Розстріли, канібалізм і смерть: історії трьох 8-річних дівчаток, які пережили жахи Голодомору

Голодомор 1932 – 1933 років є однією з найстрашніших сторінок в історії України – цілеспрямоване знищення українців радянською владою. Мільйони людей загинули голодною смертю, а ті, хто вижив – передали своїм нащадкам страх, що голод повернеться. У цьому матеріалі 24 Канал зібрав історії трьох жінок, що змогли вижити.

Їхні історії – це три різні шляхи через пекло Голодомору. Марія, у якої забрали батька й залишили родину помирати від голоду. Ольга, яку дорогою до міста ледь не вбили канібали. І Клавдія, яка лежала поруч із мертвою матір'ю та чекала власної смерті. 

Вони виросли, створили сім'ї, дожили до старості, але жодна з них так і не змогла забути тих жахіть. І сьогодні їхні онучки розповідають ці історії, щоб пам'ять не згасла – бо тільки пам'ятаючи, можна не допустити повторення.

Важливо Голодомор у цифрах: мертві та ненароджені, геноцид і його визнання у світі 

Батька таємно розстріляли, а сім'ю вигнали: історія Марії Василівни

Сім'я Каркачів з Галаганівки жила заможно. Батько родини, Василь Маркіянович, був дуже підприємливий – мав трактор, млин і найбільшу хату в селі. Семеро дітей та дружина Варвара ні в чому не мали потреби. Усі мали шкіряні чоботи, а на столі завжди стояв цукор – тоді це була справжня розкіш. 

Проте радянська влада вигребла з хати все, лишивши лише рядно перед входом – щоб витирати ноги. Та найстрашніше – заморила голодом майже всю родину, а Василя Маркіяновича – розстріляла. Та це вже було згодом…

Марії Василівні, найменшій з трьох дочок Каркачів, було 8 років, коли в 1933 році її батька вперше забрали до в'язниці за нібито антирадянську діяльність. Родина залишилася без годувальника. 

Конфісковане у селян зерно везуть на пункт здачі / Центральний державний кінофотофоноархів України

Через багато років Марія Василівна з болем розповідатиме своїй онучці, як вони з сестрою лежали на печі та майже помирали від холоду та голоду. Щоб вижити, їм доводилося їсти буквально все, що вдавалося знайти, а знайти було майже неможливо. Найменший брат Марії помер від завороту кишок, після того, як вдалося наварити каші з дерті.

Довідка. Дерть – це подрібнене зерно, не очищене. Його зазвичай використовують як корм худобі.

Через кілька місяців НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) відпустив Василя Маркіяновича, але коли маленька Марія побачила свого батька, то закричала від страху. Його було важко впізнати. У в'язниці чоловіка катували: вставляли голки під нігті та били, вимагаючи зізнання в тому, чого він не робив.

Повернувшись з тюрми, Василь Маркіянович постійно шукав можливості прогодувати сім'ю. Коли вдавалося роздобути шматочок хліба, він клав його на дощечку над дверима, аби розділити між усією родиною. Хоча старші майже не їли, залишаючи їжу для молодших дітей.

Якось бабуся Маруся з сестрою Мотею дістали той хліб, з'їли й сказали батькові, що то зробив старший брат Іван. Йому дісталося ні за що і він пішов з хати після сварки. Більше його ніколи не бачили. Бабуся, згадуючи ту історію, дуже плакала – навіть у 90 років,
– поділилася Анна, онучка Марії.

Удруге Василя Маркіяновича заарештували в 1937 році та засудили на 10 років без права листування. Тільки через багато років родина дізнається, що ніякого заслання насправді не було – Василя майже одразу розстріляли.

Виписка з протоколу про розстріл Василя Каркача / Фото надане 24 Каналу

Зрештою Каркачів вигнали з їхнього будинку, і Варвара лишилася сама з трьома дітьми. Їсти не було що, а ночувати доводилося по сусідах. Варвара все життя чекала на повернення чоловіка, а Марія, йдучи до школи, щоразу проходила повз рідне подвір'я – пустку, яку залишила після себе радянська влада.

