"Не стріляйте в піаніста, він же грає, так як вміє" (с)

За моїми спостереженнями, за останні два дні у моїй френд-стрічці куди більше таких, хто бакланить Кличка, аніж діючу владу. Думаю, що ця ситуацію є характерна в ці дні по всій Україні. І при цьому всьому я не почув (принаймні від моїх фейсбушних друзів) жодної конструктивної пропозиції, як діяти у теперішній час. А в моїх друзях є політики, політологи, політичні журналісти і просто багато інших розумних людей Тому вирішив написати кілька слів про Кличка, якого сьогодні модно обзивати: причому не з метою переконати цього не робити - мені це навряд чи вдасться (хоча на мою скромну думку він не вартий тих "епітетів", якими його нагороджують, і я це спробую довести). А радше тому, що не на Кличку треба сьогодні сконцентруватися.

Отож, почну з того, що я не знаю Кличка особисто, але уважно слідкую за його боксерською кар'єрою, біографією, навколо спортивним життям з 1996 року - часу старту його профі кар'єри. Навряд чи зі своїми знаннями я можу претендувати, аби писати його офіційну біографію, але думаю, що деякі висновки зробити все ж можу.

Одразу скажу: в Україні для мене особисто немає авторитетного ЖОДНОГО політика. Я нікому давно не вірю - і думаю я в цьому не оригінальний. І відтоді, як Кличко повністю відійшов від боксу і став політиком - він не став для мене авторитетом у своїй новій іпостасі. Для мене він такий же, як і інші. Можливо, на початках ще жевріла певна надія: все-таки не так часто в українську політику приходять такі відомі і шановані у світі люди (бо таких українців насправді небагато), люди які знають, що таке західне суспільство, і чим воно вигідно відрізняється від нашого типу, тобто в більшій мірі совкового.

Окрім того Кличко нещадно зруйнував стереотип "боксера" - здебільшого тупуватого, з відбитими мізками чоловіка. Насправді він дуже обізнана в багатьох сферах, та "продвинута", як у нас модно казати, людина. Будучи діючим боксером, він прославився як один з найінтелектуальніших бійців усіх часів. Бо він ніколи не прагнув діяти в рингу, як м'ясник. Йому більше до вподоби була роль хірурга - "холодного" і безжального: спочатку зробити акуратні надрізи, вивчивши свого суперника, а вже потім виконати операцію по знешкодженню. Думали, що й політиком він стане таким же.

Але ця надія дуже швидко вмерла. І скоріш за все безповоротно. Для мене особисто і сотень тисяч інших. Але для мене - далеко не через ті причини, які "шиють" в особистій політичній справі Кличку уже тепер усі, кому не лінь: боягуз, блазень, колядник...

Бо, наприклад, боягузом Кличко ніколи не був. Ті, хто слідкував за його кар'єрою, можуть це підтвердити. Він не уникав сильних суперників, дуже часто завершував бої з травмами, особисто не просячи припинити поєдинок (якщо ці травми дозволяли йому продовжувати бій). Так було наприклад у поєдинку із Ленноксом Льюїсом. Кожен може переглянути бій на Ютубі і поглянути на обличчя Кличка.

Він не боявся в Німеччини битися з німцями, в Британії - з британцями, в Штатах - з американцями, в Польщі - з поляком. В 33 роки йому через травми довелося піти з боксу. Через травми, які звичайну людину зробили б інвалідом на все життя. Але він повернувся у 37 - в пенсійному віці, як для боксера, причому одразу боєм з найбільш небезпечним на той час нокаутером - Семом Пітером. Насправді це дуже сміливий вчинок. Для прикладу, в 37 років Мохамед Алі був блідою тінню самого себе, від Майка Тайсона залишилися лише мощі, а Леннкос Льюїс уже завершив кар'єру. А Віталій після реально серйозних травм в 37 лише розпочинав писати свою найвдалішу сторінку спортивної біографії.

Якщо ви думаєте, що Кличко здатен на сміливі вчинку лише на просторі, обмеженому прямокутником рингу, то ви також помиляєтесь. Бо це неправда. Він не став Нельсоном Манделою (принаймні поки що:-) ), але запам'ятався людиною, яка любить і вміє ризикувати. З самого початку своєї кар'єри (з 1996 року) він був одним з дуже небагатьох людей, хто публічно критикував ледь не всесильного на той час промоутера Дона Кінга, не маючи за собою ніяких реальних потужностей, або хоча б авторитету Чемпіона. І це був дуже сміливий вчинок. Цього тоді собі мало хто взагалі дозволяв робити, тим паче з категорії людей, які колись мріяли провести бій за звання чемпіона світу. Бо всі тодішні титули контролював той самий Дон Кінг. Скандальний промоутер обікрав Майка Тайсона на 200 "лямів"... А Майк навіть не пискнув після цього, попри весь свій імідж сміливої і незалежної людини.

