Happy birthday, Mr. Genius

Враховуючи безповоротний факт смерті найвідомішої білявки світу, залишається сподіватись на фанів Великого Містифікатора світового кінематографу. А ті, зокрема, і я , у боргу не залишаються. Отже, живому Класику та Майстрові загадкового кіно, Генію та просто неординарній Людині, яка змінила історію не лише кіно, але й музики, у день його народження присвячується…

Того ж 20 січня, щоправда, 67 років тому, на світ з'явився маленький та неординарний Девід. Менше 16 років знадобилось звичайному хлопцеві із сім'ї вчених, аби зрозуміти свою причетність до містичного. Дивним зараз видається те, що притаманні хлопцеві захоплення смертю не обрізали в корінь його ж батьки. За розповідями самого Лінча, він ще в не надто свідомому дитинстві захоплювався смертю з естетичної точки зору – розглядав мертві тіла тварин,а згодом збирав у "чарівну коробку", як її називає сам режисер, мертвих жуків та павуків.

Моє дитинство - елегантні будинки з деревами на вулицях, молочник, будівництво на задньому дворі фортеці, гучні літаки, блакитне небо, паркани, зелена трава, вишневі дерева. Центральна Америка була такою, якою й повинна бути. А на вишневому дереві, тим часом, плоди псуються – деякі стають чорними, деякі ще жовті. І мільйони мурашок повзають на них. Я саме тоді зрозумів, що якщо подивитись на цей прекрасний світ, завжди є і під червоними плодами мурахи. Тому й я виріс в ідеальному світі – Девід Лінч

На відміну від більшості режисерів, свій потенціал як "Film Director" Лінч реалізував вже у 20 років, знявши мультиплікаційний ролик "Six Men Getting Sick". Вже після цього в голові Девіда зародилась ідея зйомки структурованої і продуманої (попри візуальну "примітивність") "The Grandmother". 35-хвилинний фільм отримує схвальні відгуки Американського інституту кіно і Лінчу дають зелене світло на подальшу роботу, а разом із тим і стипендію на навчання.

Щодо самого фільму, то варто зазначити, що вже на цьому етапі творчості Лінч починає реалізовувати ті мотиви, які згодом пронизуватимуть його мистецтво наскрізь і стануть впізнаваними. І мова йде не лише про візуальну складову, але й про змістове наповнення. Зрештою, про це згодом…

Наступним вагомим крок у формування Лінча як режисера став вихід його "Eraserhead", який в українському прокаті більш відомий як "Голова-ластик". Попри неоднозначні відгуки критиків, фільм все ж отримав визнання та, зрештою, статус "культового". Хоча і далось Девідові це не злегка – 5 невтомних років роботи над стрічкою та ще й з бюджетом у 10 тисяч доларів. Проте кумедної за голлівудськими масштабами суми Лінчу вистачило, аби гордо поставити за своїм прізвищем три крапки та змусити яких-неяких прихильників чекати на продовження.

Варто зазначити, що саме "Eraserhead" став тим початком для Лінча, який допоміг йому визначитись зі стилем та способом передачі інформації. У дивному та без перебільшень страшному фільмі Девід вперше звертається до надмірної метафоричності, яку згодом можна буде побачити у кожному фільмі. Нестійкі форми та особистості у фільмі зображені не як перманентні поняття, а швидше як мандрівка підсвідомим. До речі, саме вплив останнього у фільмах Лінча можна помітити неозброєним оком. Сам режисер наголошує, що частково на створення "Eraserhead" його надихнули роботи Кафки.

Єдиний письменник, з яким я відчуваю спорідненість, - це Кафка. Я в нього дійсно врубаюсь. Якби він написав детективний сценарій, я б залюбки зняв за ним кіно, - Девід Лінч

І якщо Кафка оцінити роботу генія не зміг в силу прикрих обставин, то недостачу уваги сповна компенсував Стенлі Кубрик. Так, ще один геній кіно сміливо і не без заздрощів заявив, що шкодує, що "Eraserhead" - не його фільм. Щодо Лінча, то й він до творчості Кубрика дихає нерівно. Так, кубриківську "Лоліту" Девід називає один зі своїх улюблених фільмів.

