Подих Смерті: про що зараз говорять російські окупанти

План ворога провалився

Безумовно, це не кінець війни, і до переможних реляцій дуже далеко. Але не бачу нічого поганого в тому, аби порадіти.

Читайте також Ласкаво просимо до пекла, або як рашисти відродили в Україні Козаччину й Холодний Яр

План супротивника з самого початку мав в своїй основі захоплення столиці. Це було його головним завданням, сутністю військового замислу.

Цей план провалився. Втративши наступальний порив, зав'язнувши, сповільнившись, втрачаючи техніку та людей на кожному повороті –  росіяни просто "посипались" і зараз тікають, піджавши хвости.

Ключовий фактор, який цьому посприяв – героїзм, самопожертва та досвідченість наших військ.

Шалений опір, який чинила Київщина, включно з Гідрологічними Військами України –  має увійти в історію.

Ми всі разом відстояли столицю, зламавши головне – міф про силу та непереможність росіян. По собі вони лишають не тільки тіла та техніку –  за їх спинами догоряють пропагандистська брехня та окозамилювання, від якого вони не відмиються ніколи.

Вони повернуться

Безумовно, вони повернуться. Безумовно, рештки, що вижили, вдарять по нашим війскам на Півдні та Сході.

Але, знаєте, треба уявити собі, що зараз відчувають їх солдатики. Які їдуть прямо зараз в якомусь вцілілом "Уралі", на лавці, туляться один до одного і розмовляють.

Вони говорять про те, як хвалені "морпєхі" і "дєсант" згинули в наших лісах, як не бувало. Вони говорять про своїх друзів, яких розкидало по посадках з чистенькими АК-12, не зробившими жодного пострілу.

Вони говорять про керівництво, яке так пафосно вміло дрочити їх на плацу, і як воно верещало в шлємофон, палаючи в своїх засмажених "Тіграх".

Вони говорять про командирів рот і взводів, які пішли у виходи "покошмаріть укропов" і повернулись у вигляді репортажів про наших бійців, що показують журналістам їх документи.

Вони говорять про те, що місяць тому їх *бали за втрачену фляжку, а тепер єдиний виживший офіцер істерично наказував кидати "беху", якщо вона не заводилась з першого разу.

Вони говорять, і страх холодною огидною медузою ворушиться у них в пузіках. Страх, якого вони ніколи ще не відчували –  який так разюче відрізняється від обіцянок командування організувати їм "радісні покатушки *бать х*хлушєк".

Крижаний подих

А інколи вони закурюють, та мовчки дивляться на пусті місця на лавках біля себе. І думають –  а якщо нас зараз погонять назад, чи на Донбас? І тоді по їх потилицях провіває крижаний подих.

Неприємний такий подих, який залазить аж за комір та змушує ледь помітно здригнутись. Це, звісно, просто вітер потрапив через поліг тенту і гульнув по кузову.

А, можливо, це Смерть, що забрала їх друзів, насмішливо похлопала по загривку. Смерть, яка вволю гуляла в наших соснових лісах, і яка мала очі Української Жінки. І яка завжди готова зустріти і їх.