Вже доросла Марія все життя робила запаси їжі та хвилювалася, щоб онучка не була голодна. І хоча бабуся змалечку говорила з Анною про Голодомор, вона все одно оглядалася через страх, що їх можуть заарештувати.

Марія Василівна (по центру) з рідними / Фото із сімейного архіву

Я хочу бути останньою у своєму роду, хто боїться щось не доїсти через те, що пережили мої предки,
– сказала Анна.

Анна з бабусею Марією Василівною / Фото із сімейного архіву

Канібали схопили дорогою в місто: історія Ольги Семич

Коли почався Голодомор, Семич Ользі Леонтіївні було також близько 8 років. Одного разу, намагаючись знайти їжу для своєї родини, дівчинка потрапила в руки канібалів, які ледь її не з'їли. На щастя, це побачила інша жінка та вирвала Ольгу з їхніх рук.

До голоду родина Семичів жила в достатку. Мати Ольги, Марія, була родом із села Ведмеже, що на Сумщині, і походила з впливового роду, який мав землі та маєтки. Дівчина вийшла заміж проти волі батька, тож він не благословив її шлюб. І коли Марія йшла з дому, мати таємно дала їй скриньку з дорогоцінностями – саме вона згодом урятувала всю сім'ю.

Мати Ольги Леонтіївни – Марія Кащенко / Фото із сімейного архіву

У Семичів було п'ятеро дітей. І щоб урятувати їх від голодної смерті, Марія з чоловіком почали міняти коштовності зі скриньки на крихти їжі. Але й цього ледь вистачало. 

"Бабуся навіть описувала ті прикраси. Пам'ятаю з дитинства, як вона розповідала про браслет у вигляді змії, що мала очі з рубінів. Це були дуже дорогі речі, шалені кошти на той час", – розповіла Поліна, онучка Ольги Леонтіївни.

Коли їжі вже взагалі не лишилося, а дорослі не мали сил навіть ходити – бо все віддавали дітям – саме Ользі довелося йти в Ромни. Вона мала обміняти останню прикрасу зі скриньки – каблучку – на бодай щось їстівне.

Дорогою в місто в якомусь селі її зупинила пара людей. Вони заговорили, начебто дадуть їй якусь їжу. Вони вже майже підходили до своєї хати, тоді якась жінка побачила, що вони ведуть дитину та змогла відбити у них мою бабусю, бо знала, чим займаються ці люди. Все село знало, що вони їдять людей, а діти на той час були найлегшою здобиччю,
– поділилася Поліна.

Ольга Леонтіївна не дуже любила згадувати про Голодомор, проте іноді таки ділилася спогадами з онучкою та навчала бережно ставитися до їжі, особливо до хліба. Поліна згадує, що бабуся розповідала багато страшних історій про той час, але ця викарбувалася в її пам'яті назавжди.

Семич Ольга Леонтіївна / Фото із сімейного архіву

"Нам потрібно виховувати культуру пам'яті, продовжувати говорити про це, передавати дітям. Від себе я зроблю усе можливе, щоб мої діти знали історії, які мені розповіла бабуся. Коли вони підростуть, я обов'язково передам їм ці історії, щоб вони передавали далі, тому що дуже важливо не ховати це в минулому", – наголосила Поліна.

Поліна з бабусею / Фото із сімейного архіву

Лежала поруч з тілом мами й чекала смерті: історія Клавдії Овчаренко

Овчаренко Клавдія Іванівна – єдина з 10 дітей у родині, кому вдалося вижити. Хоча сама, тоді ще 8-річна дівчинка, не вірила в це та чекала на смерть, лежачи поруч із холодним тілом матері, що померла від голоду.