Далі – як у казці. 80-ті роки принесли Лінчу не лише всесвітнє визнання, але й славетного "The Elephant Man", він же "Людина-слон". Замість гучних промов критиків висловилась Академія кінематографічних мистецтв і наук, номінувавши стрічку на 8 "Оскарів". Чорно-білий сюрреалізм Лінча перейшов межі "іншого" кіно, ставши класикою. Живою класикою.

І хоч фільми Лінча вже тоді суттєво відрізнялись від "мейнстріму", їм вдалось завоювати широку та різношарову аудиторію. Крім того, в "The Elephant Man" Лінч чи не вперше відвертається від проблем, які турбують його підсвідомість, та сміливо звертається до поняття людської доброти. Її, не без надмірної містифікації, режисер розглядає під призмою життя головного героя стрічки Джона Мерріка. Поміж всім, Лінч ще й свідомо героїзує останнього. Сам режисер від цього не відхрещується і помилкою чи зрадою своєму стилю не вважає.

Джон Меррік, "людина-слон", яку показують на ярмарках і атракціонах - ніби звір у клітці, виставлений на потіху людей, які починають відчувати бридке таємне відчуття переваги над ним. Ця історія Людини-Слона була про те, яким монстром він був ззовні, тоді як всередині він був красивою людиною, у яку б Ви закохались, - Девід Лінч

Захоплення не надто реальним світом привело Лінча до,здавалось би, омріяної режисерами пропозиції – зняти третю частину "Зоряних воєн". Амбітний Лінч, проте, сміливо відмовляється від цього, аби розпочати роботу над своїм черговим шедевром – фантастичним фільмом "Дюна".

Рік роботи, 145 хвилин фільму та 42 мільйони бюджету. І все це – прелюдія до повної поразки. Принаймні, так вважали американські та європейські критики, які вельми неоднозначно сприйняли інтерпретацію Лінчем книги Френка Герберта.

Ковтком свіжого повітря після "Дюни" став "Blue velvet" ("Синій оксамит"). Вперше у своїй творчій кар'єрі Лінч сміливо поєднує трилер із детективом, створюючи не лише містичне, але й заплутане кіно. Одразу варто зауважити, що цією стрічкою Лінч дивився далеко уперед, зробивши стрибок та спровокувавши прогрес у всьому кіно.

Глядачі шоковані, критики – в екстазі. Довершений візуальний ряд, глибоке змістове наповнення та, безперечно, значна доля містики. Лінч – він такий Лінч! Режисер не зрадив собі, задовільнив публіку та ще й отримав "Оскар" за найкращу режисуру. Сам Лінч, попри відвертість та брутальність фільму, називає його особистісним. Режисер, очевидно, повернувся до "Eraserhead", апелючи до підсвідомого.

Варто зауважити, що форми та кольори у фільмі – спосіб Лінча висловлювати свої внутрішні амбіції та переживання. Відтак, саме "Синій оксамит" навчив режисера працювати з кольором у тому руслі, яке стане згодом для митця його "автографом" у світі кіно.

Кайл (головний герой – авт.) одягнений, як я. Мій батько був вченим-дослідником в Міністерстві сільського господарства у Вашингтоні. Ми були в лісі весь час. Я бачив багато лісів. Лісоруби, їх матеріали для роботи – цікава річ. Все це змушує мене почувати себе щасливим, - Девід Лінч

Проте "Blue velvet" не став для Лінча кінцевою точкою успіху. Натхненний режисер закінчує роботу над нетиповим для себе роад-муві "Wild At Heart" ("Дикі серцем"). І одразу ж отримує чергову порцію визнання. Цього разу – у Каннах. За стрічку він отримує "Золоту пальмову гілку" із рук самого Бернардо Бертолуччі. Останній, до речі, ще неодноразово висловлюватиме особистий захват фільмом.

Повертаючись до змістового та візуального наповнення стрічки, варто зауважити, що цього разу Лінч чи то вирішив спробувати себе у чомусь новенькому, чи то просто зважився погратись зі стилем. Режисер сміливо відмовився від типового для себе дещо "нуарного" мороку на користь милій історії любові.