На початку 2000-х Віталій разом із братом вирішив розірвати свої відносини із німецьким промоутером, аби працювати самому на себе. Це неординарний і сміливий на той час вчинок. Інші наші чемпіони світу, тодішні одноклубники Кличків - Сидоренко, Котельник, Дзинзирук - це зробили уже опісля, і як виявилося занадто пізно. Я можу назвати десятки боксерів, які загробили свої кар'єри саме через тяжбу із промоутерами. Або сповна не реалізувалися. Не вірите, що таке можливо? Спитайте в діючого українського боксера Ісмаїла Сіллаха.

Зрештою, в 2004 року Кличко публічно підтримав кандидата на посаду президента Ющенка, хоча куди легше і менш ризиковано було підтримати діючу владу, якою він з братом був так обласканий. А разом з тим і правонаступника тої влади. Кличко увійшов в зовсім невеличку кагорту спортсменів, які підтримали Помаранчеву революцію. І для підрахунку цих спорстемнів пальців однієї руки буде забагато. Окрім Кличків на згадку приходять лише Олег Лужний та Сергій Ребров, які на той час мешкали у Лондоні. Сміливий крок? Якщо не вірите, то спроектуйте 2004 рік на нашу сучасність і запитайте, де наші теперішні герої нації - Олександр Усик, Василь Ломаченко та інші, які в ринг виходять під патріотичні пісні, а дехто з них носить козацькі оселедці! Мабуть, знімаються в рекламах "Жілетів" і МТС і до боїв готуються, і часу немає написати хоча б в інтернеті кілька слів на підтримку Майдану.

Віталій Кличко - далеко не ідеальна людина, але відсутністю рішучості, сміливості йому навряд чи можна закинути.

Бо справа не в Кличку, його сміливості, відсутності політичної грамотності, інтуіції або чогось іншого. Справа навіть не у відсутності у ньому досвіду політика. Якби на місці Кличка опинилися Сашко Положинський, Руслана або Славко Вакарчук, їх би зараз критикували ніяк не менше. Зрештою, двоє останніх вже спробували себе політиками і досвід цей вдалим не назвеш. Та й у лідери Майдану вони не рвуться, оскільки мабуть відчувають, що теж не здатні на конструктивну роботу у цій якості. Мабуть, відчувають, що не здатні повести народ за собою у правильному руслі. Цього зараз ніхто зробити не може.

Бо в Україні політика - це реальне болото. Так було, так є, і так буде! Хто б туди - у владу чи опозицію - і з якими намірами не прийшов. На виході всі будуть однаковими.

Так, Кличко, які й інші лідери опозиції тотально розчарували, але... Теперішня опозиція знаходиться у патовому становищі (до речі, як і влада). Куди не рипнешся - буде купа незадоволених. Якби ще на початку грудня Кличко повів людей на штурм Банкової - половина його б зненавиділа, бо "в нас мирний протест, краще колядувати на Майдані!". Коли Кличко постійно повторює банальні і поверхневі речі без особливого сенсу - і тут є критики (причому абсолютно справделиві). Наспраді видається, що нещадна критика полилася б на будь-яку людину на місці Кличка - менш радикальну чи куди радикальнішу. Адже що б вона не робила - не задовольниш інтереси й половини.

І на мою думку, це дуже добре! Бо справа лежить абсолютно в іншій площині. І навіть добре, що люди розчарувалися в політиках. Нам потрібно ламати, нищити, руйнувати СИСТЕМУ. А не так, як це сталося в 2004 році, коли замінили шило на мило. Тепер частина людей (не завжди цього усвідомлюючи) хоче так само забрати Януковича, а це означає практично автоматична заміна його на Кличка/Яценюка/Тягнибока/когось іншого. Я не є політологом, але на мою думку, провал діяльності опозиції - це дуже і дуже позитивний сигнал на те, що зміниться сама система. Принаймні, на це є шанс. І добре, що є такий, як Кличко: він став останнім, завдяки якому люди нарешті зрозуміли, що не в політиках справа і не в політичних партіях. Тільки він не боягуз і не блазень. Просто Віталій Володимирович не в той час прийшов у політику, а прийшовши у цей - не зумів стрибнути вище голови.