"Наді мною стояла налякана потужним вибухом дружина": історія Ігоря про евакуацію зі Слов'янська

У межах проєкту СВОЇ для 24 каналу Ігор зі Слов'янського району Донецької області розповів про те, як дізнався про повномасштабну війну, коли й чому вирішив евакуюватися та як разом з дружиною знайшов новий дім у Львові.

Зверніть увагу ЗСУ сказали їхати, бо ми заважали вже, – Валентина з Лисичанська про евакуацію і помсту росіян

"Не міг повірити, було дуже боляче": реакція на повномасштабну війну

Як дізналися про повномасштабне вторгнення? Якими були ваші перші відчуття та дії?

Вранці 24 лютого я разом з дружиною був вдома. Ми спали, коли о 7 ранку подзвонила моя мама і сказала, що почалася повномасштабна війна. Я спочатку не повірив у це. А тоді ввімкнув телебачення. Усі канали говорили про одне: війна, Росія вторглася на територію України, їхні війська вже біля Києва, обстрілюють міста.

Ми дуже важко це сприйняли. Було справді боляче розуміти, що це відбувається.

Чуючи стільки інформації і застережень щодо вторгнення, ви не допускали, що велика війна можлива?

Ні, я не вірив у це. Але пам'ятаю такий цікавий факт: за місяць до вторгнення мені приснився незвичний сон. Я прокинувся з розумінням того, що вже незабаром почнеться війна, страшна і масштабна. І це, на жаль, стало реальністю.

"Місцеві по-іншому почали ставитися до Росії": як змінився Слов'янськ за 8 років війни

У 2014 році Слов'янськ кілька місяців був під окупацією. Як воно було тоді?

Справді, для нас війна і не закінчувалася, вона лише продовжилася. Просто спочатку постраждали ми – Схід України. Я все прекрасно пам'ятаю, як це було 8 років тому. Як росіяни захоплювали відділок поліції у Слов'янську, як ходили по місту.

Окупація відділку міліції у 2014 році / Фото Суспільне Донбас

Довідка.  У 2014 році зі Слов'янська розпочалася війна Росії проти України. Саме там проходили перші проросійські мітинги, учасники яких у майбутньому сформували більшість бойовиків терористичної псевдореспубліки Донеччини. Саме у Слов'янську згодом відбулися і перші бої.

Від квітня місто перебувало під окупацією. Озброєні російські загони разом з місцевими проросійськими угрупуваннями захопили Слов'янськ. Вони обеззброїли тоді ще міліціонерів, захопили будівлі СБУ і міськвиконкому, а над містом вивісили російський прапор. Під час окупації міста росіяни обстрілювали житлові квартали, намагаючись спровокувати Збройні Сили на відповідь. На початку липня Слов'янськ визволили від ворога.

Звільнення Слов'янська від окупантів у 2014 році / Фото Євромайдану

Чи відчували ви всі ці роки близькість фронту? У чому це проявлялося?

Ми постійно жили у напруженості. Розуміли, що фронт недалеко – 50 кілометрів від нашого дому. Хоч і місто жило, процвітало. Усе відбувалося, як скрізь: люди працювали, заміж виходили, у школу ходили, будинки будували, дітей народжували. Але ця напруженість постійно і скрізь була, наче тло.

Як на практиці відчували цю близькість? Ми регулярно бачили, як проїжджає техніка, як загиблих хлопців везуть. Дуже важко було спостерігати за цим. Жаль було і хлопців, і їхніх матерів, дружин, дітей. Багато страждань було протягом цих 8 років.

Як Слов'янськ і його жителі змінилися з 2014 року?

Люди у нас стали жорсткіші. Місто не дуже змінилося, але на людей ці роки війни однозначно вплинули. На жаль, на мій погляд, не дуже добре.

А в настроях людей – проукраїнські, проросійські – зміни за ці 8 років відбулися?

Так, усе дуже змінилося. У 2014 році багато хто казав, що нам потрібно бути з Росією, вона забезпечить щасливе майбутнє.

Але коли вже почалася війна, то люди зрозуміли, що доброго зі сторони Росії взагалі нічого не прийде. Чому? Бо там нічого нема доброго.