Ідеалізоване кохання головних героїв, яких грають сам Ніколас Кейдж та Лора Дерн, Лінч обрамлює оригінальною та знову ж таки нетиповою для себе гротескною формою. Надмірна зацикленість на почуттях, попри все не без іронії, та довершеність сюжетної лінії відкривають публіці нового Лінча – романтичного та дещо розгубленого в людській емоційності.

Кажуть, що правда химерніша, ніж вигадка. Всі дивні речі у фільмах зумовлені дивацтвами у реальному житті, тому не такі вони вже й дивні, - Девід Лінч

Варто зазначити, що фільм серед інших стрічок того часу, окрім досконалої режисури, безперечно, виділяють ще два чинники. Так, чи не вперше у своїй творчості Лінч дозволяє собі звертатись до алюзій, посилаючись на одну з улюблених своїх казок "Чарівник країни Оз". Таким чином, у фільмі в діалогах героїв можна неодноразово почути посилання на слова героїв казки. Пересікаються історії частково й у сюжетній лінії.

Ще одним формотворчим для подальшого успіху фільму чинником став саундтрек. З кінця 80-х років Лінч розпочав свою тісну та плідну співпрацю з композитором Анджело Бадаламенті. Цьому нюансу варто приділити увагу, адже подальші стрічки Девіда стануть впізнаваними частково і завдяки музичному супроводу – геніальним композиціям Бадаламенті. Відтак, співпраця композитора та режисера у майбутньому стане їх же візитівкою. І робота над "Wild At Heart" – не виняток.

До речі, у "Дикі серцем" чи не вперше прозвучала композиція Кріса Айзека Wicked Game, яка у подальшому стане справжнім хітом.

90-ті роки стали чи не найбільш плідним періодом у творчості Лінча. Плідним та експериментальним. Так, як згадувалось вище, режисер вперше спробував себе в жанрі "роад-муві". Проте на цьому Девід не зупинився. Відтак, свої творчі амбіції режисер подався реалізовувати на телебаченні – він взявся за створення серіалу. Критики пророкували Лінчу абсолютний та безкомпромісний провал. На їх думку, він так і не зміг би пристосуватись до свідомості пересічного глядача. Проте Девід, очевидно, стрибнув вище своєї голови і показав те, що більшість не очікувала побачити.

Відтак, на початку 90-х чи не весь світ сидів перед екранами телевізорів, аби дізнатись правду – хто ж убив Лору Палмер. Затяжні серії тривалістю в одну годину не налякали ані публіку, ані телевізійних продюсерів. Проте, попри шалений успіх на початку, вже через рік Лінчч попрощався зі своєю "серіальною" мрією - "Твін Пікс" закрили через брак коштів. Згодом амбітний режисер реабілітувався за рахунок повнометражки "Twin Peaks: Fire Walk with Me"у 92-му. Фільм став своєрідним пріквелом до абсолютно психоделічного серіалу.

Говорити про змістове наповнення "Твін Піксу" – беззмістовно. Воістину геніальне творіння геніального режисера, наповнене настільки непересічними подіями, героями та формами, що передати їх характер та природу здається нереальним. Варто лише зазначити, що кожен кадр серіалу, як, зрештою, і фільму, наскрізь пронизаний містикою та невідомим.

Цікавим фактом є ще й те, що сам режисер з'явився на екранах, зігравши одну із другорядних ролей.

Сам Лінч відгукується про роботу над "Твін Пікс" із захватом. За словами режисера, стрічка сповнена містицизму, адже навіть під час роботи над нею із акторами та членами команди траплялись неймовірні речі. До прикладу, на записах з'являлись невідомі голос та об'єкти. Зникали і деякі предмети. Проте Лінч не зупинявся і продовжував експерименти. Так, до прикладу, режисер вигадав оригінальне нововведення. Аби надмірно перенаситити деякі сцени загадковим та непересічним, слова актори начитували задом наперед. Згодом техніки відтворювали їх у зворонтьому, тобто правильному порядку.

