Лобстер: із крайнощів в крайнощі або шаблони, які нав’язує суспільство

Химерна антиутопія, холодні кольори, елементи драми, хороший, ближче до "чорного", гумор, трошки монотонного трилеру, проблеми взаємовідносин, шаблонність. І все це зображено у напівфантастичному сюжеті. Віднести до якогось одного жанру цю стрічку не можливо.

Чому я пишу про цей фільм (адже щодня відбувається безліч прем’єр відомих і не дуже фільмів)!

Все просто – автор фільму зміг зачепити. Він зумів в одному фільмі дуже влучно зобразити багато сучасних проблем. Дехто із моїх знайомих дивився цю стрічку 2 рази поспіль. Я вирішила розібрати цей фільм по деталях.

Сюжет

Недалеке майбутнє. Головний герой (Колін Фарел, який до речі зіграв свою роль фантастично) втрачає жінку. Горе, а тут ще й правила суспільства – одинокі люди, потрапляють у спеціальний пансіонат, де вони повинні за 45 днів знайти собі пару. Якщо не знайдеш – перетворюєшся на тварину, яку сам собі обрав. Фарел вирішив стати лобстером (у фільмі він його дуже гарно описав, ніколи не думала про цих тварин, а виявилось багато цікавого).

Отож, починається його монотонне життя в пансіонаті. Де бере свій початок розкриття теми "нав’язування суспільства" – ти повинен бути, як всі – знайти собі пару, народити дітей, жити у місті, ходити на роботу. Все, як ми звикли, все "правильно". Працівники пансіонату показують "пацієнтам" театральні сценки, як чоловіку живеться без жінки, а жінці без чоловіка. І, безперечно, це погане життя, це неповноцінне життя.

Надалі, якщо у вас виникне напруга в спілкуванні, ми можемо надати вам дітей.

Цитата, яка мене привела у ступор. Мені завжди здавалось, що так вирішують проблеми пострадянські сім'ї. Виявилось, що про цей "прийом" знають і там.

Жителі готелю не можуть влаштувати особисте життя доти, поки не знайдуть у свого обранця щось спільне, що могло би їх пов'язати.

Ще одна фішка – пару собі потрібно знайти за якоюсь певною ознакою, подібністю – кульгавість, колір очей, поганий характер і т.д. Проблема: ми звикли шукати і любити за шаблонами, за внутрішніми рамками, будуючи стіну перед неподібними з нами людьми.

А може це те, що дано від природи – обов'язково знаходити спільність у партнері (як тварини за запахом)? Що хотів сказати автор – не відомо.

Щоби не перетворитись на тварину за 45 днів, а продовжити свій пошук пари, є можливість у "пацієнтів" готелю виходити на полювання. Знищувати тих, хто не слідує цій системі і живе у лісі. Розкривається ще одна проблема – люди за своє щастя платять чужим.

Ліс. У лісі живе не менш нав’язливе суспільство. Ці люди, хоч і пішли проти системи пансіонату, але започаткували свою. Там, не можна ні в якому разі заводити стосунки. Люди боряться за своє право бути одинокими. В іншому випадку, тобі зроблять боляче. Фізично.

Ми всі танцюємо самі з собою, ось чому ми ставимо тільки електронну музику.

Ми танцюємо самі з собою. Ми бережемо свою свободу, як дорогоцінний дар.

Герой, не знаючи ще правил лісу, тікає туди. І знаходить там свою любов. Тут вже не проблема, а життєвий закон – знаходиш там, де зовсім цього не чекаєш.

У стрічці це кохання зображується, як оте чисте безумовне кохання, про яке пишуть віками. Це кохання – яскравий колір серед похмурих тонів фільму. Золота середина між пансіонатом і лісом. Але тільки на початку. Режисер зняв без конкретного кінця. Думайте самі: чи була ця любов такою безумовною, як здавалось, чи варто приносити жертви заради когось? Питань мільйон.

Антиутопія Лантімоса не про політику, війну, спалювання книг і зомбування населення; вона про інститут сім'ї. Інститут сім'ї через призму суспільних шаблонів, бо куди б не пішов – усюди буде система цінностей.

Думаю, автор хотів, щоб люди побачили себе зі сторони. І знайшли середину між цими крайнощами. Хоча, це тільки один із безлічі варіантів.

Холодний фільм, холодні кольори, холодні діалоги. Але викликає бурю і шквал. Ні, не емоцій, а роздумів.

Читайте також: "Зима", що проморозить до кісток