На територіях Донецької та Луганської областей, які Росії вдалося окупувати 8 років тому, люди живуть дуже бідно. Вони це побачили, відчули – і все зрозуміли. Звісно, не всі. Хто хотів залишитися на окупованих територіях, то залишився, дехто навіть переїхав туди. Або ще гірше – пішов воювати. Але ті, хто залишився на підконтрольній території, дуже змінили свою думку про Росію. Майже у всіх зникли будь-які ілюзії.

Слов'янськ восени 2020 року / Фото Громадське радіо

Потужний обстріл і налякана дружина: як прийняв рішення евакуюватися

Перенесімося на початок повномасштабної війни. Тривалий час ви залишалися вдома. Яким був ваш побут, чи ховалися від обстрілів в укритті?

У нас були поодинокі обстріли, масованих атак на місто не було. Однак було лячно. У нас вдома нема підвалу, де можна було б сховатися. Нам до найближчого укриття було далеко.

Саме через це дружина і сказала, що нам треба виїжджати. Бо усвідомлювала, що може початися таке, як у Маріуполі, Лимані чи Сєвєродонецьку, де від міст не залишилося нічого.

Якби ми і далі були в місті й почався масований обстріл, то ми ніде б не заховалися.

Доки ви залишалися вдома? Що мало вирішальний вплив на ваше рішення евакуюватися?

Ми залишалися вдома до квітня. Пам'ятаю, одного ранку дружина мене розбудила. Вона була дуже налякана. Був вибух. Я спав дуже міцно, нічого не чув. Така вже особливість мого сну.

Коли вона стала наді мною, я почав питати: що сталося. Дружина розповіла про потужний вибух неподалік, такий, що весь дім аж трясся.

І якщо я спершу не хотів їхати, прагнув залишатися вдома, допомагати, чим можу, то того дня все змінилося.

Мій страх посилило викриття правди про Бучу. Люди почали розповідати, що там було: як ґвалтували жінок, як знущалися з людей, як жорстоко вбивали невинних. Мені стало дуже лячно за дружину. Я уявив, що якщо щось буде таке в нас, то не зможу це спостерігати. Дуже страшно ставало навіть від можливих думок, що з моєї дружини можуть знущатися. Так я прийняв рішення їхати. Ми також взяли зі собою мою маму. Вона боялася залишатися в місті сама.

Жахливі наслідки одного з обстрілів Слов'янська влітку 2022 року / Фото ДСНС

Ознайомтеся також Коли поряд приїхали танки, вирішили втікати, – Олена про виїзд з Миколаєва і життя в Чорткові

Облаштування на новому місці, неймовірні люди та відчуття дому

Чи знали ви куди їдете? Якою була ваша дорога?

Ми спершу не знали, куди їхати. Але у Львові у нас була знайома. Вона зателефонувала та запропонувала приїжджати.

Ми приїхали до Львова. Прибули на залізничний вокзал. Там підійшли до волонтерів. Ми запитали про Сихівський район, бо хотіли там жити. Далі приїхали в адміністрацію. Там вже нас скерували у ліцей, де ми прожили 3,5 місяця.

Ігор у ліцеї, який став його прихистком у Львові / Фото надане 24 каналу

А тепер де живете?

Зараз ми далі орендуємо кімнату в квартирі. Але залишитися жити в тому ж районі.

Як облаштовувалися у Львові? Чи вдалося знайти тут роботу?

Я пішов працювати вантажником на ринок. Треба було заробляти гроші. І надалі там продовжую працювати. Зараз трохи менше роботи, а влітку було багато.

Дружина також не сиділа вдома. Почала розносити їжу по ринку, що замовлять – чебуреки, пиріжки. Вона брала велику сумку і з нею тягалася.

Мамі 58 років – вона була постійно вдома, чекала на нас, готувала їсти. Так ми потрохи облаштувалися. Дуже цікаво жити з людьми в колективі. У ліцеї, де нас на початку розмістили, було 50 людей. Усі такі різні. Були і старші – бабусі за 80 років. Але ми жили дуже дружно, поважали один одного. Хоча, звичайно, були і складнощі.

Як вам місто? Чи раніше ви бували у Львові?

Раніше я був проїздом у західних областях, коли їхав у Чехію працювати. Потім ми з дружиною їздили у Францію відпочивати. То також проїжджали повз. Крім того, я був у Мукачеві та Ужгороді. У самому Львові – то вперше. Мені дуже тут подобається. Тут зовсім не так, як у нас.