Я люблю маленькі міста. І Твін Пікс повинен був бути маленьким містом. Але не дуже маленьким. Достатньо великим, аби вмістити в нього всіх героїв та всі події, - Девід Лінч

Після декількарічної перерви після "Твін Пікс" Лінч взявся за створення ще одного після "Синього оксамиту" трилеру. "Lost Highway" або ж "Шосе в нікуди". Свої кольорові експерименти, гру із підсвідомим та, безперечно, заплутаний сюжет Лінч огортає візуальним мороком, який звично називати "нео-нуаром". Це, звичайно, додає фільмові ще більшу долю містицизму. Проте, від цього Лінч не відхрещується,а навіть навпаки – прагне ще дужче.

До того ж у "Lost Highway " Лінч дозволяє собі побавитись із камерою, відтворивши деякі свої думки незвичним для кінематографу способом. Окрім, того у "Шосе в нікуди" режисер дозволяє собі "погратись" не лише із операторською складовою, але й з музичним наповненням. Так, Лінч вводить в саундтрек, окрім звичного Бадаламенті, групу Rammstein. Головною піснею фільму стає " I’m Deranged " Девіда Боуі.

Для мене фільм починає своє існування раніше, ніж ви його робите. Він сидить в якомусь абстрактному світі, уже наповнений, ви повинні просто його слухати. Але до нього ви повинні додати інші звуки, музику. І коли ви його відредагуєте, ви дійсно знатимете, що він завершений. І тоді ви можете повернутись у світ, де не контролюєте нічого. Ви просто робите найкраще, що можете, і тоді прощаєтесь, - Девід Лінч

Кінець 90-х ознаменувався для Лінча створенням найбільш доброго та щирого фільму за всю його кар'єру. "The Straight Story", відома українському прокату як "Проста історія". Ще одна номінація на "Оскар", чудовий та самостійний саундтрек та незвично простий для Лінча сюжет.

Очевидно, у творчості режисера вималювалась специфічна звичка – час від часу повертатись із несвідомого у життя людське та емоційне. Варто зазначити, апелювати до добрих та відвертих емоцій Лінчу вдається не гірше, аніж знімати містичний нуар.

Щоб аудиторія заплакала, недостатньо показати заплакану актрису. Можна нічого такого не показувати, а глядач буде ридати. Це складна річ. І чиста абстракція, на яку здатне тільки кіно, - Девід Лінч

Сам режисер про "Просту історію" говорить несміливо та неохоче. Відтак, можна припустити, що вона, як і "Голова-ластик", є фільмом особистісним та відвертим. Проте, навіть попри таке трактування, дискусії серед критиків щодо "апендиксу" у творчості Лінча не вщухають. Щоправда, така відсторонена позиція режисера анітрохи не впливає на сприйняття та, безперечно, якість фільму.

Нове тисячоліття розпочалось для Девіда більш ніж вдало. У 2001 році режисер випускає у світ своє чергове дітище – трилер "Малхолланд драйв". Цей фільм став не лише показником творчого, але й професійного росту режисера. Він чи не вперше звертається по "допомогу" до провідних акторів – Наомі Вотс та Джастіна Теру. Поруч із ними в ролі головної героїні опиняється ще й Лора Елена Херінг.

"Повний сюр" – так сміливо і заслужено водночас можна охарактеризувати стрічку. Сюрреалістичний сюжет та незвичний для більшості, проте притаманний Лінчу спосіб візуального наповнення фільму роблять стрічку неймовірно унікальною та направду "лінчевською". Сміливо можна заявити, що "Малхолланд драйв" – апогей творчості режисера, його максимальне досягнення на пройденому на той момент творчому шляху.