Сім'я Овчаренків була з-під Кремінної на Луганщині. Батько Іван був ковалем і кравцем, а за його одягом приїжджали аж з міста. У них був великий двір, велика хата та багато дітей. Та й загалом мешканці хутора, де мешкала родина, були досить заможними. Або "занадто", як зауважила собі радянська влада.

Уперше люди зі зброєю, як згадуватиме Клавдія Іванівна, прийшли в 1932 році. Тоді, ще маленькою дівчинкою, вона вперше почула російську мову, якою її батькам наказали віддати свої запаси. За настроєм батьків діти зрозуміли: відбувається щось погане. І хоча якась їжа ще лишалася, згодом радянські посіпаки прийшли вдруге – і забрали вже абсолютно все.

Голодні діти шукають їжу / Центральний державний кінофотофоноархів України

За хутором виставили загороджувальні загони та заборонили переміщуватися між селами або їхати в місто. Щоб підковувати коней, солдати потребували коваля. Так і забрали Івана, пообіцявши бодай якийсь пайок. Але ані дружину, ані дітей взяти з собою не дозволили. Івана не було кілька місяців і за цей час померли майже усі його діти та дружина. 

Ослаблені голодом діти гинули один за одним, допоки маленька Клавдія не залишилася вдвох з матір'ю. Та жінка теж захворіла, вона більше не спроможна була вставати. Клавдія ходила по сусідах та просила в людей поїсти, а потім мати заборонила їй виходити з дому.

Їй сказали, що вже викрадають дітей. Самі розумієте, що могло статися... І тоді бабуся вже залишилася з мамою, але вона казала, що після цього мама прожила недовго. Бабуся казала, що пам'ятає той момент: "Я лежу біля неї, і від неї було холодно. Я намагалася її розбудити, кричала: "Мамо, прокинься", але вона не прокидалася",
– розповіла Кіра, онучка Клавдії Іванівни.

Жертва голоду / Центральний державний кінофотофоноархів України

Про те, як вижила, і скільки часу отак лежала, Клавдія Іванівна нічого не пам'ятала, тільки – темряву, холод і голод. Їжі не було, виходити з дому вона боялася. Клавдія бачила, як помирали її рідні, тож і сама чекала своєї черги. Від смерті її врятував батько, що привіз родині продукти, якими йому заплатили за роботу.

"Він побачив, що вже нікого немає, тільки бабуся, яка ледь дихає. Батько відкачував її, відігрівав, відгодовував. Вона розповідала, що бачила кукурудзу і так хотіла її з'їсти, але батько не дозволяв – давав по ложечці, поки вона відновлювалася. Вона все своє життя казала, що найсмачніше, що їла в житті – це хліб з цукром", – поділилася онучка Клавдії Іванівни.

Іван із донькою залишилися на хуторі. Клавдія Іванівна згадувала, як вони ховали матір: тоді вже була зима і сил копати промерзлу землю Іван просто не мав, тож вони поклали її на воза та скинули у річку.

Бабуся казала, що бачила, як мати йде під воду й вода несе її,
– розповіла Кіра.

Згодом Івану знову запропонували роботу, але він сказав, що без доньки не поїде. Тоді йому дозволили взяти Клавдію із собою. Так, лише вдвох з великої родини, їм удалося вижити.

Кіра розповіла, що бабуся все життя дуже шанобливо ставилася до їжі й навчила цього онучку. Під ліжком завжди ховала крупи – на "чорний день". І сама Кіра, пам'ятаючи, що пережили її рідні, досі боїться, що їжа може закінчитися.

Ці історії – не просто спогади про голод і смерть. Вони нагадують нам про силу людей і про важливість пам'яті. Те, що пережили Марія, Ольга та Клавдія, не зникло з часом – воно живе в їхніх онучках. І пам'ятаючи це, ми зберігаємо історію та вшановуємо людей, які пройшли через пекло Голодомору.