А як у вас?

У нас люди такі, не всі, звісно, але дуже багато, я б сказав "брудні". У своїх справах, у словах. Менталітет такий. Десь насмітити, зробити комусь щось погане. У нас немає такої згуртованості. Люди у Львові такі привітні, добрі. Файні люди.

Чи у Львові у вас з'явилося відчуття дому?

Так, я вже почуваю себе тут вдома. Моя мама поїхала назад на Донеччину, казала: "Ви молоді, вам краще самим". Я розумію таку позицію. Але мені бракує її.

Загалом ми з дружиною вже вважаємо себе львів'янами. Я не втомлюся повторювати: тут дуже-дуже хороші люди.

Львів став для Ігоря другим домом / Фото Сихів Медіа

"Знайомі пішли до магазину, коли обстріл зруйнував їхню хату": чому слід евакуйовуватися 

А як ваш дім на Донеччині? Чи не постраждали він або будинки близьких вам людей?

По місту дуже багато руйнувань. З нашим домом, наскільки ми знаємо, все добре. У близьких, дякувати Богу, також нічого не постраждало. Але не всім так пощастило.

Наприклад, у моїх дуже хороших знайомих вже немає хати. Їм самим дивом вдалося вижити. Вони вдвох пішли до магазину, а в той час почався обстріл – і хату повністю зруйнувало.

Зараз вони також евакуювалися до Львова.

Багато людей досі перебувають у дуже небезпечних місцях, щодня наражаючись на небезпеку. Щоб ви сказали таким людям, як їм наважитися на евакуацію?

Я хочу порадити їм: евакуюйтеся, не бійтеся, вас тут дуже гарно зустрінуть і приймуть, нагодують і вкладуть спати. Не слухайте тих, хто каже про начебто непривітне ставлення жителів західних областей.

Розкажу про дуже неприємний приклад трьох жінок. Одна суддя у Львові взяла до себе трьох жінок з Донеччини, бо їм не було де жити. Щодня вона готувала їм щось – варила борщ, ліпила вареники. Так щиро хотіла допомогти, зробити приємне. Два тижні так старалася. І от одного разу вона випадково почула їхню розмову. Одна з жінок сказала: мені ці вареники з борщем – і неприємне слово. Цій жінці стало дуже боляче і вона попросила тих жінок знайти собі щось краще, якщо їм з нею так погано. Я дуже розумію її, вона вчинила добре.

Так от, потім такі люди повертаються назад додому і говорять, які на Заході погані люди. Але це зовсім не так.

Ви не вважаєте, що це прояви російської пропаганди? По-перше, спроби розсварити жителів західних і східних регіонів. А по-друге, саме для росіян характерна така поведінка, що всі їм щось винні.

Так, це абсолютна правда. Я не відділяю себе від них, тому можу сказати так: ми думаємо, що нам всі щось винні, нас мають обслуговувати, догоджати, постійно робити те, що ми хочемо.

Тому я хочу сказати тим людям, які бояться виїжджати, – їдьте. Не треба слухати пропаганду, вигадки, якими намагаються посварити жителів східних і західних регіонів. Я пережив це на власному досвіді.

Приїхавши у Львів, я став свідком того, як уся ця брехня про "злий Захід" завалилася.

Ігор з дружиною у Львові / Фото надане 24 каналу

"Хочу відновлювати Україну": плани на життя після перемоги

Ви плануєте повертатися додому?

Поки що ми не плануємо повертатися. Нам дуже добре у Львові. Тому будуємо своє життя тут.

Усі ми не сумніваємося у перемозі України у війни. Що ви особисто першим зробите після перемоги?

Піду відбудовувати країну. Я сам в армію не пішов, бо з дитинства маю проблеми зі здоров'ям. Хоча дуже хотів служити. Мені подобалося море, мріяв бути моряком. Однак за станом здоров'я мене не взяли. Тому, на жаль, не можу допомогти на фронті.

Але після перемоги ми будемо відбудовувати країну, буде багато роботи. Хочу бути причетним до цього.

Хочу розбудовувати країну – вільну і незалежну, самодостатню і таку, яка б не піддавалася жодним негативним впливам зі сторони.

З кожним днем ми на крок ближче до нашої перемоги. Вона обов'язково буде. Як і робота з відновлення українських міст і сіл!