Одного разу вночі я присів, і до мене почали приходити ідеї. Це було чудово! Вся історія постала під абсолютно іншим кутом ... Тепер, озираючись назад, я бачу, що фільм завжди повинен був бути саме таким. Він взяв собі дивне начало, щоб у результаті стати тим, чим він є - Девід Лінч

У "Малхолланд драйв" Лінч чи не вперше до останньої крапки усвідомлює відповідальність перед глядачем. Така позиція дозволяє йому ще більше заплутати сюжет, перетворивши фільм на своєрідний кубик Рубіка. Стрічка без початкової та кінцевої точок. Фільм, який можна переглядати з будь-якої точки, не втративши при цьому розуміння того, що відбувається. Фільм-сон, фільм-марево, фільм-загадка… Здається навіть, що знайти відповідь на десятки запитань так і не вдасться.

Реальність не зводиться лише до тієї, яку ми здатні побачити з вікна. Це зовнішня реальність, але є ще і внутрішня. Кіно здатне показати і ту, й іншу, - Девід Лінч

Розуміння сюжетної лінії глядачем ускладнює поява у фільмі декількох сюжетних ліній. Вони розвиваються, паразитуючи одна на одній, залишаючись при цьому автономними. Крім того, шлях до фінальної точки ускладнює поетапна поява у фільмі типових для Лінча знаків-послань.

Перед вами стрічка, інтерпретувати яку ви можете на власний смак та розсуд. Сам Лінч зізнається, що ставив на меті створення саме такої загадки, яку б розгадати кожен міг лише крізь призму власного розуміння та усвідомлення як тих подій, що відбуваються на екрані, так і особистісних переживань. Відтак, не можна вважати випадковим те, що режисер після виходу фільму оприлюднює додаток із поясненнями та порадами, які варто врахувати під час перегляду стрічки.

Зрештою, "Малхолланд драйв" отримав по заслугах – "Золоту пальмову гілку", "Сезар", премію BAFTA та номінацію на "Оскар".
Проте Лінч не зупинився…

Наступним і наразі останнім кроком чи навіть стрибком режисера стала драма "INLAND EMPIRE", вона ж "Внутрішня імперія". Вперше Лінч відмовляється від шикарної форми на користь надзвичайно прихованого та незрозумілого на перший погляд змісту.

Девід відмовляється ще й від сценарію. Не лише режисерського, але й сценарію фільму. Відтак, чимало сцен стрічки – суцільна акторська та режисерська імпровізація.

Чим "простіший" фільм, тим легше публіці приміряти його на свій життєвий досвід. Чим більш фільм "абстрактний", тим більше у нього різних інтерпретацій, - Девід Лінч

Існування фільма у фільмі як двох життів в одній людині, смерть навпроти вигаданого життя – ті аспекти, які сперечаються між собою у стрічці. Лінч, попри сподівання, не дає на них відповіді. Зрештою, навіть не підводить глядача до своєї думки щодо перебігу подій в "Імперії". Як і в "Малхолланд драйв", режисер ризикує і залишає відкритим не лише фінал, але й весь сюжет.

Такі посили режисера до глядача є нічим інакшим як діалогом із останнім. Лінч сміливо перетворює кіно із пасивного та штучного суб'єкту на активний і живий об'єкт. Фільм Лінча живе, дихає, існує. Він розвивається не лише у межах екрану, але й за його просторами – у свідомості та навіть підсвідомості глядача.

Своїми стрічками Лінч звертається не лише до емоцій глядача, але й до його інстинктів, його особистих переживань та життєвого досвіду. Лінч змушує "пережити" фільм разом із героями, повірити йому, і сповна віддатись.

Ось уже сьомий рік поспіль Девід Лінч не лише не знімає кіно, але й не обіцяє взятись за його створення. Під час своєї кінопаузи Девід зняв декілька рекламних роликів та музичних кліпів. Режисер захопився також і фотографією. Так, один з кадрів авторства Лінча прикрасив плакати 61-го фестивалю в Каннах у 2008 році. Згодом у Москві пройшла спільна з дизайнером Крістіаном Лабутеном виставка фотографій Лінча.

Проте ще дужче митець захопився музикою. Так, у 2011 році режисер дебютує із сольним альбомом Crazy Clown Time. Специфічну манеру подачі матеріалу Лінч зберіг і у своїй музиці. Вона, як і фільми, не позбавлена загадковості та містики. Крім того, Лінча ще й зняв кліп на одну зі своїх композицій.