, але це дуже не комфортно для життя. Трошки навіть буває небезпечно.

А як тоді вирішити цю проблему?
Треба рухатися, просто більше рухатися. Причому, це стосується не тільки творчих людей! Будь-якому українцеві хоча-б чотири рази на рік треба виїжджати. Причому – в різні місця. В Скандинавські країни, у Африку, в Китай, Японію. Щоб оцінювати свою країну. Бо люди сидять по своїх кутках і забувають (або й не знають) про те, як буває по-іншому, що взагалі у світі відбувається. Мені здається, що це дуже важливо. Україна просто застигла, застрягла в якійсь своїй колгоспності, відсутності інтересу до усього, що відбувається навколо них.

Тобто, проблема у відсутності смаку до життя?
Так, має розширятися якийсь "больовий поріг", емоційний. Щоб людина, коли у творчості, в тому числі Pianoboy, Sansey, чи будь-якого іншого нового артиста, почує нові несподівані ноти – могла їх сприймати. Щоб вона не робила так: "О, Боже, піду, терміново послухаю Стаса..!", не буду називати його прізвище, й так його з кожного вікна чутно. Вона не буде так різко реагувати. Вона все-таки прийме це! Але для того, щоб все це почало відбуватись – має розширюватися емоційний поріг. Люди мають бути готові більше відчувати, переживати. Звісно, нашій владі це не дуже цікаво. Їм значно цікавіше, щоб люди переживали про те, що вони будуть їсти. Тому, поки це не зміниться, боюсь, буде вихід один – МАНДРУВАТИ!

Юлія Даценко
Телеканал Новин "24"